Тяжкі часи - Диккенс Чарльз - Страница 20

Згорбатіла його постава, велика міцна голова з довгим, обрідним, просивим волоссям, наморщений лоб, замислений вираз обличчя могли навести на думку, що Старий Стівен чоловік вельми знаючий, як на простого робітника. Проте він не був такий. Він не належав до тих позначних «робочих рук», що, багато років складаючи хвилину до хвилини уривки дозвілля, спромоглись опанувати важкі науки й набути щонайнеймовірніших знань. Не був він і з тих робітників, що вміють виголошувати промови та дебатувати. Тисячі його товаришів уміли говорити про будь-що куди краще за нього. Він був добрий ткач при механічному верстаті й бездоганно чесна людина. А що він являв із себе опріч того та що в ньому крилося ще — нехай покаже сам.

Вже погасли вікна величезних фабрик, що нагадували, поки освітлені, якісь казкові палаци — принаймні так казали пасажири кур’єрського поїзда; і дзвони віддзвонили кінець роботи й затихли; і «робочі руки» — чоловіки й жінки, хлопці й дівчата — тупотіли по брукові, простуючи додому. Старий Стівен стояв на вулиці, і йому, як щодня після роботи, здавалося, наче то у нього в голові допіру стугоніли, а тепер зупинилися верстати.

— Щось не видно та й не видно Рейчел! — промовив він.

Ішов дрібний дощ, і молоді робітниці, що купками проходили повз нього, понапиналися хустками, туго стягуючи їх під бородою. Стівен, видно, дуже добре знав ту Рейчел» бо, лиш мигцем глянувши на таку купочку, вже бачив, що її там нема. Нарешті його поминула остання купка, і він повернувся й пішов, сказавши невесело:

— Виходить, прогавив!

Та не проминувши ще й третьої вулиці, він угледів попереду ще одну постать, угорнену в хустку, і так прикипів до неї очима, що й, не бачивши самої жінки, не бачивши, як вона йде від ліхтаря до ліхтаря, то виринаючи на світло, то поринаючи в темряву, був би впізнав її лише по невиразній тіні на мокрому брукові. Стівен ураз піддав ходи, наздогнав її, нечутно ступаючи, тоді знову стишив ходу й покликав:

— Рейчел!

Жінка, що була саме під ліхтарем, обернулася, трохи відсунула хустку з чола й відкрила спокійне довгасто обличчя, смагляве, з досить тонкими рисами і сяйними лагідними очима, та гладенько зачесане чорне лискуче волосся. Обличчя те не квітло вже молодістю — жінці було років із тридцять п’ять.

— А, це ти, Стівене! — озвалася вона, всміхнувшись до нього не стільки устами, скільки ласкавими своїми очима, тоді знов насунула хустку на чоло, і далі вони пішли поруч.

— А я думав, ти після мене вийшла, Рейчел.

— Ні.

— Що, сьогодні трошки раніше?

— Та це ж як коли, Стівене: коли вийдеш трошки раніше, коли трошки пізніше. Не варт тобі мене дожидатися, з роботи йдучи.

— Та, либонь, і на роботу так само, еге, Рейчел?

— Атож, Стівене.

Він глянув на неї трохи засмучено, однак покірливо й шанобливо, видимо переконаний, що вона завжди й у всьому має рацію. Вона завважила той вираз і злегенька доторкнулася рукою до його плеча, мовби дякуючи йому.

— Ми ж такі вірні друзі, Стівене, і такі давні друзі, що й старіємося вже обоє…

— Ні, Рейчел, ти яка була молода, така й є!

— Е, Стівене, навряд чи ми, поки обоє живі, зуміємо старітись одне без другого, — відповіла Рейчел, засміявшись. — Та хай там як, а ми вже такі давні друзі, що гріх нам був би й сором ховати одному від одного щиру правду. Краще нам дуже часто разом не показуватись. Вряди-годи, звісно, можна. Бо зовсім не бачитися нам були б тяженько, еге? — додала вона весело, аби підбадьорити його.

— Таки тяженько, Рейчел.

— А ти спробуй не думати, воно й легше здасться.

— Та я вже давно пробую, а воно чогось не легше. Але однаково, мабуть, твоя правда: ще підуть балачки всякі, надто про тебе. Ти справді вірний друг мені, Рейчел, уже ось скільки років, і так мене підмагаєш весь час, так розряджаєш, звеселяєш, що твоє слово закон для мене. Добрий закон, серце моє Рейчел, ясний як сонце. Кращий, ніж декотрі справжні закони.

— Не чіпай законів, Стівене, — хутко відмовила вона, позирнувши на нього стривожено. — Нехай собі закони законами.

