Тяжкі часи - Диккенс Чарльз - Страница 8

Невже таки все? Либонь, що так. Було там навіть наочне приладдя з усіляких наук для малих Товкматченят. Вони мали невеличку мінералогічну колекцію, невеличку металургійну колекцію, невеличку мінералогічну колекцію; всі зразки розікладеио якнайакуратніше, і на кожному етикеточка, аж здавалося, наче ті грудочки мінералів та руд відколото від матерньої породи саме оцим страхітливо твердим знаряддям — їхніми власними назвами. І якщо малим Товкматченятам ще й цього всього було не досить, то я вже й не знаю, якої ще халепи було їм треба.

Отже, батько їхній ішов собі додому, вельми втішений і задоволений. Він був добрий батько і по-своєму любив дітей; але сам (коли б від нього, як від Сесі Джуп, зажадали визначення), певне, назвав би себе «надзвичайно практичним» батьком. Він узагалі непомалу пишався тим висловом «надзвичайно практичний», раз у раз прикладуваним до його особи. Хоч би які громадські збори відбувалися в Кокстауні й хоч би про що там говорилось, неодмінно котрий-небудь з кокстаунців знаходив пагоду послатися на свого надзвичайно практичного приятеля Товкматч а. І це щоразу тішило надзвичайно практичного приятеля. Він знав, що то лишень належна йому шана, та однаково було приємно.

Він уже вийшов на околицю Кокстауна, на нічию, мовляв, землю, що не була ні містом, ні селом, але мала всі погані прикмети і того, й другого, коли нараз у вуха йому вдарила музика. Капела мандрівного цирку, що розташувався там недалечко в великій дощаній буді, вигравала що є духу. Прапор, маючи на вершечку того храму розваг, звістував усьому людству, що на його прихильну увагу претендує «Кінний цирк Слірі». Сам Слірі, поставивши біля себе касову скриньку, стояв, наче масивна сучасна статуя, в будці, схожій на нішу ранньоготичного собору, й збирав гроші за вхід. Панна Джозефіна Слірі, як ознаймували довгі та вузькі друковані афіші, мала розпочати виставу граційним тірольським «танцем квітів» верхи на коні. Поміж інших дуже веселих, але завжди цілком пристойних див, що в них і повірити важко, поки не побачиш, того вечора синьйор Джуп мав виконати цікаві номери зі своїм чудово надресированим ученим собакою Танцюєм, а також показати знаменитий свій «залізний фонтан», цебто без перерви підкидати над головою сімдесят п’ять центнерів чавуну, — «номер, якого ще ніколи не виконувалося ні в нашій країні, ані за її межами, і він завжди викликає в публіки такий захват і знімає таку бурю оплесків, що його неможливо зняти з програми». Той-таки синьйор Джуп мав «у проміжках між численними номерами розважати високошановну публіку своїми доброзвичайними жартами й дотепами в шекспірівському дусі». А на закінчення він мав виступити в своїй улюбленій ролі пана Вільяма Гудза з Шпулі-стріту в «вельми оригінальному й кумедному кінному водевілі під назвою «Як кравець їздив до Брентфорда».

Томас Товкматч, звичайно, і не глянув на те нікчемство, а поминув його, як і годиться практичній людині, ніби відмахуючись подумки від дзижчання тієї людської комашні, що їй місце у виправному домі. Але дорога, звернувши, вивела його до затилля цирку, а там він побачив з кільканадцятеро дітей, що, позгинавшися на всякі лади, попринишкали біля дощаної стіни, силкуючись хоч у щілинку побачити циркові дива.

Пан Товкматч зупинився.

— От волоцюги! — обурився він. — Вони ж навіть вихованців взірцевої школи можуть розбестити!

Між ним і тими дітлахами була широченька смуга миршавої трави, закидана всяким сміттям, і він видобув з кишеньки монокля подивитися, чи нема там школярів, яких він знає на ймення, щоб попроганяти їх звідти. І що ж він побачив! Річ майже неймовірну, хоч видну цілком виразно: його рідна дочка, його металургійна Луїза, прикипіла одним оком до дірки в дошці, а син його, математичний Томас, не погребував і на землю сісти, аби вгледіти в шпарку хоч одне копито з граційного тірольського танцю квітів верхи на коні.

Німий з подиву, пан Товкматч підійшов до того позорища своєї родини, поклав руки на плече обом своїм заблудлим дітям і покликав:

— Луїзо! Томасе!

