Будденброки - Манн Томас - Страница 129

Він почав помалу привчати Ганно до його майбутньої діяльності, брав його з собою в гавань, щоб той слухав, як він коло пристані розмовляв з робітниками мішаною дансько-нижньонімецькою говіркою, як радився з службовцями в тісних темних конторах комор або надворі давав вказівки вантажникам, що, глухо, протягло перегукуючись, витягали на горище мішки з зерном… Для самого Томаса Будденброка з дитинства не було кращого й цікавішого місця за цей куточок гавані між кораблями, повітками й коморами, де тхнуло маслом, рибою, водою, смолою і змащеним залізом; а що син не виявляв ані радості, ані зацікавлення, то треба було ці почуття в нього розбудити…

— Як звуться кораблі, що курсують до Копенгагена?

— «Наяда»… «Гальмштадт»… «Фрідеріка Евердік»…

— Ну, добре, що ти хоч ці назви запам’ятав, синку, все-таки щось знаєш. Потім запам’ятаєш і всі інші… Он серед тих робітників, що витягають мішки, багато хто має таке ім’я, як і ти, бо їх охрещено на честь твого діда. А серед їхніх дітей часто зустрічається моє ім’я… І мамине також… Ми їм щороку робимо якісь невеличкі подарунки… А он ту комору ми поминемо, не будемо заходити в розмову з робітниками, нам з ними немає про що говорити — то конкурент…

— Підеш зі мною, Ганно? — спитав іншого разу сенатор. — Ми спускаємо сьогодні на воду нове судно, Я маю охрестити його… Хочеш побачити?

І Ганно сказав, що хоче. Він пішов з батьком, вислухав його промову перед спуском, побачив, як він розбив об праву пляшку шампанського, байдужим оком простежив, як корабель по змащеному зеленим милом похилому помосту зсунувся в спінену воду…

У певні дні року, скажімо, вербної неділі, коли відбувалася конфірмація, чи на Новий рік, сенатор Будденброк їздив з візитами до тих людей, з якими зустрічався в товаристві, а що його дружина в таких випадках воліла залишатись удома, посилаючись на знервованість або на мігрень, то він запрошував із собою сина. І Ганно знову казав, що хоче їхати. Він слухняно вмощувався до батька в карету, а потім мовчки сидів біля нього в чужих вітальнях і нишком спостерігав, як вільно, тактовно і як по-різному, зважуючи найменші відтінки, вмів батько триматися з людьми. Він помітив, що коли комендант округу, підполковник фон Рінлінген, прощаючись, запевнив батька, що вважає їхній візит за велику для себе честь, той: з удаваним переляком торкнувся його плеча, як в іншому місці майже такі слова він вислухав спокійно й поважно, а ще в іншому відхилив їх іронічно перебільшеним компліментом… І все це бездоганними фразами і з бездоганними жестами, явно прагнучи викликати в сина захват і навчити його таких манер.

Проте малий Ганно бачив більше, ніж йому належало; його несміливі, золотаво-карі, підведені синіми тінями очі вміли надто добре спостерігати. Він бачив не тільки впевнену люб’язність батька, що так на всіх діяла, а із дивною проникливістю, болісною для нього самого, помічав, як страшенно важко батькові вдавати ту люб’язність. Секатор після кожного візиту ставав блідіший, ще скупіший на слова. Заплющивши очі з почервонілими повіками, він мовчки сидів у кутку карети, і серце Ганно сповнювалось жахом, коли він бачив, як на порозі наступного будинку батькове обличчя знову вкривала маска, а в рухах його змученого тіла раптом з’являлася пружність… Спілкування людей — їхні манери, розмови, поведінку, дії і вчинки — малий Йоганн уявляв собі не як наївний, природний, напівсвідомий захист практичних інтересів, що збігаються з інтересами друзів і суперечать інтересам конкурентів, а як своєрідну самоціль, вироблене зусилля, де має значення не щирий, природний внутрішній порух, а неймовірно важка, виснажлива віртуозність постави й жестів. І на думку, що від нього чекають у майбутньому таких виступів перед людьми, що й йому самому доведеться щось робити й говорити під гнітом чужих поглядів, Ганно мимоволі заплющував очі, здригаючись від страху й огиди…

Ох, не таке враження на сина сподівався справити своїми візитами Томас Будденброк! Усі його думки були спрямовані на одне: виховати в Ганно невимушеність, рішучість і простий погляд на практичне життя.

