Будденброки - Манн Томас - Страница 118

По кімнаті розлилося блякле світло осіннього ранку. Всі тремтіли, наче на морозі. Сестра Леандра запнула хусткою дзеркало на туалетному столику.

Розділ другий

Крізь відчинені двері видно було, як у кімнаті померлої молилася пані Перманедер. Вона була там сама. Розпустивши по підлозі згортки жалобної сукні, вона стояла навколішки недалеко від ліжка і, сперши на стілець сплетені руки й схиливши голову, мурмотіла молитву… Вона добре чула, що брат і невістка зайшли до сусідньої кімнати і несамохіть спинилися, чекаючи кінця молитви, але не дуже поспішала. Нарешті вона сухо кашлянула, поволі; врочисто підібрала сукню і, нітрохи не збентежившись, велично рушила їм назустріч.

— Томасе, — сказала вона досить твердим голосом. — Та Зеверін… Мені здається, що мама пригріла в себе на грудях гадюку.

— Що там таке?

— Я страх яка люта на неї. Через таку особу хоч у кого може урватися терпець… Яке вона має право так вульгарно порушувати нашу жалобу?

— То що ж сталося?

— По-перше, вона обурливо жадібна. Іде до шафи, хапає мамині шовкові сукні, бере на оберемок і гайда! «Рікхен, — кажу я, — ви куди?» — «Мені їх обіцяла покійна пані!» — «Люба Зеверін!» — знов кажу я і стримано пояснюю їй, що вона надто поквапилась. І, думаєш, щось помогло? Де там! Вона бере не тільки одяг, а ще й паку білизни і йде собі. Ну що ти скажеш? Не могла ж я з нею битися!.. І не тільки вона… Служниці також не кращі. Кошиками виносять з дому одяг і білизну… Слуги у мене на очах ділять речі, бо ж Зеверін має ключі від шаф. «Панно Зеверін, — кажу я, — віддайте ключі». І що вона відповідає? Без сорому казка заявляє, що не мені їй наказувати, бо вона не в мене служить, я її не наймала, і поки вона тут, ключі будуть у неї.

— Ключі від столового срібла в тебе? Гаразд. А з одягом що буде, те й буде. Цього не минути, коли розпадається господарство, де й так останнім часом не було доброго нагляду. Я не хочу тепер зчиняти галасу. Білизна стара й зношена… А втім, погляньмо, що там ще лишилося. Списки в тебе є? На столі? Добре. Зараз побачимо.

І вони зайшли до спальні, щоб хвилинку постояти коло ліжка покійної. Пані Антонія зняла білу хустку з її обличчя. Пані Елізабет була вже в шовковій сукні, в якій сьогодні після обіду її мали винести до зали; минуло двадцять вісім годин, відколи вона спустила дух. Рот і щоки її без штучних щелеп по-старечому запалися, а підборіддя загострилось і випнулося. Всі троє, вдивляючись у невблаганно, навіки стулені повіки, болісно намагалися впізнати в цьому обличчі материні риси. Зате під чепчиком, який стара дама звичайно носила в неділю, видніли, як і за життя, рудуваті, гладенько зачесані коси, що з них дами Будденброк із Брайтештрасе так часто глузували… По ковдрі були розсипані квіти.

— Уже прибули чудесні вінки, — тихо мовила пані Перманедер. — Від усіх родин… Ну просто з цілого світу! Я звеліла скласти їх усі в коридорі, ви потім неодмінно гляньте на них, обоє. Атласні стрічки отакенні завширшки…

— А як зала? — запитав сенатор.

— Скоро буде готова, Томе. Вже майже готова. Шпалерник Якоб не полінувався. І… — вона схлипнула, — і труну вже привезли. Та роздягайтеся ж, любі мої, — вела вона далі, знову обережно закриваючи лице небіжки. — Тут холодно, але в їдальні трохи протоплено… Дай я тобі поможу, Гердо, з такою розкішною накидкою треба поводитись обережно… Можна поцілувати тебе? Ти ж знаєш, я тебе люблю, хоч ти мене завжди ненавиділа… Ні, не бійся, я зніму капелюшка легенько, не зіпсую тобі зачіски… Які ж у тебе чудові коси! Такі були й у нашої матері замолоду. Вона не мала такої вроди, як ти, але свого часу — я вже тоді прийшла на світ — була таки гарна. А тепер… Правду каже ваш Гроблебен: «Усі ми порохом будемо…» Хоч і проста людина, а бач… Ось, Томе, списки цінніших речей.

