Золотий горнець - Гофман Эрнст Теодор Амадей - Страница 24

Тоді Анзельм підіймає голову, освітлену променистим сяйвом. Чи це погляди? Чи слова? Чи, може, спів? Але виразно чути:

— Серпентино! Віра в тебе й кохання відкрили мені душу природи! Ти принесла мені Лілею, що виросла з золота, з первісної сили землі ще до того, як Фосфор запалив думку, вона — пізнання священної єдності всіх речей, і з тим пізнанням я житиму завжди в найвищому блаженстві. Так, я, найщасливіший, пізнав найвище. Я вічно тебе кохатиму, о Серпентино! Ніколи не зблякне золото проміння Лілеї, бо як віра й любов, так і пізнання — вічне!

Видиво, в якому Анзельм з'явився мені живий у своєму маєтку в Атлантиді, я побачив завдяки Саламандровому мистецтву, і коли воно зникло, немов у тумані, то я — дивно дивне! — знайшов усе це на бузкового кольору столі чисто переписане і, як видно, моєю ж власною рукою. Але тепер душу мою сповнив пекучий жаль.

— Ах, щасливий Анзельм, він скинув тягар буденного життя, він піднісся на крилах кохання до прекрасної Серпентини і тепер щасливо й радісно живе у своєму маєтку в Атлантиді! А я, бідолашний? Скоро, може, через кілька хвилин, я покину цю чудову залу, якій, проте, ще далеко до маєтку в Атлантиді, опинюсь у своїй комірчині, мізерія буднів обсяде мої почуття, лихо за лихом, немов густий туман, обгорне мій зір, і я, мабуть, вже не побачу Лілеї.

Архіваріус Ліндгорст легенько торкнув мене за плече і сказав:

— Годі, годі, шановний! Чого ви побиваєтесь? Хіба ж ви самі не були щойно в Атлантиді і не маєте там принаймні гарненького хутірця як поетичного маєтку вашої душі? І взагалі хіба ж Анзельмове щастя — щось інше, як не життя в поезії, якій відкривається найглибша таємниця природи — священна єдність усіх речей?

МАЙСТЕР МАРТІН-БОНДАР ТА ЙОГО ЧЕЛЯДНИКИ

Переклав Сидір Сакидон

Напевне, і в тебе, любий читачу, серце стискається з невимовної туги, коли ти під час своїх мандрів потрапляєш у місто, де прекрасні пам'ятки давньонімецького мистецтва, немов красномовні свідки, кажуть нам про велич, скромну пильність і правдивість минулих часів. Чи не здається тобі, наче ти входиш у покинутий дім? Ще лежить розгорнуте святе письмо, яке читав господар дому, ще висить багатий, барвистий килим, який виткала господиня; різноманітні коштовні подарунки, витвори мистецької праці, отримані на свята, стоять навколо в чистих шафах. Так і здається, ніби ось-ось зайде до хати хтось із родини й щиро тебе привітає. Але ти марно чекатимеш на тих, кого захопило з собою вічно рухоме колесо часу. Ти зможеш віддатися лише солодким мріям, і тоді перед твоїми очима постануть Давні майстри, які озвуться до тебе такою благочестивою, але й такою добірною мовою, що ти аж здригнешся. І тільки тоді ти збагнеш глибокий зміст їхніх творів, бо наче перелинеш у ті часи, зрозумієш ту добу, яка змогла створити і майстра, і його твір. Та ба! Чи ж не буває так, що саме тоді, коли ти хочеш любовно обійняти те чудесне видиво, воно полохливо відлітає, немов ранкова хмарка перед галасом дня, і ти з пекучими слізьми в очах дивишся, як воно тане вдалині. Отак ти раптом прокидаєшся з чудового сну, збуджений грубим дотиком життя, яке бурхає навколо тебе, і нічого тобі не залишається, тільки глибока туга, що проймає груди солодким тремтінням.

Такі почуття, любий читачу, щоразу сповнювали того, хто пише для тебе ці сторінки, коли йому доводилось проїздити через славнозвісне місто Нюрнберг. То милуючись на ринку пречудово збудованим колодязем, то оглядаючи гробницю в церкві святого Зебальда, то дарохранильницю в церкві святого Лаврентія, то повні глибокого змісту шедеври Альбрехта Дюрера[30] в замку і в ратуші, він весь поринав у солодкі мрії, що переносили його просто в пишноту давнього імперського міста. І він згадував оці щирі рядки патера Розенблюта[31]:

Багато картин із славного життя городян тих часів, коли мистецтво й ремесло йшли поруч, яскраво постали в його думках і закарбувались у душі особливо радісними й веселими барвами. То дозволь же, любий читачу, показати тобі одну таку картину. Можливо, ти задоволено поглянеш на неї або й привітно усміхнешся, а може, навіть відчуєш себе затишно в домі майстра Мартіна й залюбки спочинеш коло його бочок та кухлів. Нехай! Тоді здійснилося б те, чого письменник бажає від щирого серця.