Обоє випросталися, червоні, збентежені. Однак Луїза дивилася на батька сміливіше за Томаса. Той, власне, і зовсім на нього не дивився, а покірно, наче машина, дав відвести себе геть.

— Що це за дурощі, що за розпуста! — вичитував пан Товкматч, за руку ведучи обох додому. — Чого вам тут треба?

— Хотіли побачити, що воно таке, — відмовила Луїза уривано.

— Що воно таке?

— Еге ж.

Вирази облич у обох дітей були зиудьговапі, попурі, надто в дівчини; і все ж саме в неї крізь ту безрадісність пробивалося якесь світло, що не мало чого осявати, просвічувався якийсь вогонь, що не мав чого гріти, зниділа уява, що не знати як живилася сама собою, і те трохи ожвавлювало її обличчя. Але то була не природна жвавість безтурботного дитинства, а якісь непевні, нетерплячі й хисткі спалахи, як відміни на обличчі в сліпця, що помацки шукав дороги.

Вона була ще підліток — років п’ятнадцять-шістнадцять, але вже видно було, що недалеко той день, коли вона відразу розквітне в жінку. Про це подумав її батько, дивлячись на неї. Гарне личко… Була б свавільна, якби не так вихована, ще додав він у думці, надзвичайно практичний, як завжди.

— Томасе, хоч я бачив цей факт на власні очі, але мені важко повірити, що ти, такий розвинений юнак, діставши таке виховання, міг привести сестру в таке місце!

— Це я його привела, — похопилася сказати Луїза. — Це я його покликала з собою.

— Дуже прикро. Дуже, дуже прикро це чути. Бо його це не виправдовує, а твою провину побільшує.

Дівчина знову звела на батька очі, однак сліз у них не було.

— Яка ганьба! — вигукнув пан Товкматч. — Вам з Томасом відкрито весь обшир науки, вас, можна сказати, напихали фактами, вас змалечку привчалося до математичної точності, а ви — прийшли сюди! До чого докотилися! Ні, я не годен збагнути!

— Я знудилась, тату. Я вже давно знудилась, — відмовила Луїза.

— Від чого ж ти знудилася?

— Не знаю. Мабуть, від усього.

— Годі, ні слова більше! — відрубав пан Товкматч. — Ти вже не маленька. І слухати нічого не хочу.

З півмилі всі троє йшли мовчки, й аж тоді в нього знову прорвалось обурення:

— А що ж скажуть твої найкращі друзі, Луїзо! Невже для тебе нічого не важить їхня добра думка? Що скаже нам Горлодербі?

Зачувши те ймення, Луїза враз крадькома зиркнула на батька. Погляд той був навдивовижу пильний і допитливий; але пан Товкматч нічого не помітив, бо вона зразу й опустила очі.

— Що скаже пан Горлодербі? — ще раз мовив він. І далі, всю дорогу до Кам’яної Осадн, ведучи провинників додому, він час від часу проказував суворо й гнівно: — Що скаже пан Горлодербі? — так, наче пан Горлодербі був не пан Горлодербі, а пані Гранді.

Розділ IV

ПАН ГОРЛОДЕРБІ

А як пан Горлодербі був не пані Гранді, то хто ж він був такий?

О, пан Горлодербі був найщиріший друг пана Товкматча — наскільки взагалі можливі такі щирі взаємини між двома людьми, цілковито позбавленими теплих людських почуттів. Ото якраз такий близький — чи, коли хочете, такий далекий — приятель панові Товкматчеві був пан Горлодербі.

Він був великий багатій — банкір, і комерсант, і фабрикант, і ще бозна-хто. Мав дебелу статуру, гучний голос, дивився зухвало, сміявся різко, металічно. Природа неначе зробила пана Горлодербі з грубого матеріалу, ще й добре його розтягавши, аби стачило на таке одоробло. Велика кругла голова, пукатий лоб, на скронях понадимані жили, а шкіра на обличчі була натягнена так туго, що здавалося, наче то вона не дає очам заплющуватися й весь час зводить йому вгору брови. Загалом він дуже нагадував повітряну кулю, тільки-но надуту газом і готову до злету. Пан Горлодербі ніколи не минав нагоди похвалитися тим, що він сам вибився в люди, і ніколи не міг тим нахвалитися. Він одно сурмив, мов у рупор, своїм мідним голосом, який він був колись харпак та невіглас. Одно слово, він був чванько-смиренник.