Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 79

— Що ти кажеш, — перебила Перегрінуса Дертьє Ельвердінк, — що ти кажеш, мій любий друже? Я — дочка могутнього короля? Я — принцеса? Та я ж твоя Аліна, що кохатиме тебе до божевілля, якщо ти… але що це зі мною? Аліна, королева Голконди? Вона ж давно вже в тебе, я розмовляла з нею. Добра, мила жінка, тільки вже постаріла і давно втратила ту вроду, що мала, коли виходила заміж за французького генерала[75]. Горе мені! Я, мабуть, не справжня, мабуть, я ніколи не царювала в Голконді? Горе мені!

Вона заплющила очі й захиталася. Перегрінус поклав її на канапу.

— Гамагея? — вела вона далі, наче сомнамбула. — Гамагея, кажеш ти? Так, я пригадую себе у Фамагусті! Власне, я була там чудесним тюльпаном… але ні, я вже тоді відчувала в грудях палку любовну тугу… Та годі, годі про це!

Красуня замовкла — здавалося, вона зовсім засинала. Перегрінус зважився на ризикований крок: спробував покласти її зручніше. Та тільки-но він обережно взяв сонну в обійми, як боляче вколов пальця об шпильку, непомітну серед складок одягу. За звичкою він клацнув пальцями. Майстер Блоха сприйняв це як умовний знак і миттю вставив йому в зіницю мікроскопічне скельце.

Як і завжди, Перегрінус побачив за роговою оболонкою очей дивне плетиво нервів і жилок, що йшло десь у глибину мозку. Але в тому плетиві вилися ще якісь ясні, блискучі, срібні нитки, мабуть, разів у сто тонші за найтоншу павутину, і саме ті нитки, що здавалися нескінченними, бо тяглися з мозку в іншу невідому царину, недосяжну навіть мікроскопічному оку, бувши, може, думками вищого виду, заплутували думки простіші й приступніші. Перегрінус бачив то строкаті квітки, що набирали вигляду людей, то людей, що розчинялися в землі й потім показувалися з неї камінням і металами. А серед них рухалися різноманітні химерні істоти, що безперестанку міняли свою форму й говорили дивовижними мовами. Жодне явище не узгоджувалося з іншими, і їхній дисонанс ніби виливався в моторошному, жалісливому стогоні, що розтинав повітря. Проте саме цей дисонанс додавав ще більшого чару глибокій основній гармонії, яка переможно виривалася назовні і все, що здавалося роздвоєним, об'єднувала у вічну, невимовну радість.

— Хай вас не бентежить, — прошепотів майстер Блоха, — хай вас не бентежить, дорогий пане Перегрінусе, те, що ви бачите. Це сонні думки. Може, за ними й ховається щось більше, але тепер не час його досліджувати. Ви тільки збудіть спокусницю, назвавши її справжнім ім'ям, а тоді розпитуйте її, що вам завгодно.

Оскільки ж красуня мала різні імена, то можна собі уявити, що Перегрінусові нелегко було вирішити, котре з них справжнє. Але він, нітрохи не задумуючись, вигукнув:

— Дертьє Ельвердінк! Мила, люба дівчино, невже це не облуда? Чи можливо, що ти мене справді могла полюбити?

— Як ти можеш, сумніватися, мій Перегрінусе? Хіба дівчина зважиться на те, на що зважилась я, коли серце в неї не палає коханням? Перегрінусе, я кохаю тебе, як нікого, і якщо ти хочеш бути моїм, то й я твоя всією душею і лишуся в тебе тому, що не можу розлучитися з тобою, а не тому, що бажаю звільнитися від дядькової тиранії.

Срібні нитки зникли, а думки, впорядкувавшись, казали: «Як це сталося? Спершу я прикидалася, що люблю його, тільки для того, щоб вернути собі й Левенгукові майстра Блоху, а тепер я справді його покохала. Піймалася у власні тенета. Я вже не думаю про майстра Блоху, а хотіла б довіку належати цьому чоловікові, який здається мені кращим за всіх, кого я досі бачила».

Можна собі уявити, яку пожежу розпалили ці думки в грудях у Перегрінуса. Він опустився навколішки перед красунею, почав палко виціловувати їй ручки, називав її своїм Щастям, своїм блаженством, своїм божеством.

— Ну, — прошепотіла Дертьє і лагідно пригорнула його До себе, — ну, мій милий, тепер ти, напевне, не відмовишся виконати прохання, від якого залежить не тільки спокій, а все життя твоєї коханої.

