Тяжкі часи - Диккенс Чарльз - Страница 5

Коли з цією міркою підійти до проблеми індивідуалізації, то ми переконаємося, що в «Тяжких часах» маємо справу з типовими й воднораз наділеними всіма рисами художньої неповторності людськими характерами та образами речей. Одначе коли в таких твоpax, як «Девід Коштерфілд», «Мартін Чезлвіт», «Домбі і син», речі, ставши «додатком людини», доповнюють її портретну характеристику, то в «Тяжких часах», романі, в якому Діккенс пробує намацати шляхи до подолання стихії відчуження, він знаходить і нові естетичні засоби для розкриття її сутності. Саме через це таке двовимірне, геометричне зображування людей і предметів, коли ота зречевлена особистість зливається з «одухотвореними» речами, і є необхідний модус індивідуалізації людських характерів і суспільних конфліктів, породжених феноменом відчуження, що самою своєю природою являє деструктивну силу відносно живої людської індивідуальності.

Ця невідповідність і визначає об’єктивно трагічну, але суб’єктивно комічну контроверзу між живим життям і автоматизмом механічного буття, такого типового для пізніх стадій капіталізму. Ця нерозв’язна суперечність визначала природу безжальних гротесків Діккенса в «Тяжких часах». Але ще задовго до появи в світ цього твору Гоголь у розширеній метафорі, що становить фінальний епізод «Сорочинського ярмарку», розкрив саму квінтесенцію того різновиду руйнівного й воднораз творчого сміху, що стане невід’ємним складником не тільки Діккенсового гротеску, а й поетики критичного реалізму XIX сторіччя загалом: «Дивне, невимовне почуття опанувало б глядача, коли б він побачив, як від одного удару скрипалевого смичка… люди, на чиїх похмурих обличчях, здається, зроду не майнула усмішка, притупували ногами й поводили плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нез’ясовніше почуття збудилось би в глибині душі при погляді на бабусь, на чиїх староденних обличчях віяла байдужість могили, бабусь, що тислися поміж новою, сміхотливою, живою людністю… Навіть без дитячої радості, без іскри співчуття, бо їх самий лише хміль, як механік свого безживного автомата, змушує робити щось подібне до людського, вони тихо похитували захмелілими головами, пританцьовуючи за веселим людом (Підкреслення моє. — З. Л.)… Гук, регіт, пісні лунали тихіше й тихіше. Смичок умирав, слабнучи й гублячи невиразні згуки в порожнечі повітря. Ще чулося десь тупання, щось подібне до гомону далекого моря, і скоро всюди стало пусто й глухо… Чи не так і радість, прекрасна й нестала гостя, відлітає від нас, і дарма одинокий згук сподівається виразити веселість? У власному відлунні чує вже він смуток і пустелю й нестямно вслухається в нього».

Така якраз картина розкривається перед нами й у «Тяжких часах». Міняються тільки акценти. На краєвидах непроглядної нуди й туги, що постають перед нами на перших сторінках роману, пробиваються зелені паростки нового життя, які, коли настане тому час, розростуться так, що сховають від очей потворне громадище механізованого буття, позбавлене будь-якого людського змісту. І справді, там, де «з ранку до вечора все стугоніло й двигтіло й де толок паровика безперестану ходив угору та вниз, немов голова тихобожевільного слона», автомати, що зовсім недавно вважали себе за людей, у такт йому, мов страшні гоголівські бабусі, робили якісь безглузді рухи, спрямовувані не почуттям, не розумом, а самою лише фальшивою «необхідністю», помалу пробиваються живі голоси.

