Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович - Страница 18

– Ви теж не одружені?

– Ми з Дімкою поклялися один одному, поки комбінат не побудуємо, ні з ким шури-мури не крутити. Не можна працювати на два фронти.

Крилатий розкотисто засміявся:

– Принципові ви хлопці!..

– Одруження – справа важлива, – солідно промовив шофер. – І підходить до неї треба по-серйозному.

– Я з вами згоден.

Машина в'їхала в березняк. Пронизані жовтим промінням сонця, стояли навкруги то стрункі, як щогли, то дивовижно вигнуті білокорі дерева, що нагадували велетенські канделябри. Кожне з них мало свою неповторну форму. Тут були схожі на невтішну вдову плакучі берези, що схилили до землі у скорботній величі густі пасма гілок, і стрункі, в розквіті літ, молоді красуні з пухнатими кучерями верховіть, і могутні діди, що обросли густим мохом. У глибині лісу дерева зливалися в суцільну чорно-білу непрозору стіну.

– Яка краса! – захоплено вигукнув шофер і, закохано дивлячись навкруги, додав: -Тут не тільки очима, а й душею треба дивитись.

І Крилатий дивився «душею», як за вікном кабіни могутнього МАЗа миготіла забарвлена яскравими осінніми фарбами сибірська тайга. Вона була чарівна у своїй прощальній красі. Кожен кущ красноталу з фіолетовим листям на тонких пружних гілках, кожна окроплена пурпуром напівроздягнена осичина, що заблукала в чужому гурті темно-зелених ялин, кожна самотня сосна, що вчепилася в скелю оголеним корінням, хвилювали Крилатого, який дуже любив природу. Могутня тайга підкорила його душу багатством своєї палітри, таємничим шелестом, дивним шумом і п'янким грибним духом. Не хотілося говорити, а лише слухати і мовчки дивитися на цей казковий світ осіннього лісу.

Виселок будівників якось несподівано вигулькнув перед очима Крилатого – широка вулиця, обабіч якої, наче грудочки рафінаду, біліли стандартні будиночки, вкриті шифером. Біля одного з них із встановленою на даху щіткоподібною антеною Кузьма Бубликов зупинив свій розгарячілий після їзди МАЗ.

– Милості просимо до нашої холостяцької господи, – жартома мовив він, вискочивши на різьблений ґанок і гостинно розчинивши, перед Крилатим двері.

У чистенькій охайній кімнаті з наклеєними на стінах вирізками репродукцій з «Огонька» їм назустріч повільно встав з ліжка вайлуватий хлопець з перев'язаною лівою рукою.

– Знайомтесь, мій друг Дмитро Чилікін, – відрекомендував його Крилатому Кузьма Бубликов.

– Ви Чилікін? – розгублено перепитав Крилатий, дивлячись на коротко обстриженого руеявого хлопця, який не мав нічого спільного з портретом юнака у військовій формі, що висів на сімферопольській квартирі.

– Так, Дмитро Павлович, – з гідністю, хриплим баском підтвердив той, – тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження.

– Ви народилися в Криму?

– Ні, в Білорусії.

– Тоді прошу вибачення, вийшло непорозуміння, – приховуючи своє розчарування, посміхнувся Крилатий. – Мені потрібен інший Чилікін.

– Значить, знайшли того Савку, та не ту свиту? – засміявся Бубликов, лукаво примруживши веселі очі.

Але Крилатому було не до жартів. Хіба міг він передбачити, що в далекому Сибіру на новобудові знайдеться ще один Чилікін Дмитро Павлович тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року народження, за фахом слюсар? Що ж тепер робити? Без нічого повертатися в Крим? Підвели його працівники розшуку… Ой як підвели! Хоча, коли об'єктивно підійти до питання, то їх і обвинувачувати нічого. Відповідно до анкетних даних, повідомлених Крилатим, вони виконали його доручення добросовісно і до того ж досить швидко. А те, що натрапили на однофамільця і ще з таким самим іменем та по батькові, таке хоч і рідко, а все ж у житті трапляється.

І тут вайлуватий хлопець зовсім несподівано подав Крилатому рятівну думку. Виявляється, ще не все втрачено.

– Вам доведеться трохи прогулятися по тайзі, – гладячи хвору руку, промовив він. – У наших краях є ще один Чилікін. Тільки не знаю, чи він з Криму. Разом один час працювали.

В душі Крилатого зажевріла надія.

– Який же він з себе?

– Невисокий такий, міцний. Волосся темне, хвилясте, очі чорні з іскоркою.

