Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович - Страница 23

Чилікін який саме грав на баяні, одвів убік погляд, наче його впіймали на чомусь поганому, і ковтнувши солений клубок, що підкотився до горла, промовив:

– Не доріс я ще…

– Ти не крути, – втрутився в розмову й Вітковський. схопившись на ноги і передражнив Чилікіна – Не до-ріс! А на політзаняттях хто самі п'ятірки одержує? Всіх посадиш в калошу з поточної політики. Скажеш, неправда?

– А з бойової підготовки? – в тон йому сказав Ключина. – Якщо пам'ять не зраджує, тобі тільки вчора командир батальйону в наказі подяку виніс і подав рапорт начальству, щоб тебе сфотографували біля полкового прапора.

Чилікін хвилину помовчав і, не знаходячи потрібних слів, з внутрішнім болем вимовив:

– Ех. хлопці! Не в поточній політиці справа. У комсомольця біографія мусить бути чистою. А у мене?..

– А у тебе що, в плямах? – запитав Ключина, відсуваючи вбік фотомонтаж, на якому він малював заголовок.

– Ти ж нічого не знаєш…

– Знаю, що ти хороший хлопець, чудовий спортсмен і солдат.

– Він, мабуть, на дитячу колонію натякає, – висловив свій здогад Вітковський, скоса глянувши на Чилікіна, який важко піднявся з свого місця.

Той сердито глянув на нього і сухо сказав:

– Не натякаю, а соромлюсь, що сидів там!

– Та коли це ще було? Ти давно став іншою людиною, – гаряче заперечив йому Вітковський. – Мене ж прийняли до комсомолу, хоч я теж два роки в спецбудинку був і славився колись невиправним.

Чилікін похмуро зауважив:

– Мене на заводі теж могли прийняти, навіть розмовляли з цього приводу. Але я сам відмовився.

– Чому? – сів біля нього Ключина.

– Психологічний фактор, – буркнув Чилікін.

– Ану, давай про цей фактор докладніше поговоримо, – забрав Ключина у нього чорний, сяючий глянцем баян і поставив на стілець.

– Та що тут розбиратись… – зітхнув Чилікін, невдоволено насупивши брови.

Фотомонтаж того вечора залишився незакінченим. Зате Ключина дізнався про Чилікіна багато чого, про що той ніколи нікому не розповідав.

Уже перед відбоєм, розходячись у казарми, вони закінчили свою розмову.

– Дурень ваш комсорг цеху, якщо він тебе назвав неповнолітнім злочинцем. І перестраховщик до того ж, – сердито сказав Ключина, якого глибоко схвилювала розповідь Чилікіна. – Так, ти помилився в дитинстві і, можливо, дуже схибив. Буває всяке. Але ж ти зрозумів свій промах, покінчив з минулим. І довів це не на словах, а на ділі. Хто ж тепер має право дорікати тобі за колишнє? Ти зараз такий же боєць, як і кожен з нас. А може, ще й кращий. Обов'язково подавай заяву. Це допоможе тобі відчути себе міцніше на новому шляху. Рекомендації даємо ми з Володею. Третю напише комсорг батальйону Клим Юхта. Я сам з ним поговорю. А зараз відпочивай. Завтра похід, востаннє покрокуємо разом. На добраніч.

Та не зразу заснув Чилікін, забравшись під солдатську ковдру. Він довго лежав, розкривши очі, і з вдячністю думав, скільки хороших, щирих людей зустрічається йому в житті. І скільки ще зустрінеться…

Не підвів, не помилився Іван Ключина, щиро радячи Дмитру подати заяву про вступ до комсомолу.

На ротних зборах, а потім на бюро батальйону йому повірили, прийняли в дружню комсомольську сім'ю.

Дмитро пригадав, як в колонії підбурювач і підлабузник Колька Фортуна, той самий, що зіпсував і підкинув йому викрадений адрес, призначений заводським шефам, казав хлопцям, що тільки дурний і малий говорить правду. Ні! Дмитро недаремно відкрив свою душу перед Ключиною і комсомольцями роти. Як легко стало йому після того нести сувору солдатську службу, мріяти про завтрашній день. Шкода тільки, що Іван і Володя їхали додому…

Їх прощання було по-чоловічому скупим на слова і жести. Ключина і Вітковський гаряче потисли Чилікіну руку, по-дружньому підморгнули, попросили писати.

Він взяв їхні адреси, постояв до відходу поїзда біля вагона.

Тоді Вітковський і запропонував:

– Давайте, хлопці, всі знову зустрінемось в Євпаторії? Вступимо до технікуму фізичної культури. Чим це погано? Станемо викладачами фізкультури, пропагандистами спорту. Разом на одній квартирі будемо жити. Здорово. Їй-богу!

