Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав - Страница 33

Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:

— Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..

— Нужник, ось хто ви! — випалив Швейк, дивлячись йому в очі. — Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж на виду змінився, і на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.

— Ви вже виговорилися? — спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, — який пан, такий крам». — Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу… і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.

А за суворим добродієм покотився по сходах Швейків голос:

— Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!

Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.

Швейк відчинив вікно і стежив за ним.

Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.

Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.

— А це, Швейку, нащо?

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.

— Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.

Швейк козирнув:

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, — і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.

— Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? — спитав фельдкурат свого гостя,

— Так. І надіюся…

Фельдкурат зітхнув.

— Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце — «надійся». Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.

— Я надіявся, пане фельдкурате, що сума…

— Звичайно, шановний пане, — перепинив його фельдкурат. — Можу ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно — мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.

— Отже, ви… — заникуючись, відізвався гість.

— Так, отже, я… — відповів фельдкурат.

Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

— Пане, це шахрайство, — сказав він, підводячись.

— Заспокойтеся, шановний пане.

— Це шахрайство! — вперто вигукнув гість. — Ви зловживаєте моїм довір’ям!

— Пане, — сказав фельдкурат, — вам для здоров’я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, — гукнув він до кухні, — цей пан бажає вийти на свіже повітря!

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, — озвався Швейк з кухні, — я цим паном уже раз відчиняв двері.

— Повторити! — пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.

— Дуже добре, пане фельдкурате, — сказав Швейк, повернувшись з коридора, — що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі святого письма, а коли кого лупцював батогом, завжди промовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку».

— Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, — засміявся фельдкурат. — Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Підсмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш бордо, а потім віддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечірній молитві: «Милосердям божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».

На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив, Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:

— Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, щоб ми могли спокійно повечеряти.

— Погано робите, Швейку, — сказав фельдкурат. — Гість у хату — бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.

Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.

— Сідайте, — чемно попросив його фельдкурат. — Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-то любо бенкетувати, Коли люди позичають гроші!

— По-моєму, я тут не для смішок, — проговорив похмурий добродій, — я тут сьогодні вже втретє, Сподіваюся, тепер уже виясниться,

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, — зауважив Швейк, — що це найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.

Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:

— Я хочу все з’ясувати і прошу мене вислухати.

— Це вам дозволяється, — сказав фельдкурат, — говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!

— Як вам відомо, — сказав упертюх, — зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.

Він витяг з кишені записник і вів далі:

— У мене все записано. Поручник Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською. Поручник Махек — у сербському полоні, не повернув мені тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. — Він підсунув фельдкуратові під ніс свій записник. — Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому до хрінa була потрібна.

— Це був його обов’язок, милий пане, — сказав фельдкурат. — Я завтра теж піду соборувати.

— Пане фельдкурате, — сказав упертюх, — повірте, що я в жахливому становищі! Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?

— Коли вас призвуть в армію й ви підете на фронт, — знову зауважив Швейк, — ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.

— Пане, це серйозна справа, — сказала гідра до фельдкурата. — Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.