– А де працює?

– Каміння добуває в кар'єрі. Далеченько звідси, вгору по Іртишу. Місце зовсім глухе.

– Нічого, доберемось! – бадьоро вигукнув Крилатий.

НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК

Каміння добували для потреб будівництва целюлозно-паперового комбінату. Кар'єр знаходився біля підніжжя крутої гори, на скелястих виступах якої росли вікові сосни. З усіх боків його обступала сувора мовчазна тайга. Тільки розкотиста луна вибухів час від часу тривожила її напружену тишу.

Чилікін, замахнувшись важким молотом, одним ударом розколов на дві рівні частини сіру брилу граніту. Вилицюватий довгов'язий хлопець у старенькій мічманці, що працював поруч, сказав:

– Старайся, салаго, старайся. Ти у нашого начальника записаний як ударник. Дивись, і преміальні підкине. А що? Зайвий карбованець завжди згодиться, по собі знаю.

– І звідки в тебе, Клюев, така жадоба до грошей? – обхопив Чилікін руками великий камінь і перевернув його широким боком догори. Гранітна брила засяяла на сонці міріадами кристалів.

– Чому жадоба? Може, я, між іншим, свою наречену на соцзмагання викликав: хто більше заробить? – скинув хлопець з голови мічманку і витер рукавом вкрите крапельками поту обличчя. – Без матеріальної основи нового життя не збудуєш. Через це у мене й цікавість до солідного заробітку.

Клюєв недавно вийшов з тюрми за поножовщину. Додому він не поїхав, а влаштувався на кар'єрі, щоб зібрати грошей і повернутися в рідне село чесною людиною. У нього була дівчина, видно, дуже хороша. З нею він переписувався, будучи ув'язненим, і тепер збирався одружитися. Клюєву хотілося справити багате весілля, щоб ніхто з односельчан не дорікнув його майбутній дружині, що вона вийшла заміж за непутящого хлопця.

Поряд з Чилікіним на вузькій колії пронизливо і навіть якось сердито свиснув маленький паровозик. Брязнувши буферами, він потяг за собою довгий хвіст таких же маленьких вагонів. Дмитро подивився йому вслід, відчуваючи, як стукає в грудях розгарячіле від роботи серце.

Десь глибоко в душі ворухнулася туга за рідним Сімферополем, матір'ю, заводом «Крьшметровес». «Спіши, паровозику, вези камінчики будівникам! – промовляв він у думках. – А ще було б краще, коли б ти відвіз мене додому…»

Пробили в рейку перерву на обід. Можна було відпочити, скрутити цигарку. Дмитро розслаблено опустився на землю, притулився спітнілою спиною до занімілого транспортера. Через утому, яка здолала його, навіть лінувався витягти з кишені кисета.

– Що, ударничку, запалимо? – присів поряд з Дімкою вилицюватий Клюєв, улесливо зазираючи йому в вічі. – Курить хочеться, аж вуха попухли. Позич, дружок, тютюну на цигарку, а то можу й дуба дати.

– А де ж твій?

Клюєв зітхнув, почухав пальцями небриту щоку.

– Знову програв у карти свій місячний раціон. Тепер коли ще автолавка знову завезе куриво? Доведеться на громадському харчуванні побути…

– На, пали, горе-гравець… – поблажливо посміхнувся Чилікін, протягнувши йому кисет.

Клюєв уміло згорнув цигарку, виплюнув крихти тютюну, витяг з кишені стареньку запальничку, висік вогонь. Дмитро теж запалив, випустив носом дві струминки диму. Полежали мовчки, потім Дмитро зауважив:

– Ти ж казав, що в карти більше не будеш грати, а знову програвся.

– Казати казав, а відвикнути, думаєш, легко? – глибоко затягнувся цигаркою Клюєв і закашлявся. – Міцний тютюнець. Просто горло роздирає, – і знову повернувся до розпочатої Чилікіним розмови. – Зараз я тільки так, жартома можу зіграти в дурня. А знаєш, як раніше різався? Чемодани грошей за вечір вигравав. Не посміхайся єхидно, як теща. Бувало, забредемо з напарником на дальній приїск до шукачів золота, обчистимо їх, а потім гуляємо тиждень, фортуну свою обмиваємо. І по курортах на півдні грали. Теж тільки встигай було зі столу грошики згрібати. Ех, веселі були дні! Через ті прокляті карти й різанина у нас вийшла. Строк одержав. Сам тепер каюся.