Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович - Страница 28

Горін голосно розсміявся.

– Тебе, Дімко, розіграти – раз плюнути. Яким був, таким і залишився, – по-дружньому промовив він. І, витягши з кишені пачку грошей, відрахував з них тисячу карбованців.

– На, одержуй від рижого жмота. Може, й сам колись виручиш мене. Віддавати не треба. Все одно вони не мої…

В цьому жесті Дмитро знову впізнав колишнього близького йому Павку, яким той був в часи їхніх зустрічей за великим ариком, на околиці пекучого Ашхабада. Він взяв протягнуті йому гроші, хоч вони й пекли пальці. Коли Патефончик всунув йому на пірсі свої преміальні, їх брати було набагато легше…

Повз скверик пройшли, про щось розмовляючи, два заводські хлопці і золотокоса худорлява дівчина, всі з червоними пов'язками на рукавах. Горін злісно глянув їм услід і з неприхованою ненавистю промовив:

– Розплодилося цієї гидоти. Так і шмигляють по місту…

– Видно, насолили вони тобі, старина, що так ніжно про них говориш.

– Я їм насолив, а не вони мені, – недбало закинув Горін ногу на ногу. – Минулого тижня в четвер причепився один, такий кругленький, рожевощокий. А липкий, як банний лист. Правда, сильний, гад. Довелося перо пускати в хід, щоб…

Павка не встиг закінчити фрази, упавши з лавки від міцного удару. Дмитро хутко підняв його з землі і вдарив в обличчя ще кілька разів.

Заюшений кров'ю, Горін тільки мимрив, мотаючи туди й сюди рудою головою.

Коли Дмитро кинув Павку на лавку, той, ледве ворушачи прикушеним язиком, прохрипів:

– За-а що-о? Дімко?..

– За Патефончика, – гнівно мовив Дмитро і кинув Павці в обличчя гроші. – Бери їх, падлюко! І не потрапляй мені більше на очі.

На тротуарі почав збиратися натовп.

Меткий сухорлявий дідок, мабуть, двірник, пронизливо засюрчав у свисток, кличучи чергового міліціонера. Треба було тікати…

Дмитро круто повернувся і шмигнув в рятівну темінь кущів. Його зовсім не втішала перспектива зустрічі з міліціонерами.

ХОРОШІ ЛЮДИ

До індустріального Харкова Чилікін доїхав без пригод, лежачи на вузькій полиці вагона. Весь час думав про ІІавку Горіна. Колись і рудий Павка, і Сенька Патефончик були однаково дорогі йому. Зараз Дмитро втратив обох.

Першого він викреслив з пам'яті назавжди, а про Патефончика збереже спогад на все життя.

Зайшовши у величезне приміщення харківського вокзалу, Чилікін з заздрістю дивився на пасажирів, які брали в касі квитки на Москву. В тому ж напрямку треба було їхати і йому. Та в кишені залишалося не більше двадцяти карбованців, так що навіть купити сидяче місце Дмитро не міг. Залишилось одне: їхати «зайцем».

Коли розпалений від швидкого бігу поїзд підкотив до перону низку суцільнометалевих вагонів, Чилікін вийшов до нього разом з натовпом зустрічаючих. Він пройшовся туди й сюди, придивляючись до провідників. Найприємнішим показався йому низенький товстун з розкішними білими вусами і в тісному кітелі. Саме до нього у вагон і вирішив забратись Чилікін. Вибравши зручну хвилину, Дмитро повагом, щоб не викликати підозри, увійшов до вагона і став біля відчиненого вікна напроти туалету. Випалюючи цигарку, простояв тут до відходу поїзда, а потім заліз на вільну горішню полицю.

Голодний і самотній, спостерігав він, як за широким вікном вперто випереджали поїзд телеграфні дроти, уздовж і впоперек перекреслюючи затягнуте сірими хмарами небо. Дмитро так і заснув, підклавши під голову кулак, заколисаний рівним похитуванням вагона і монотонним перестуком коліс.

Його зняли з полиці біля Курська і запропонували пройти в купе провідника. Тонкошиїй контролер з жовтим хворобливим обличчям, в поношеній залізничній формі вилаяв Чилікіна за проїзд без квитка і навіть погрожував оштрафувати. Та коли Дмитро розповів тут же придуману ним історію, що його, добровольця великого будівництва, обікрали в Харкові шахраї і що у нього чудом зосталася в кишені десятка, на яку йому треба прожити до самої Москви, контролер полагіднішав.