– Я – за! – першим погодився Ключина. – Мама ще в минулому році до старшого брата в Сибір поїхала, так що в Керчі мені самому робити нічого, можу переселитись в Євпаторію. А мати спеціальну спортивну освіту – річ непогана.

– А ти як, Дімко? – запитав Вітковський, вичікувально дивлячись на мовчазного Чилікі-на. – Хіба від друзів відстанеш, від компанії одіб'єшся?

– Приїду, – твердо мовив той. приймаючи пропозицію. – Тільки ось відслужу своє. Спорт мені теж до душі, самі знаєте.

– Дивись же! – жартома погрозив йому пальцем Вітковський. – Дав же слово!

Його голос заглушив баритон паровозаю Блакитний експрес віз друзів Чилікіна на захід.

ЛИСТ З ЄВПАТОРІЇ

А через рік в ту ж пору, тим же експресом Чилікін і сам повернувся додому. Побачився з матір'ю, поголився в перукарні і зразу побіг на завод. Тягнуло в рідний цех, до хлопців. Дуже хотілося після тривалої розлуки побачитись з майстром Кузьмою Кузьмичем Червонцевим.

Ось і знайома вулиця, прохідна, знайоме гудіння станків. До чого ж приємно відвиклому солдатському вуху чути його!

– Ви до кого, хлопче? – не впізнав Чилікіна вахтер, спритний дідок.

– До всіх! – широко посміхнувся Дмитро. – Добридень, дядю Федя!

– Чилікін Дмитро! – вдарив себе по гострих колінах вахтер і аж присів від здивування. – Дивись, яким орлом став. Не впізнаєш!

Ці ж слова Дмитрові говорили і бригадир, і майстер Червонцев, і голова робіткому, і всі інші, з ким він зустрічався на заводі. Чилікін і справді мав хороший вигляд. Служба в армії помітно змінила його зовнішність.

– Відпочинеш чи зразу з корабля на бал? – поцікавився Червонцев, привівши Чилікіна до себе в конторку. – Робота для тебе є, сподобається.

– Днів через два вийду, сам скучив за лещатами, – відповів Дмитро. – Попрацюю трохи, а тоді в технікум вступлю. Я, Кузьмо Кузьмичу, вирішив вчитись.

– Що ж, справа хороша, – схвально відгукнувся Червонцев. – Наука в ліс не веде, а з лісу виводить.

– Значить, благословляєте.

– Так.

З поверненням Дмитра мати наче помолодшала. Потай складала йому на костюм гроші: хотіла на день народження зробити приємний подарунок. І все частіше задумувалась над тим, чи варто їхати синові в Євпаторію. Адже у нього зовсім інше покликання. Майстер Червонцев скільки разів говорив їй, що у Дмитра золоті руки слюсаря. З нього міг би вийти прекрасний лекальник. А освіту можна одержати заочно, і краще б не фізкультурну, а технічну, яка більше принесла б користі.

Вона якось і сказала Дмитрові про це.

– Ні, мамо, я вже так вирішив, – уважно вислухавши її, відповів він. – Бути викладачем не менш цікаво, ніж металістом.

Мати не заперечувала: розуміла, що синові видніше, ким бути в житті. Хай робить так, як вважає за потрібне. Адже хлопець уже дорослий, комсомолець, армію відслужив. Мусить розбиратися, що й до чого.

Та перед від'їздом до Євпаторії Дмитро раптом занедужав: розігрівшись після роботи, випив кухоль холодного пива і захворів на фолікулярну ангіну. Довелося лягти в ліжко, правда, після категоричних наполягань лікаря.

І раптом прийшов короткий, тривожний лист від Вітковського:

«Дмитре, що ти собі думаєш? Днями закінчує роботу прийомна комісія. Поспішай, бо інакше не бачити тобі технікуму. Чи, може, вже вирішив не вступати? Тоді навіщо давав обіцянку? Ми з Іваном зовсім не шкодуємо. Перший курс з божою допомогою закінчили на «відмінно». Бери приклад, кримська твоя душа!

Словом, чекаємо. Приїзди!»

На другий день Дмитро знявся з військового обліку, взяв відкріплення в міськкомі комсомолу і виїхав автобусом до Євпаторії. Навчання разом з армійськими друзями обіцяло цікаве студентське життя.

Та коли Дмитро приїхав до Євпаторії, він ні Вітковського, ні Ключини в технікумі не застав. Володимира викликав телеграмою в Керч батько, який збирався в далеке плавання на науково-дослідному судні «Жуковський», а Івана міськком комсомолу терміново послав з агітбригадою в підшефний район. До їх повернення Дмитро вирішив тимчасово влаштуватись десь на квартирі. В цьому йому допомогла двірничка технікуму, привівши хлопця до своєї сестри.