— Ти, видно, любиш гарно пожити, — казав він, коли Ганно просив після обіду ще одну порцію солодкого або півчашки кави. — Отже, тобі треба стати добрим купцем і заробляти багато грошей! Хочеш?

І малий Йоганн відповідав;

— Так.

Часом, коли в сенатора обідала вся родина і тітка Антонія або дядько Христіан за давньою звичкою починали жартувати з сердешної Клотільди, передражнювати її протяглу, покірно-лагідну мову, Ганно, випивши міцнішого, ніж звичайно, вина, також переймав їхній тон і звертався до тітки Клотільди з якимось глузливим зауваженням. Тоді Томас Будденброк сміявся — голосно, щиро, весело, майже вдячно, як людина, що їй випала величезна втіха; він навіть приєднувався до сина і також дражнив бідну родичку, хоч давно вже кинув цей тон у розмові з нею. Надто легко й безпечно було показувати свою перевагу над обмеженою, покірною, худою і завжди голодною Клотільдою, тож хоч які невинні були ті жарти, вони здавалися сенаторові підлими. З огидою, з розпачливою огидою, такою чужою його педантичній натурі в буденному практичному житті, він раз по раз вертався до думки, якої не здатен був спекатись: як можна розуміти становище, бачити його наскрізь, а все-таки безсоромно використовувати його?.. Але ж безсоромне використання будь-якого становища, заспокоював віл сам себе, і є життєздатністю!

Ох, якою втіхою, якою радісною надією сповнювали серце сенатора найменші ознаки тієї життєздатності в малому Йоганнові!

Розділ третій

За останній час Будденброки відвикли від далеких літніх подорожей, раніше майже обов’язкових, і навіть як торішньої весни Герда заявила про своє бажання відвідати старого батька в Амстердамі й після довгої перерви заграти з ним кілька дуетів, сенатор досить сухо дав свою згоду. Зате пані Будденброк щороку на літні канікули виїздила з малим Йоганном та Ідою Юнгман до Травемюнде з огляду на синове здоров’я…

Канікули над морем! Чи може хто збагнути, яке то щастя? Після нудної, гнітючої одноманітності незчисленних шкільних днів цілий місяць спокійної, безтурботної самоти, напоєної духом водоростей і шумом лагідного прибою… Цілий місяць! На початку безкраїй, неосяжний термін! Неможливо повірити, що він колись скінчиться, а говорити про це — просто блюзнірство! Малий Йоганн ніколи не міг збагнути, як той чи інший учитель на останньому уроці наважується сказати: «Після канікул продовжимо і перейдемо до…» Після канікул! І ніби аж радий цьому, незрозумілий чоловік у витертому сурдуті! Після канікул! Яка безглузда думка! Хіба все, що лежало за тими чотирма тижнями, не тонуло в безмежно далекій сірій імлі?

Як приємно першого ж ранку після отримання табеля в гімназії — вже байдуже, чи там кращі оцінки, чи гірші, — і після їзди в перевантаженій кареті прокинутись в одному з двох швейцарських будиночків, з’єднаних довгим переходом, що стоять на одній лінії з кондитерською і головним будинком курорту. Його будило якесь невиразне почуття щастя, що розливалося по всьому тілу й стискало серце… Він розплющував очі й жадібним, блаженним поглядом окидав чисту кімнатку, обставлену в давньофранконському стилі… Секунда сонного, солодкого збентеження — і все стає на своє місце: він у Травемюнде, на чотири тижні в Травемюнде! Він нерухомо лежав на спині у вузенькому дерев’яному ліжку, застеленому незвичайно тонкими і м’якими від довгого вжитку простиралами, і тільки час від часу знов заплющував очі, почуваючи, як його груди з кожним глибоким, повільним віддихом здригаються від щастя й хвилювання.

Кімнату заливає жовтаве сонячне світло, що пробивається крізь смугасті завіси, а навколо ще залягає тиша, Іда Юнгман і мама сплять. Нічого не чутно, крім рівномірного, спокійного шурхоту, — то садівник вирівнює граблями жорству на доріжках. Та ще гуде муха, б’ючись у шибку за завісою і виписуючи на ній довгі кривулясті тіні… Тиша! Самий тільки шурхіт грабель і монотонне дзижчання! Цей дивовижний, майже нічим не порушуваний спокій відразу ж сповнює малого Йоганна чудесним почуттям миру, ладу й самоти, що панують на його улюбленому курорті. Ні, сюди вже, слава богу, не з’явиться жоден з тих витертих сурдутів, що втілює в собі граматику і правило трьох, — адже життя тут коштує досить дорого…