Будденброки - Манн Томас - Страница 134

Сенатор не помітив цього, не захотів помітити. На ту пору він суворіше, ніж будь-коли, вводив Ганно в практичне життя, готуючи його до майбутньої діяльності, перевіряв його розумові здібності, вимагав рішучих доказів, що хлопцеві подобається його майбутній фах, і впадав у гнів від кожного вияву опору і байдужості… Бо Томас Будденброк, маючи сорок вісім років, дійшов висновку, що дні його пораховані, і почав призвичаюватись до думки про близьку смерть.

Його здоров’я погіршало. Віл погано спав, не мав апетиту, мерз, як завжди, в голові йому наморочилось, тож доводилось часто звертатися по пораду до доктора Ланггальса. Але він не міг примусити себе дотримуватись тих порад. Не вистачало сили волі, підірваної роками невдач у торгівлі і психічним виснаженням. Він почав довго спати вранці, хоч щовечора сердито вирішував устати зарані, щоб, як радив лікар, прогулятися перед чаєм. Та на такі прогулянки він ходив усього двічі або тричі… І так з усім. Постійне напруження волі без жодних наслідків і без ніякого вдоволення підривало його самоповагу і вкидало в розпач. Він не міг відмовитись від приємного запаморочення, яке йому давали тоненькі, міцні російські цигарки, що їх він з ранньої молодості безліч викурював кожного дня. Він так і сказав докторові Ланггальсу:

— Бачите, докторе, ваш обов’язок — заборонити мені курити… Дуже легкий і приємний обов’язок! А дотримуватись заборони — це вже моя справа, вам тільки лишається наглядати за мною… Атож, ми обидва дбаємо про моє здоров’я, але ж ролі наші розділені так несправедливо, майже вся робота припадає мені! Не смійтеся… Я не жартую… Робити все самому так страшенно тяжко… Отже, я закурю. Хочете?

І він простяг лікареві свого тульського портсигара.

Сенатор підупадав на силі; міцнішало в ньому тільки переконання, що довго так тривати не може і треба сподіватися кінця. Його посідали дивні передчуття. Кілька разів за столом йому здавалося, що він уже не сидить з родиною, а бачить її тільки з якоїсь імлистої далини… «Я помру», — думав сенатор. Він знов кликав до себе Ганно й казав йому:

— Я можу померти раніше, ніж ми собі думаємо, сину мій. І ти мусиш стати на моє місце! Я також рано почав працювати… Зрозумій, що твоя байдужість мучить мене! Чи ти вже вирішив?.. «Так» — це не відповідь, зовсім не відповідь! Я питаю, чи ти вирішив узятися до роботи сміливо, радісно… Чи тобі здається, що ти маєш досить грошей і можеш не працювати? Ти нічого не маєш, вірніше, маєш жалюгідно мало і мусиш покладатися на самого себе! Коли ти хочеш жити, та ще й добре жити, то повинен працювати, гірко й тяжко працювати, ще тяжче за мене…

Та не тільки турбота про майбутнє сина і фірми завдавала сенаторові такої, муки. Щось інше, нове, найшло на нього, опанувало його мозок, розбурхало змучені думки… А саме: відколи земний кінець перестав бути для нього далекою теоретичною, а тому й не дуже важливою неминучістю, а зробився чимось близьким, осяжним, що вимагало безпосередньої практичної підготовки, Томас Будденброк почав заглиблюватися в себе, досліджувати, як від ставиться до смерті й до неземних справ… І, тільки-но зробивши першу таку спробу, він виявив, яка безнадійно недозріла і непідготовлена до смерті його душа.

Догматична віра, мрійливе християнство, яке його батько вмів поєднувати з практичним купецьким розумом і яке потім перейняла його мати, завжди було сенаторові чуже. До початку й кінця речей він ціле життя ставився швидше зі світським скептицизмом свого діда; але, бувши людиною з глибшими запитами, гнучкішим розумом і з нахилом до метафізики, він не вдовольнився зручною поверховістю старого Йоганна Будденброка і уявлення вічності і безсмертя розумів історично, кажучи собі, що він жив у своїх предках і житиме далі в нащадках. Це не тільки відповідало його родовому інстинктові, патриціанській самосвідомості й пієтетові до історії родини, але й додавало йому сили в практичній діяльності, підтримувало й зміцнювало його марнославство, весь його спосіб життя, А тепер, перед всевидющим оком близької смерті, усе те завалилося, впало, нездатне бодай на годину заспокоїти його, дати йому певність, що він готовий до кінця.