– Звичайно, ви потрапили у важке становище, – сказав він, повертаючи Чилікіну документи. – Але все-таки в Курську я буду змушений висадити вас. Раджу звернутися по допомогу до місцевої влади або в обком комсомолу. Вам там допоможуть. Зрозумійте самі, їхати так далеко без квитка і грошей безглуздо.

Коли контролер пішов, товстун-провідник почастував Чилікіна смаженою курячою ніжкою та склянкою міцного ароматного чаю. Дмитро поїв з великим апетитом, бо вже дуже зголоднів.

– Нічого, хлопче, світ не без добрих людей. Виручать тебе, бідолаху, – ласкаво мовив провідник. – У мене онук теж доброволець, будує на Іртиші целюлозно-паперовий комбінат. Тайгу, значить, підкоряє. Коли зустрінеш, поклон від мене передавай. Він високий такий, білявий. Звати Дмитром, а прізвище Чилікін. Запам'ятаєш?

– Ще б пак! – посміхнувся Дмитро. – Адже я теж Дмитро, і теж Чилікін.

– От чудо-чудеса! – щиро здивувався провідник, торкнувшись долонею Дмитрового коліна. – То, може, ти й мені далекий родич? Ану, переказуй свою родословну. От чудо-чудеса!

Чилікін охоче розповів, звідки він родом, де жив, хто його мати, як звали батька, де і ким той працював до війни, на якому фронті загинув.

Провідник уважно вислухав усе, замислено смикаючи кінчик білосніжного вуса.

– Щось не пригадую в нашому роду Павла і його дружину Марію. Але все одно ти нашої династії, Чилікіних, і чим можу, мушу допомогти тобі. В Курську підемо до начальника вокзалу, ми з ним земляки, приятелі по вогняній молодості. Поміркуємо, що можна зробити. А поки що візьми четвертак на дрібні витрати. Шкода, що більше при собі не маю. Перед від'їздом дружині відріз на плаття купив. Була іменинниця.

Начальник Курського вокзалу привітно зустрів товстуна-провідника. Вислухавши його прохання допомогти Чилікіну, поворушив пшеничними бровами, щось міркуючи, і сказав:

– Зробимо. На завтра наш обком комсомолу два вагони до Куйбишева замовив. Молодь на будівництво ГЕС будуть відправляти по комсомольських путівках. Так що до Волги доїдете з ними… Я домовлюся з секретарем…

– От бачиш, – звернувся провідник до Чилікіна, – я ж казав, що виручить…

Дмитро вдячно глянув на начальника вокзалу:

– Велике спасибі…

– Тільки до поїзда не спізніться, – попередив той. – Відходить о тринадцятій двадцять дві.

– Не спізнюся, що ви, – радо відповів Чилікін. Він був дуже вдячний цим зовсім чужим людям за виявлену до нього чуйність.

– А переночуєш де? – запитав у нього провідник.

– В готель піду.

– На всякий випадок, у нас при вокзалі є кімната відпочинку, – сказав начальник. – Я дам розпорядження, щоб вас влаштували.

– Дякую за турботу.

Над пероном пролунав вимогливий гудок паровоза. Провідник поспішав до поїзда.

– Ну, Дмитре, трудись на благо народу. Твої молоді сили дуже потрібні нашій державі. Знаєш, яке життя нас чекає?

– Як у казці, – відповів Чилікін словами Сеньки Патефончика.

– Вірно, онуку! Ну, бувай здоров, – уже на ходу сів товстун-провідник у свій вагон. На східцях він трохи затримався, пославши Чилікіну прощальну посмішку і батьківський помах руки.

Заплативши молоденькій робітниці кімнати відпочинку за майбутню ночівлю, Дмитро вийшов на привокзальну площу.

Спати ще не хотілось, треба було якось повечеряти.

Купивши в буфеті два бутерброди з ковбасою, Дмитро пішов у скверик. Та голоду не вгамував, тільки викликав ще більший апетит.

Коли він доїдав свою убогу вечерю, на алеї з'явились два хлопці: один – довгий, чубатий, в синій застарілого фасону кепці з мідними ґудзиками, другий – маленький, клишоногий, занадто жвавий. Вони уважно глянули на Дмитра і сіли на лавці поряд. Від обох несло горілчаним перегаром і їдким запахом давно не митого тіла.

Дмитро насторожився, вийняв пачку махорочних сигарет.

– Що, піжон, до ручки дожив? – запитав у Дмитра високий хлопець, ліниво скосивши на його дешеву сигарету маленькі червоні, як у кролика, очі. – Кинь свою гаванську сигару, запали краще наші, пролетарські, – розкрив він важкий золотий портсигар, набитий дорогими цигарками «Люкс».