— Авжеж, — повільно закивав головою Стівен, — хай собі закони законами. Ліпше їх не чіпати. Ліпше нічого в світі не чіпати. І нікого. То все сама каламуть, та й годі.

— Так-таки сама каламуть? — спитала Рейчел, знову лагідно доторкнувшись йому до руки, аби прогнати його задуму. І він справді ніби збудився відразу, пустив з зубів ріжечки незав’язаної нашийної хустини, що їх був прикусив знічев’я, повернув до неї усміхнений вид і сказав, засміявшись тихо:

— Авжеж, Рейчел, серце моє, сама каламуть. Куди не поткнуся, скрізь мені каламутно, і ніде просвітку не бачу.

Вони вже наближалися до своїх домівок. Рейчел було трохи ближче додому, ніж Стівенові. Вона жила в одному з тих вузеньких завулочків, для яких найбагатший в окрузі трунар (що здобував чималенькі грошики з єдиної в житті тамтешніх мешканців убогої й моторошної розкоші) тримав спеціальну чорну драбину, щоб ті, хто день у день помацки теребкався вгору та вниз темними вузькими сходами, могли вибиратися з цього велетрудного світу вікном. Жінка зупинилась на розі, подала Стівенові руку й сказала йому добраніч.

— Добраніч, серце моє, добраніч!

Тоді вона звернула до темного завулка, а він стояв і стежив очима її чепурну постать та рівну й дрібну жіночу ходу, аж поки вона зайшла до одного з нужденних будиночків. Певне, очі його ввібрали кожен сколих її цупкої хустки, і кожен згук її мови відгукнувся луною на самому дні його серця.

Коли Рейчел зникла йому з очей, він рушив далі додому, позираючи час від часу на небо, де шалено мчали хмари. Та їх уже трохи розігнало, і дощ ущух, і світив ясний місяць, зазираючи крізь високі кокстаунські комини в погашені фабричні печі та відкидаючи на мури велетенські тіні зупинених на ніч паровиків. І на серці в Стівена теж наче трохи розгодинилося.

Мешкав він на другому поверсі над крамничкою, в такому самому завулку, як і Рейчел, тільки ще вужчому. Яким це побитом знаходилися люди, ладні продавати чи купувати нужденні цяцьки, викладені в вітрині крамнички впереміш з дешевими часописами та м’ясом (того вечора там лежав свинячий окіст, що його малося завтра розіграти в лотерею) — це сюди не стосується. Стівен узяв з полички свого недогарка, засвітив його від другого недогарка на прилавку і, не розбудивши господині, що спала в комірчині за крамничкою, піднявся сходами до своєї кімнати.

З тої кімнати вже не один пожилець вибрався по чорній драбині, однак тепер вона виглядала цілком затишно. На старенькому бюрку в куті лежало кілька книжок та зошитів, меблі в кімнаті були всі, яких треба, і досить пристойні, і прибрано чисто, хоч повітря й не зовсім свіже.

Простуючи до коминка поставити свічку на круглий триногий стіл, що там стояв, Стівен об щось перечепився. Сахнувшись назад, він глянув і побачив долі жінку, що була лежала, а тепер звелася й сіла.

— Господи милосердний! — скрикнув він, задкуючи ще далі. — Це ти знов вернулася?

Яке то було страхіття! Як хлюща п’яна, безпорадна жінка, насилу спроможна сидіти, підпираючись закаляною рукою, другою рукою силкувалась відкинути з очей закустрані, зліплені болотом коси, але тільки ще дужче розмазувала грязюку по обличчі. Огидна своєю подобою, обшарпана, засмальцьована, задрипана, вона була ще огидніша зледащілою душею, і навіть дивитись на неї здавалося за ганьбу.

Бурмочучи якусь лайку, вона довго шпорталась вільною рукою по обличчі, аж нарешті трохи відкинула патли з очей і глянула на Стівена. Тоді почала розгойдуватись уперед і назад та тріпати безвладною рукою, немов показувала, що її душить регіт, хоч обличчя її лишалося застигле, мов сонне.

— А, це ти? Прийшов уже? — прохарчала вона глузливо, і голова їй упала на груди. — Знов вернулася? — аж за хвилину вереснула вона, ніби тільки тепер до неї дійшли його слова. — Авжеж! Знов вернулася. І ще вертатимуся, коли схочу. Знов? Авжеж, знов! А ти як думав?

Безглузда лють, що чулася в тих вигуках, розбуркала її саму. Вона підвелась на ноги, хитаючись, і сперлася на стіну плечима, силкуючися скривити зневажливу міну. В руці у неї теліпались на поворозці рештки капелюшка, либонь підібрані десь на смітнику.