Хоч Томас Будденброк ціле життя кокетував своєю прихильністю до католицтва, а все ж у ньому жило поважне, глибоке, суворе аж до самокатування, невблаганне почуття відповідальності, властиве щирому, ревному протестантові. Ні, перед лицем найвищого й найостаннішого не існувало ніякої допомоги зовні, ніякого посередництва, відпущення гріхів, забуття й розради! Поки не пізно, треба самому, власними силами, тяжкою і пильною працею розплутати ту загадку й приготувати себе або ж відійти з цього світу в розпачі… І Томас Будденброк розчаровано й безнадійно відвернувся від свого єдиного сина, в якому сподівався жити далі, молодий і дужий, і почав поспіхом, стривожено шукати правди, що десь повинна була існувати для нього…

Було літо 1874 року. Срібно-білі купчасті хмарки пливли по темній блакиті неба над вишуканою симетрією садка; в гіллі горіха, ніби питаючи про щось одна одну, перегукувалися пташки, фонтан хлюпотів у віночку високих синіх півників, якими він був обсаджений; а запах бузку змішувався, на жаль, з духом маляси, що його теплий вітерець доносив від поближньої цукроварні. На подив службовців, сенатор тепер часто залишав контору в робочі години й прогулювався в садку, заклавши руки за спину, або ж рівняв грабельками жорству, вичищав намул з басейну чи підпирав трояндовий кущ;.. Його обличчя з русявими бровами, з яких одна була трохи зведена вгору, здавалося поважним і поглинутим тією роботою; проте думки його мандрували десь далеко в темряві своїми власними, тяжкими стежками.

Часом він сідав на маленькій терасі геть обплетеної виноградом альтанки і невидющим поглядом: дивився через садок на червону задню стіну свого будинку. Повітря було тепле, запашне, і мирний навколишній шелест ніби хотів утихомирити й заколисати сенатора. Стомлений від споглядання порожнечі, від самоти і мовчанки, він час від часу заплющував очі, але відразу отямлювався й швидко відганяв від себе спокій.

— Мені треба думати, — майже вголос казав він. — Треба все впорядкувати, поки ще не пізно…

І тут, — у цій альтанці, на невеличкому кріслі-гойдалці з жовтого очерету, сенатор якось цілих чотири години з дедалі більшим зацікавленням читав одну книжку, на яку він натрапив випадково, хоч, може, й хотів; її знайти… Одного разу, переглядаючи після другого сніданку, з цигаркою в роті, книжки в кімнаті для курців, він побачив її в найдальшому кутку шафи, сховану за показними томами, і згадав, що колись давно випадково купив її запівдарма в книгаря та й забув про неї. Це була досить товста книжка, погано надрукована на тонкому пожовклому папері й погано зшита, друга частина славетної метафізичної системи… Він узяв її з собою в садок і тепер, мов зачарований, гортав сторінку за сторінкою…

Його сповнило незнане почуття глибокого вдоволення і вдячності. Він відчував незрівнянну втіху, слідкуючи, як могутній; високий розум змагається з життям, дужим, жорстоким і лукавим життям, щоб здолати його, упокорити і вчинити над ним суд… Відчував задоволення стражденного, який соромливо, з нечистим сумлінням весь час хрвав свій біль від холодної суворості життя і ось раптом з рук великого мудреця одержав грунтовне; урочисте виправданню своїх страждань у цьому світі — у цьому найкращому з усіх можливих світів, що насправді був найгіршим з усіх можливих, як дотепно й глузливо доводив автор книжки.

Сенатор не все розумів; деякі принципи й гіпотези залишилися для нього неясними, а розум, незвичний до такої літератури, не міг слідкувати за кожним ходом думки. Проте саме від цього чергування світла й темряви, тупого нерозуміння, невиразних здогадів і несподіваного прозріння йому аж дух забивало. Час летів, а він як сів, так і не рушив з місця, не маючи сили відірватися від книжки.

Спочатку він пропускав чимало сторінок, поспішаючи вперед, несвідомо й хапливо шукаючи головного, найважливішого, і спинявся тільки на окремих місцях. Але потім він натрапив на чималий розділ, який, зціпивши уста й насупившись, прочитав від першої до останньої літери, суворо, з таким виразом, ніби вже відгородився від усього живого. Той розділ називався: «Про смерть і її стосунок до безсмертного в нашому єстві».