Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 42

Надпоручник Лукаш, побачивши, що розмова набирає небажаного характеру, знову підвів інтелігентного торговця хмелем до карти воєнних дій і, показуючи підкреслені місця, сказав:

— Я забув звернути вашу увагу на одну дуже цікаву обставину: подивіться на цю велику, звернену на південний захід дугу, де група гір утворює природне укріплення. Сюди спрямований наступ союзників. Перерізавши дорогу, яка з’єднує це укріплення з головною оборонною лінією ворога, ми тим самим порушимо його зв’язок між правим крилом і Північною армією на Віслі. Вам тепер ясно?

Торговець відповів, що тепер він дуже добре розуміє, але, як людина тактовна, одразу ж схаменувся, щоб хтось не сприйняв його слів як натяк, і, повертаючись на своє місце, сказав:

— Через цю війну наш хміль втратив збут за кордоном. Для хмелю втрачені на сьогодні не тільки Франція, Англія, Росія, але й Балкани. Поки що вивозимо Цей товар до Італії, та боюсь, що Італія теж втрутиться в це діло. Але, знаєте, коли переможемо, ціни на товар будемо диктувати ми!

— Італія строго нейтральна, — потішив його надпоручник. — Це означає…

— Так чому ж вона не признається, що вона зв’язана Троїстим союзом з Австро-Угорщиною і Німеччиною? — вибухнув зопалу торговець хмелем, немов на нього приском сипнули, бо йому відразу все вдарило в голову: і хміль, і жінка, і війна. — Я чекав, що Італія піде проти Франції і Сербії. Тоді давно був би вже війні кінець. У мене хміль гниє на складах, внутрішній торговий оборот поганий, вивіз дорівнює нулю, а Італія додержується нейтралітету. Нащо ж тоді Італія ще в тисяча дев’ятсот дванадцятому році відновлювала Троїстий союз? Де той італійський міністр закордонних справ маркіз ді Сан Джульяно? Що робить цей пан? Спить, чи що? Ви знаєте, який у мене до війни був річний оборот і який він сьогодні? Не думайте, що я не стежу за подіями, — вів далі він, витріщившись люто на надпоручника. Той спокійно пускав кільця цигаркового диму, а пані Каті з великою цікавістю спостерігала, як одне кільце наздоганяло друге й розбивало його. — Чому німці відступили до кордонів, коли були вже під Парижем? Чому знову йдуть запеклі артилерійські бої між Маасом і Мозелем? {81} А ви знаєте, що в Комбр-а-Вевр біля Марша {82} згоріли три броварні, куди я щороку надсилав понад п’ятсот тюків хмелю? У Вогезах Гартмансвейлерська броварня теж дотла згоріла, а величезну броварню в Нідерсбаху біля Мільгауза зрівняли з землею. А це все втрата тисячі двохсот тюків хмелю в рік для моєї фірми. Шість років були запеклі бої між німцями й бельгійцями за броварню Клостергек. Це знову втрата трьохсот п’ятдесяти тюків хмелю в рік.

Від хвилювання торговець не міг далі говорити. Він підвівся, підійшов до жінки й сказав:

— Каті, ти зараз же поїдеш зі мною додому. Збирайся.

— Мене всі ці події так хвилюють, — сказав він за хвилину, ніби вибачаючись, — а колись я був зовсім спокійний.

Коли його дружина вийшла вдягнутися, він тихо сказав надпоручникові:

— Вона такі коники викидає не вперше. Минулого року втекла з одним позаштатним учителем, і я знайшов їх аж у Загребі, при тій нагоді я уклав з міським загребським броварником угоду на шістсот тюків хмелю. Що й казати. Південь завжди був криницею з золотим дном. Наш хміль ішов аж до Константинополя. Сьогодні ми напівзнищені. Якщо влада обмежить варіння пива, то це нас остаточно доб’є.

І, припалюючи запропоновану цигарку, в розпачі сказав:

— Одна лише Варшава брала у нас дві тисячі триста сімдесят тюків хмелю, а найбільше Августинська броварня. Представник її щороку гостював у мене. Є від чого впасти у відчай! Добре, хоч дітей не маю!

Цей логічний висновок про щорічні відвідини представника Августинської броварні у Варшаві викликав у надпоручника легенький усміх. Торговець хмелем помітив це й тому вів далі:

— Угорські броварні в Шопроні і в Великій Каніжі купували в моєї фірми щорічно в середньому тисячу тюків хмелю для своїх експортних гатунків пива, які вивозили аж до Александрії. Нині, через блокаду, не хочуть робити ніяких замовлень. Я їм віддаю хміль на тридцять відсотків дешевше, а вони досі не купили й жодного тюка… Застій, занепад, біда, а до цього ще й домашній клопіт.