Вони перейшли до сусідньої кімнати, посідали за круглий стіл, і сенатор узяв у руки папери з переліком тих речей, що мали бути розділені між найближчими спадкоємцями. Пані Перманедер не зводила схвильованого, напруженого погляду з братового обличчя. Було одне важке, неминуче питання, навколо якого боязко снувалися всі її думки і яке найближчим часом мало постати перед ними…

— Думаю, — почав сенатор, — що ми будемо дотримуватися звичаю: дарунки повертаються тим, хто їх дарував. Отже…

Дружина перебила його:

— Вибач, Томасе, але мені здається… чого ж немає Христіана?

— О господи! — вигукнула пані Перманедер. — Ми й забули про нього!

— Справді, — сказав сенатор, відкладаючи папери. — Хіба його не покликали?

Пані Перманедер підійшла до дзвінка. Але тієї ж миті двері відчинилися, і Христіан сам зайшов до кімнати. Зайшов швидко, хряснув за собою дверима і спинився, нахмуривши брови. Його маленькі, круглі, глибоко посаджені очі забігали навколо, ні на кого не дивлячись, рот під відстовбурченими рудими вусами неспокійно розтулявся й знову стулявся… Видно було, що Христіан сердитий і роздратований.

— Я почув, що ви тут, — коротко сказав він. — Коли мова буде про спадщину, то мене також годилося повідомити.

— Ми якраз хотіли послати по тебе, — байдуже відповів сенатор. — Сідай.

Очі його прикипіли до білих запонок, якими була застебнута Христіанова сорочка. Сам він мав на собі бездоганне жалобне вбрання, а його біла, як сніг, сорочка, що виглядала з-під чорного сурдута, була пов’язана під коміром широкою чорною стрічкою і застебнута на грудях чорними запонками замість золотих, які він звичайно носив. Христіан перехопив його погляд; присунувши стільця й сівши, він помацався рукою за груди і сказав:

— Я знаю, що в мене білі запонки. Я ще не встиг собі купити чорні чи, вірніше, не захотів. Останніми роками я часто позичав п’ять шилінгів на зубний порошок і мусив присвічувати собі сірниками, коли роздягався… Не знаю, чи тут тільки моя вина. Зрештою, чорні запонки не головне в житті. Я не люблю формальностей. І ніколи не надавав їм значення.

Горда, що пильно дивилась на нього, поки він говорив, тихо засміялася.

— Ну, на цьому останньому твердженні ти навряд чи довго наполягатимеш, любий мій, — зауважив сенатор.

— Так? Мабуть, ти краще знаєш, Томасе. Я лише кажу, що до таких речей цілком байдужий. Я набачився світу, жив серед різних людей і серед різних звичаїв, а тому… Зрештою, я доросла людина, — раптом заявив він голосно, — мені сорок три роки, я сам собі господар і нікому не дозволю втручатися в мої справи.

— Бачу, голубе, ти щось маєш на серці, — здивовано сказав сенатор. — Щодо запонок, то, коли мені пам’ять остаточно не зрадила, я ще й словом про них не згадав. Добирай собі жалобне вбрання на свій смак, тільки не думай, що твоя дешева неповага до звичаїв справляє на мене враження.

— А я й не збираюсь справляти на тебе враження…

— Томе!.. Христіане!.. — втрутилась пані Перманедер. — Нащо цей роздратований тон… сьогодні… І тут, де поряд… Бери списки, Томе. Отже, подарунки вертаються тому, хто їх дарував. Цілком справедливо!

І Томас заходився ділити. Він почав з більших речей, записуючи собі те, що могло знадобитися йому вдома: канделябри з їдальні, велику різьблену скриню, що стояла в переході. Пані Перманедер стежила за розподілом з величезною цікавістю, і тільки-но виникав хоч найменший сумнів, кому призначити якусь річ, вона незрівнянним тоном заявляла:

— Ну, то я можу взяти це…

І вигляд у неї був такий, ніби цілий світ мав дякувати їй за що жертовність. Так вона дістала для себе, своєї дочки та онуки більшу частину вмеблювання.

Христіан також отримав дещо з меблів, годинник у стилі ампір, навіть фісгармонію, і був начебто задоволений. Та коли дійшлося до поділу столового срібла, білизни й різних сервізів, він почав, на подив усіх, виявляти великий запал, майже жадібність.

— А я? А я? — водно питав він, — Прошу вас, не забувайте, що я теж є на світі…

— Хто ж про тебе забуває? Я вже тобі… ось дивися, я вже тобі записав цілий чайний сервіз зі срібною тацею. Адже святковий позолочений сервіз може придатися тільки нам і…