Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 4

Як і в багатьох інших творах Гофмана, в «Малюкові Цахесі» протиставлено два нефантастичні світогляди. Протиставлення це не до кінця послідовне, проте воно постійно відчувається, уособлюючись в образах Бальтазара і професора-природника Моша Терпіна. Бальтазар, котрий сприймає усе довколишнє як романтик, з деякою упередженістю споглядає світ, виступає рішучим противником утилітарного ставлення до життя, хоч у кінці казки задовольняється приблизно тин самим, чим вдовольняється Анзельм із «Золотого горнця», тобто чисто утилітарними дарами. Але це поєднання побутового і піднесеного планів, що містить у собі, як це було і в «Золотому горнці», чимало поблажливої іронії, не позбавляє образ Бальтазара його основного — піднесеного, романтичного, антиутилітарного — змісту.

Мош Терпін — це, безперечно, зліпок бюргерського утилітаризму. Його раціонально-механічне ставлення до світу, до природи органічно чуже Гофману. Воно не менш небезпечно і антигуманне, ніж таке ж ставлення до людей. Воно тим більше згубне, що у «Малюкові Цахесі», як і взагалі у Гофмана, як і взагалі у романтиків, природа — зримо і незримо — присутня всюди як першооснова людського буття, як символ нетлінного і «безмежного». Здобувши собі заступництво Цахеса — Цинобера і діставши таким чином величезні можливості для своїх експериментів-розмірковувань, аж до «редагування» сонячних і місячних затемнень, Мош Терпін відверто самовикривається, гофманівська іронія переростає у сарказм.

«Малюк Цахес» — одна з найкращих сатиричних казок Гофмана, її високо оцінив Бєлінський. Її любив Карл Маркс. Вона по праву належить до видатних творів німецької сатиричної літератури.

Як і більшість європейських романтиків, Гофман так і не подолав згубної для його творчої свідомості роз'єднаності між мрією і дійсністю. Проте він весь час шукав шляхи до подолання дисгармонії між життям у собі і життям поза собою. Найчастіше — особливо переконливо це було показано на прикладі Йоганна Крейслера — особа, насамперед особа художника, знаходила гармонію в собі, оскільки вона могла залишатися в собі. Однак пошуки такої гармонії часом велися — знову ж за прикладом більшості романтиків — і в докапіталістичному минулому. З цього погляду характерна новела Гофмана «Майстер Мартін-бондар та його челядники» (1818).

Ненавидячи капіталістичний світ — світ шаблонів, світ бездушного механічного виробництва, — Гофман не міг не звернутись і до тих часів, коли, за його уявленням, про виробництво говорили як про мистецтво, коли ремесло не було рівнозначне ремісництву. Гофман, таким чином, віддав певну данину поширеній в бюргерському романтизмі ідеалізації минулого, хоча ця ідеалізація набула в нього певного сучасного смислу. В деяких новелах він торкнувся теми ремісника-трудівника, прекрасного і поетичного в його ставленні до життя і до естетики його праці. Життя Мартіна-бондаря збоку уявляється по-різному. Для одних це життя безперспективне і сповнене нестерпної буденності — як, наприклад, для Рейнгольда. А для інших — це життя, сповнене поезії; нею перейнято і кохання, і ремесло майстра-бондаря.

У «Майстрі Мартіні» звучить мотив глибокої туги за життєвим укладом, що вже ніколи не повернеться. Та це зовсім не туга г. а нормою, за взірцем людських стосунків і, тим більше, не заклик до повернення в минуле. Естетична цінність ремесла, тобто такого виробництва, в яке людина вкладала б свою душу, свій талант, маслилась як реалістичне протиставлення механізованому буттю сучасного світу. Йдучи, здавалося б, шляхом, типовим для романтиків, Гофман фактично вибирав напрям, антиромантичний по суті.

Романтик у глибині душі, Гофман у чомусь неминуче долав романтизм і, не зраджуючи, певна річ, свого улюбленого казкового жанру, вносив у нього нову, рідкісну у романтиків, соціальну якість. Написана через кілька років повела Гофмана «Майстер Йоганн Вахт» (1821) успішно продовжила його пошуки в цьому напрямку.

