Будденброки - Манн Томас - Страница 155

Але хай там що, а пані Антоиія твердо вирішила високо нести голову, поки вона жива і поки на неї дивляться люди. Адже її дід колись їздив четвериком по країні…

Незважаючи на все, що їй довелось пережити, і на хворий шлунок, вона здавалася молодшою за свої п’ятдесят років. Щоправда, обличчя її трохи зблякло і вкрилося мохом, а вусики на верхній губі — гарненькій губі Тоні Будденброк — стали помітніші, зате в гладенько зачесаних косах під жалобним чепчиком не видно було жодної сивої волосинки.

Її кузина, бідолашна Клотільда, сприйняла Гердин від’їзд так, як і належить сприймати все на цьому світі, — байдуже й покірно. Вона тільки що добре повечеряла і тепер сиділа, сіра й худа, як завжди, і зрідка лагідно, протягло додавала до розмови якесь слово.

Еріка Вайншенк, якій тепер був тридцять один рік, також не вельми хвилювалася, що тітка їх покидає. Вона пережила гірше лихо і рано навчилася коритись долі. З її втомлених водяво-блакитних очей — Грюнліхових очей видно було, що вона змирилася з своїм невдатним життям, і в її спокійному, часом трохи жалісливому голосі бриніло те саме.

Щодо трьох дам Будденброк, дочок дядька Готгольда, то в них на обличчях, як звичайно, були написані образа й догана. З роками дві старші сестри, Фрідеріка і Генрієта, стали ще худіші й кістлявіші, а молодша, Пфіфі, що мала тепер п’ятдесят три роки, здавалася ще нижчою і круглішою.

Запрошено також стару пані Крегер, удову дядька Юстуса, але вона була хвора, а може, не мала пристойної сукні — хто знає!

Розмовляли про Гердин від’їзд, про дорогу, про недалекий продаж вілли разом з меблями, за який узявся маклер Гош. Герда нічого не брала з собою і від’їздила так, як і прибула сюди.

Потім пані Перманедер згадала про життя, про людську долю і виклала свої погляди на минуле і на майбутнє, хоч про майбутнє їй і не було чого сказати.

— Що ж, коли я помру, то Еріка хай собі їде, куди хоче, — сказала вона, — але я десь-інде не витримала б. Тож поки я жива, тримаймося разом — нас же тільки жменька й залишилась… Раз на тиждень приходьте до мене на обід… Почитаємо родинні папери. — Вона торкнулася теки, що лежала перед нею. — Так, Гердо, я приймаю її з подякою. Отже, домовилися… Чуєш, Тільдо?.. Хоч, власне, й ти могла б нас запросити, бо тобі тепер далебі не гірше за нас. Отак воно буває. Людина працює, хоче домогтися чогось, бореться… А ти нишком сиділа і терпляче все перечікувала. Але все-таки ти роззява, вибач мені вже, Тільдо…

— Ох, Тоні! — усміхнулася Клотільда.

— Шкода, що я не можу попрощатися з Христіаном, — сказала Герда.

Вони заговорили при Христіана. Хоч з своїми хворобами він міг жити і вдома, мало було надії, що його випустять з лікарні. Таке становище дуже влаштовувало його дружину, що була, як запевняла пані Перманедер, у змові з лікарем. Видно, Христіанові судилося лишатись там довіку.

Запала мовчанка. Потім розмова помалу, обережно перейшла на останні події, і коли хтось згадав малого Йоганна, в кімнаті знов стало тихо, тільки чути було, як надворі шелестів дощ.

На останній хворобі Ганно, яка, мабуть, дуже його вимучила перед смертю, ніби тяжіла якась таємниця. Коли зайшла про це мова, всі намагались не дивитися одна на одну, говорили притишеним голосом, натяками, півсловом. Згадано останній епізод: появу малого, обшарпаного графа, що майже силоміць увірвався до кімнати хворого… Ганно, почувши його голос, усміхнувся, хоч нікого вже не впізнавав, а Кай без упину цілував йому руки.

— Цілував руки? — перепитали дами Будденброк.

— Так, без упину.

Раптом пані Перманедер зайшлася плачем.

— Я його так любила, — схлипувала вона. — Ви не знаєте, як я його любила… Дужче за всіх вас… Атож, вибач мені, Гердо, ти його мати… Ох, то був ангел…

— Він тепер ангел… — поправила її Зеземі.

— Ганно, малий Ганно, — проказувала пані Перманедер, і сльози текли їй по збляклих, укритих мохом щоках. — Том, батько, дідусь і всі інші… Де вони? Ми ніколи їх більше не побачимо. Ох, як це жорстоко й сумно!

— Колись ми з ними зустрінемось, — зауважила Фрідеріка Будденброк, згорнувши руки на колінах, опустивши очі і ніби проколюючи носом повітря.

— Я знаю, так кажуть… Ох, бувають хвилини, Фрідеріко, коли нема ніякої втіхи, хай простить мені господь, коли втрачаєш віру в справедливість, у доброту… в усе.

Життя, щоб ви знали, багато чого в нас ламає, навіть віру підважує… Зустрінемось… Якби ж так було…

Тоді Зеземі Вайхброт підвелася за столом і випросталась, як тільки могла. Вона стала навшпиньки, витягла шию, постукала кулачком по столу, і чепчик у неї на голові затрясся.

— Так є! — сказала вона якомога твердіше і обвела всіх суворим поглядом.

Так вона стояла, здобувши перемогу в праведному герці, який вона ціле життя вела з доказами свого розуму, досвідченого в науках, тремтячи з переконаності, — крихітна, грізна, натхненна, горбата пророчиця.

ЗМІСТ

«Будденброки» та їх автор. Вадим Скуратовський

БУДДЕНБРОКИ