Торговець хмелем замовк. Мовчанку порушила пані Каті, вже готова в дорогу:

— А як буде з моїми валізами?

— Я пришлю по них, Каті, — вдоволено сказав торговець хмелем, радіючи, що все скінчилося без скандалу і неприємних сцен. — Якщо маєш охоту зробити ще якісь покупки, то нам час уже вирушати. Поїзд відходить о другій двадцять.

Обоє по-дружньому розпрощалися з надпоручником. Торговець хмелем, радий, що ця історія вже скінчилася, виходячи з передпокою, сказав надпоручникові:

— Якщо вас, не дай бог, на війні поранить, приїжджайте до нас видужувати. Будемо старанно піклуватися про вас.

Повернувшись до спальні, де пані Каті одягалася в дорогу, надпоручник знайшов в умивальнику чотириста крон і записку:

«Пане надпоручнику! Ви не заступилися за мене перед тією мавпою, моїм чоловіком, ідіотом першого класу. Ви дозволили, щоб він мене забрав, немов якусь забуту в квартирі річ. До того ж ви дозволили собі сказати, нібто ви запропонували мені гостинність. Гадаю, що я вам не завдала більше витрат, ніж на додані до листа 400 крон. Прошу розділити їх зі своїм денщиком».

Надпоручник Лукаш на хвилину застиг з тим листом у руках, а потім поволі подер його на клапті. З усмішкою глянув на гроші, залишені на умивальнику, і, побачивши, що в хвилюванні Каті забула на столику перед дзеркалом гребінчик, додав його до своїх фетишів-реліквій.

Опівдні повернувся Швейк, який ходив шукати пінчера для надпоручника.

— Швейку, — сказав надпоручник. — Вам поталанило, Дама, яка в мене мешкала, вже поїхала. Її забрав чоловік. А за всі послуги, які ви їй робили, вона залишила на умивальнику чотириста крон. Вам треба гарно їй подякувати, а також її чоловікові, бо, власне, це його гроші, які вона взяла з собою в дорогу. Я зараз продиктую вам листа.

І продиктував:

— Ну, пищіть же далі, Швейку, чого ви крутитесь, наче вам жару в штани насипали. На чому я зупинився?

— «…і відсилаю її…» — тремтячим, сповненим трагізму голосом прошепотів Швейк.

— Так, добре: «…відсилаю її із запевненням у власній найглибшій пошані. Для ясної пані передаю низький уклін і цілую їй ручки. Йозеф Швейк, офіцерський денщик надпоручника Лукаша». Готове?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, бракує дати…

— «Двадцятого грудня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року». Так. А тепер заадресуйте конверт, візьміть цих чотириста крон, віднесіть їх на пошту і відішліть на цю ж адресу.

Надпоручник Лукаш почав насвистувати арію з опери «Розведена жінка».

— Ще одне, Швейку, — сказав надпоручник, коли Швейк збирався на пошту. — Що з тим собачкою, ви вже ходили його шукати?

— Маю одного на оці, пане обер-лейтенанте, дуже гарний цуцик. Але важко буде його добути. Гадаю, завтра все ж таки приведу. Кусається.

Останнього слова надпоручник Лукаш не дочув, а воно ж мало таке велике значення. «Ця потвора кусалась, як скажена», — хотів ще раз повторити Швейк, але врешті подумав: «Що, власне, надпоручникові до того? Хочеться йому собаку — матиме його!»

Легко сказати: «Приведіть мені собаку!» — але не легко його привести, бо власники дуже оберігають своїх собак, навіть і нечистокровних. Навіть звичайного Рябка, який нічого іншого не робить, лише гріє своїй старій хазяйці ноги, хазяйка любить і не дає скривдити.

Собака, особливо чистокровний, очевидно, інстинктом відчуває, що одного чудесного дня його викрадуть у хазяїна. Він живе в безнастанному страху, боячись попасти в руки злодіям. Наприклад, на прогулянці пес, відбігши від хазяїна, спочатку веселий, грайливий, бавиться з іншими собаками, безсоромно лізе на них, вони на нього, обнюхує придорожнє каміння, задирає лапу на кожному розі й навіть на кошики перекупок з картоплею. Одне слово, надзвичайно тішиться життям, і світ здається йому таким гарним, як юнакові після отримання атестата зрілості.