Спочатку це несміливі слова протесту, що зірвалися з уст дочки циркача Сесі Джуп, не згодної пожертвувати на догоду фактам тих радощів, що їх дарує уява. Згодом це биття налитих гнівом сердець робочого люду, що усвідомив історичну необхідність колективної дії в ім’я ясного майбутнього для своїх дітей і онуків. Але змушує ті серця битись сильніше й сильніше знов же творча уява, сповнена не тільки стихії руйнування, а й пафосу творення. І нехай два потворні «автомати» — Товкматч і найщиріший його «друг» Горлодербі (коли взагалі можливо говорити про дружбу між двома людьми, цілковито позбавленими теплих людських почуттів, як каже Діккенс), зроблений увесь з грубого матеріалу, мов гоголівський Собакевич, — буржуазний монстр, що ладен скорше «гарячий лій пити», аніж зректися фактів свого життя, зітканого з брехні, лицемірства і ницих пристрастей, — усе правлять один одному, що їхні «робочі руки» теж повинні назавжди відмовитись від живого життя й зажити тим механічним життям, яким живуть їхні хазяї; робочий люд Кокстауна ніколи не зречеться осяйної й барвистої творчої думки, що кличе його на боротьбу проти своїх гнобителів.

Ось чому таких «людей», як Товкматч, найдужче тривожила та впертість, що з нею «нижчі» класи обстоювали своє право «задумуватись» над своєю долею, і не тільки задумуватись, але й втілювати свої роздуми в життя. Владарі Кокстауна гадали, ніби знають усе про свої «робочі руки». Яка сліпота! Бо хоч би скільки торочив Горлодербі, що його «робочі руки», давно перетворені в додаток до машини, не живуть, а розкошують, а тому кожен робітник, що вимовить хоч слово протесту, — то «баламут», що тільки й мріє, аби його «возили в кареті шестернею й годували черепаховим супом та дичиною з золотої ложки», — він, як і його «філософія зиску», кінець кінцем зазнає в романі моральної поразки.

І це станеться лише тому, що робітник, на відміну від своїх хазяїв, — не автомат, не машина, а людина. І з цього погляду програмними для Діккенсового роману про Тяжкі часи стають його рядки: «Ось на ціп фабриці стільки й стільки «робочих рук» і стільки й стільки парових кінських сил. На що спроможна машина, можна виміряти з точністю до одного силового фунта; однак уся армія рахівників… не зможе сказати мені, яка здатність до добра й зла, до любові й ненависті, до патріотизму чи бунтівництва, до переродження чесноти в нечестя чи навпаки таїться тільки в одну яку-небудь мить у душі в першого-ліпшого з цих мовчазних слуг машини з зосередженими обличчями й розмірними рухами. В машині немає ніяких таємниць; а в найнікчемнішому з них є навіки незглибима таємниця. Якби ж то ми полишили арифметику для з’явпщ матеріальних, а цими страшними недовідомими силами кермували за допомогою інших засобів!»

Ні, ці схвильовані рядки, попри запевнення вульгарної критики, зовсім не свідчать про те, що «Діккенса безнадійно обплутало павутиння м’якотілого реформізму». В цих гірких словах великий митець, скрушений тяжкими часами для англійського робочого класу, залітає мрією в майбутнє, що, як він твердо вірить, розкує «робочі руки», верне їм відібрану в них людяність. Ось чому заклик Діккенсів — це зовсім не апологія «морального подвигу в собі», а життєствердний гімн передовим класам людства, що розривають кайдани капіталістичного рабства в запеклій боротьбі з механічним автоматизмом віджитих форм буття. В цьому пафос Діккенсового роману. Нехай сміх, що його несуть у собі гротескні образи цього твору, притлумлений, нехай у відгомоні його чимраз частіше чути ридання, та саме цей гнівний безгучний сміх робить з роману один з найкращих Діккенсових творів. Бо ніколи не слід забувати навдивовижу вірного спостереження А. В. Луначарського: «Тільки іноді Діккенс і Теккерей робляться злі. Але часто саме в ті хвилини вони перестають сміятись».

Захар ЛІБМАН

Книга перша

ЗАСІВ

Розділ I

ОДНО ПОТРІБНЕ

— Отже, я хочу від вас одного — фактів. Навчайте оцих хлопців і дівчат самих фактів. Бо тільки факти потрібні в житті. Не насаджуйте більше нічого, виривайте все інше з корінням. Розум мислездатної тварини можна сформувати лише на фактах, більше ніщо не піде їй на пожиток. На такій засаді виховую я своїх власних дітей, на тій самій засаді хочу виховати й оцих. Дотримуйтеся фактів, пане вчителю!