ЯК ПАН МАРТІН БУВ ОБРАНИЙ ЦЕХМІСТРОМ І ЯК ВІН ЗА ТЕ ДЯКУВАВ

Першого травня тисяча п'ятсот вісімдесятого року шановний цех бондарів, чи кухварів, у вільному імперському місті Нюрнбергу, за давніми звичаями і правилами, відбував своє урочисте зібрання. Недавно перед тим помер один із цехмістрів, або ж свічконоша, і належало обрати нового. Вибір упав на майстра Мартіна. Бо й справді, майже ніхто не міг так міцно і майстерно зробити бочку, ніхто так не розумівся на господарстві в пивницях, як він, тому й були серед його замовників найзначніші пани і жив вія у доброму достатку, ба навіть більше — у великому багатстві. Ось чому, коли був обраний майстер Мартін, шановний радник Якоб Паумгартнер, що під його опікою були цехи, сказав.

— Ви добре зробили, друзі мої, обравши майстра Мартіна цехмістром, бо в кращі руки ця посада не могла потрапити. Майстра Мартіна дуже шанують усі, хто тільки його знає, і за велику ремісничу майстерність, і за глибоке вміння зберігати й плекати благородні вина. Його чесна праця, його статечне життя, незважаючи на все багатство, яке він придбав, може для всіх вас бути за взірець. Отож, шановний майстре Мартіне, дозвольте вас від щирого серця привітати як нашого достойного цехмістра!

На цьому слові Паумгартнер встав зі свого місця, ступив кілька кроків уперед, розкривши обійми й чекаючи, що майстер Мартін піде йому назустріч. Той зразу ж сперся обома руками на поруччя крісла й підвівся важко й поволі, як тільки спромігся при своїй огрядності. Потім так само поволі наблизився до Паумгартнера і дав себе обняти не дуже й радісно.

— Що ж це, — сказав Паумгартнер, трохи здивований, — що ж це, майстре Мартіне, хіба вам не до вподоби, що ми обрали вас своїм свічконошею?

Майстер Мартін відкинув, за своїм звичаєм, голову назад, склав руки, сплівши пальці на товстому череві і, відкопиливши нижню губу ж вирячивши очі, глянув на збори. А тоді, звертаючись до Паумгартнера, почав так:

— Е-е, мій любий, шановний пане, як мені може бути не до вподоби те, на що я заслуговую? Хто знехтує нагороду за чесну працю? Хто прожене від порога поганого боржника, що прийшов нарешті заплатити гроші, які давно позичив? А вам, люди добрі, — так звернувся Мартін до майстрів, що сиділи навкруги, — вам, люди добрі, нарешті сяйнуло, що таки Я — Я повинен бути цехмістром вашого шановного цеху? Чого б ви хотіли від цехмістра? Чи він мав бути найвправніший у своєму ремеслі? То підіть подивіться на мою двовідерну бочку, зроблену без вогню, на мій найкращий витвір, і тоді скажете, чи хто з вас може похвалитися, що його вироби такі самі гарні й міцні? Чи хочете, щоб цехмістер мав статки-маетки? То прошу до моєї господи, я повідчиняю вам свої скрині, і ви замилуєтесь блиском золота й срібла. Чи треба, щоб цехмістра, поважали всі від малого до великого? То спитайте наших шановних панів радників, спитайте князів і лицарів, що мешкають навкруги нашого доброго міста Нюрнберга, спитайте незгубного єпископа бамберзького. Спитайте, що всі вони скажуть про майстра Мартша! Ну, гадаю, нічого поганого ви не почуєте. — Всі мовчали, тільки дехто часом непевно кахикав. Пан Мартін задоволено поплескав себе по гладкому Ігореві, усміхнувся, примруживши очі, й повів: — Але я бачу, я добре знаю: мені доведеться ще красно дякувати за те, що бот нарешті просвітив ваші голови. Ну що ж, коли я отримую гроші за свого роботу, коли винний сплачує мені «він борг, то я пишу внизу за рахунку, на розписці: «З вдячністю отримав, Томас Мартін, майстер-бондар». Отож і я від щирого серця диктую всім вам за те, що, вибравши мене за «свого цехмістра, ви сплатили свій давній борг, зрештою, обіцяю вам, що службу свого виконуватиму чесно й старанно. Цехові нашому, кожному з вас, коли буде треба, допоможу і ділом, і порадою, як тільки зможу, з усією сили. Дуже дбатиму про те, щоб наше преславне ремесло й надалі перебувало в тій честі й шані, що й тепер. Запрошую вас, достойний пане раднику, і всіх вас, мої любі друзі й майстри, на веселу гостину до себе наступної неділі. Там за чаркою доброго йоганнісбергера, гохгаймера або іншого благородного вина з мого багатого льоху, яке кому припаде до вподоби, ми в веселому настрої і порадимось про те, що тепер найперше треба буде зробити для нашого спільного добра. Іще раз найщиріше прошу вас завітати до мене.