— Вимагай, — мовив Перегрінус, ніжно обіймаючи її, — вимагай усе, що хочеш, світе мій, твоє найменше бажання — для мене закон. Усе, що в мене є найдорожчого, я з Радістю принесу в жертву твоєму коханню.

— Горе мені, — прошепотів майстер Блоха. — Хто б подумав, що зрадливиця переможе. Я пропав!

— То слухай же, — повела далі красуня, відповівши на його палкі поцілунки, — слухай же, я знаю, як…

Раптом двері розчинилися, і в кімнату зайшов пан Георг Пепуш.

— Цегеріт! — У розпачі вигукнула красуня й непритомна впала на канапу.

А будяк Цегеріт кинувся до принцеси Гамагеї, схопив її на руки і прудко, як вітер, вискочив з кімнати. Цього разу майстер Блоха був урятований.

ПРИГОДА П'ЯТА

Дивовижне слідство і подальша мудра й розважна поведінка пана таємного радника Кнарпанті. Думки молодих поетів-ентузіастів і дам-письменниць. Міркування Перегрінуса про своє життя і вченість та розважність майстра Блохи. Рідкісна доброчинність і стійкість пана Тиса. Несподіваний кінець небезпечної і трагічної сцени

Ласкавий читач пригадує, що папери пана Перегрінуса Тиса були конфісковані, щоб з їхньою допомогою швидше напасти на слід злочину, який не був ніколи вчинений. Член міської управи і таємний радник Кнарпанті якнайуважніше перечитали кожну нотатку, кожен лист, навіть кожну записочку, знайдену серед тих паперів (не поминаючи кухонних рахунків і списків білизни, наготованої прачці), але в своєму слідстві прийшли до цілком протилежних висновків.

А саме: член управи не знайшов у паперах жодного слова, що містило б у собі бодай натяк на злочин, у якому звинувачували Перегрінуса. А видюще соколине око таємного радника Кнарпанті, навпаки, побачило в нотатках пана Перегрінуса Тиса дуже багато такого, що свідчило про нього як про надзвичайно небезпечну людину. Колись, іще зеленим юнаком, Перегрінус вів щоденник, і в тому щоденнику було безліч сумнівних місць, які не тільки виставляли в дуже невигідному світлі напрям його думок щодо викрадання молодих жінок і дівчат, а й незаперечно доводили, що він уже не раз робив ці злочини.

Так, в одному місці стояло: «Є щось високе і прекрасне в цьому «Викраденні»[76]. Далі: «Та викрав я ту, що найкраща між вас». Далі: «Я викрав у нього ту Маріанну, ту Філіну, ту Міньйону»[77]. Далі: «Я люблю ці викрадення». Далі: «Юлію неодмінно треба було викрасти, і так воно й сталося: я наслав переодягнених людей, щоб вони напали на неї під час прогулянки в лісі на відлюдній стежці і забрали з собою».

Крім цих фатальних місць у щоденнику, був знайдений також лист якогось приятеля з дуже підозрілою фразою: «Я попросив би тебе викрасти в нього Фредеріку, де тільки зможеш і як зможеш».

Усі наведені речення, як і добра сотня інших фраз, де траплялися слова «викрадення», «викрасти», «викрав», мудрий Кнарпанті не лише підкреслив червоним олівцем, а й переписав, звівши докупи, на окремий аркуш паперу. Таємний радник був страшенно задоволений своєю роботою: аркуш мав дуже переконливий вигляд.

— Гляньте-но, шановний колего, — мовив Кнарпанті членові управи, — гляньте-но, хіба я не казав? Цей Перегрінус Тис — страшна, огидна людина, справжній донжуан. Хтозна, де тепер шукати бідолашних жертв його жирування, всіх тих Маріанн, Філін і як там їх ще. Далі відкладати не можна: треба негайно вгамувати негідника, а то він своїми викраденнями вжене в сльози все благословенне місто Франкфурт. Уже з самих його свідчень у щоденнику видно, які він робив страшні злочини! Гляньте ось на це місце, шановний пане колего, і ви самі побачите, які жахливі задуми виношує цей Перегрінус.

У тому місці щоденника, на яке мудрий таємний радник Кнарпанті звернув увагу члена управи, було написано: «На жаль, сьогодні мене посіла смертельна туга». Слово «смертельна» було підкреслене, і Кнарпанті заявив, що людина здатна на які завгодно злочини, коли вона тужить, що не заподіяла нікому смерті.