Незадовго до смерті, у 1822 р., Гофман написав два твори, дуже не схожі один на одного, але, незважаючи на це, в однаковій мірі для нього характерні, — «Володар бліх» і «Наріжне вікно».

У першому з них — повісті «Володар бліх» — ми зустрічаємо знайомий нам з багатьох творів Гофмана образ трохи дивакуватого але, безперечно, з правом на щастя Перегрінуса Тиса. Він здобував справжню любов, і в любові знаходить радість і заспокоєння. У «Володарі бліх» легко впізнається невимушений почерк Гофмана-фантаста, Гофмана-казкаря. Сюжетна структура повісті — незвичайна, химерна, зумисне непослідовна…

Ця повість, до речі, добре запам'яталась Чернишевському і послужила йому матеріалом для важливих суспільних висновків. «Цл страшна повість, — писав Чернишевський, — могла скластися тільки в голові людини, яка надивилась на те, що називається у Німеччині Kleinstadterei[3], надивилась на життя людей, позбавлених усякої участі в суспільних справах, обмежених тісним колом своїх приватних інтересів, людей, які втратили будь-яку думку про все, що хоч трохи вище копійчаного преферансу…»

Якщо у «Володарі бліх» Гофман уже міцно утвердився в казковому жанрі і широко розкрив його можливості, то в «Наріжному вікні» у нього виявляються ще не зовсім чіткі тенденції.

Новела «Наріжне вікно» розповідає про мистецтво реального бачення життя, про великий письменницький дар — дар спостережливості. Два персонажі новели — старий, розбитий паралічем письменник і його юний кузен, — спостерігають через наріжне вікно базарний майдан. У своїй уяві письменник домальовує те, що лише в уловлюваних контурах постає перед його поглядом. Він допускає варіанти підказаних йому характерів і колізій; але поштовхом для творчого процесу неодмінно виступає вузький, обмежений рамками наріжного вікна, реальний світ. Художникові відводиться, по суті, пасивна роль: його творчими задумами керують випадкові обставини.

Гофман, як бачимо, обмежений у реалістичному сприйнятті життя. Але він нестримний у своїй фантазії. В кращому разі авторський домисел вміщує в себе реальність, але переважно він протистоїть їй і нею не контролюється.

Своєрідним підсумком творчого шляху Гофмана став його роман «Життєві погляди кота Мурра» (1821–1822). Роботу над романом не було завершено. Нещадна критика німецького філістерства, німецького державного устрою накликала на автора нападки з боку охоронців існуючого ладу, над Гофманом нависла реальна загроза суду. Проте роман Гофмана став прекрасним взірцем життєздатності, його глибоко типові узагальнення — символи світів, які протистоять і протидіють у творі, — відображені в образах кота Мурра і музиканта Крейслера, зажили активним самостійним життям.

У «Життєвих поглядах кота Мурра» знайшли своє логічне завершення дві основні теми попередньої творчості Гофмана — тема туги художника і тема німецького філістерства. Відповідно тут зіткнулися романтнчно-піднесена і гротескно-комічна стихії, світ реальності і світ фантастики, здоровий глузд і алогізм. Суворо кажучи, парадоксальне уже саме зіставлення цих начал — романтики і філістерства; тим, що філістер Мурр іноді починав говорити піднесено-натхненно, Гофман досягав значного сатиричного ефекту. Образ Крейслера в останньому романі Гофмана став яскравим символом трагічної долі мистецтва в тогочасному суспільстві. Міщанське середовище не може простити Крейслеру не лише його ставлення до світу обивателів, але і його таланту.

Якщо Крейслер і навколишній світ — це символ трагічної дисгармонії буття, то кіт Мурр і його середовище, навпаки, втілюють у собі дивовижну єдність із світом. Безмежне самовдоволення кота Мурра символізує водночас і вузькість потреб німецького філістера, що обмежується переважно потребами плоті. У багатозначній репліці оповідача — «О апетит! Ім'я тобі кіт!» — відбилась уся його життєва філософія.