Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович - Страница 1

Annotation

На околиці Євпаторії у старої примхливої жінки Волкової оселилось троє друзів-студентів: Дмитро Чилікін, Володимир Вітковський і Іван Ключина. З нагоди новосілля вони влаштували вечірку, а вранці один з них – Ключина раптово номер. Судова експертиза встановила, що смерть настала від крововиливу в мозок. Слідчий міської прокуратури Тулякова, яка не мала досвіду в роботі, провела слідство і за відсутністю злочину справу № 3-172 (г) припинила.

Та через деякий час було відновлено повторне слідство, його доручили провести молодому слідчому Крилатому. Шляхом численних припущень, співставлень, нового опитування свідків він прийшов до висновку, що Ключину під час вечірки ненароком убив Дмитро Чилікін. Крилатий знаходить його в сибірській тайзі на будівництві великого комбінату.

Народний суд глибоко вивчає всі обставини справи і виносить справедливий вирок.

Віктор Крупенкін, Маркс Козін

СМЕРТЬ КЛЮЧИНИ

ВИСНОВОК ЕКСПЕРТИЗИ

ВИСНОВОК СЛІДЧОГО

ЗНИКНЕННЯ ЧИЛІКІНА

ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ

ВМ'ЯТИНА В СТІНІ

ВІЗИТ ДО ДИРЕКТОРА

АТЕСТАТ № 446603

ЧОГО ЩЕ НЕ ЗНАВ КРИЛАТИЙ

ВТЕЧА

СЕНЬКА ПАТЕФОНЧИК

ПОВЕРНЕННЯ

ПЕРША ЗАРПЛАТА

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

ОБМОВКА ВІТКОВСЬКОГО

ДВІЙНИК

НЕСПОДІВАНИЙ ВИКЛИК

ПЕРШИЙ ДОПИТ

ПРИЗНАННЯ

З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

ЛИСТ З ЄВПАТОРІЇ

НОВОСІЛЛЯ

ЩО БУЛО ДАЛІ

В ОДЕСІ

ХОРОШІ ЛЮДИ

ОД СЕБЕ НЕ ВТЕЧЕШ

ОСТАННЯ СТОРІНКА СПРАВИ № 3-172 (г)

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Віктор Крупенкін, Маркс Козін

Справа № 3-172 (г) відновлюється

СМЕРТЬ КЛЮЧИНИ

Цієї ночі Дмитро не міг заснути: його мучили кошмари.

Тільки-но закриє повіки, перед очима постає всяка нісенітниця. То він відбивається од велетенських волосатих пацюків, то бореться з закривавленим бандитом, то витанцьовує якийсь дикий танок з відрубаною жіночою рукою.

Дмитро перевертався з боку на бік, крутився в темряві, і залізне ліжко під ним скрипіло і стогнало.

В сусідній кімнаті прокинулась господиня, буркотлива, з деякими химерами літня жінка. Почувся її скрипучий голос, ніби хтось шкрябав гвіздком по склу:

– Тебе, хлопче, клопи заїли чи що? Ніби немає їх в моїй хаті, а крутишся, як покусаний.

Дмитрові довелося збрехати:

– Щось мене марудить…

– Треба було менше пити. Спробуй, ковтни трохи йоду. Допомагає, не раз себе лікувала, Можеш не сумніватися.

– Спасибі, Катерино Іванівно, не турбуйтеся, – натягнув Дмитро на голову стареньку баєву ковдру. Скрипучий голос господині дратував його. Видно, ця мадам Волкова та штучка! Адже сусіди попереджали: з такою під одним дахом довго не проживеш. Замучить доріканнями та різними причіпками.

Заснув він лише під ранок, коли в низеньку кімнату зазирнули перші проблиски світанку. Сірі й каламутні, вони віщували похмурий, дощовий день. За вікном під різкими поривами вітру тремтіла молоденька яблунька. Запізніла кримська весна не поспішала зігріти її своїм подихом. Ранкові сутінки були ще насичені холодом.

А Дмитрові снилося високе блакитне небо, спека тропіків і безмовний караван верблюдів у глибині розпеченої пустелі. Низьке палюче сонце засліплювало очі. Дмитро плавно покачувався на високій спині верблюда, піддаючись солодкій млості пекучого дня. І раптом косі тіні перетнули сонячні промені, страшно зашурхав сипучий пісок. Горбатий верблюд злякано метнувся вбік, мало не скинувши Дмитра на землю. Дмитро зозла вдарив його по голові довгою палицею, загостреною на краю. Тварина стала дибки і повалилася на бік. Жахливий передсмертний хрип сповнив пустелю…

– Фу ти! – проснувся Дмитро, зрошений холодним потом, і здригнувся: в тиші кімнати він виразно почув приглушене хрипіння. Воно доносилось з протилежного кутка, де спав Іван Ключина, його товариш по технікуму.

Дмитро скочив з ліжка, метнувся до Ключини. Той лежав, широко розкривши очі, жадібно хапаючи перекошеним ротом повітря.

– Що з тобою, Ваню? Тобі погано? – нахилився над Ключиною Дмитро.

Але у відповідь знову почув придушене хрипіння. Ключина намагався щось сказати і не міг, гарячково мнучи простирадло. Раптом він якось притих, витягнувся на весь богатирський зріст. Його кістляві засмаглі кулаки розтулились, і пальці заклякли, неприродно скарлючившись.

Дмитрові стало моторошно. Холодною гадюкою заповз у груди страх. Він відступив до шафи, за якою солодко спав однокурсник Ключини Володимир Вітковський, високий худорлявий хлопець з круто вигнутими біля скронь бровами. Не зводячи очей з перекошеного Івановоґо обличчя, Дмитро потряс Вітковського за плече:

– Вовко, чуєш? Прокинься!..

Вітковський відкрив очі, невидячим поглядом глянув на Дмитра і перевернувся на другий бік.

– Та прокинься ж! Ну!..

– Ще рано… – бурчав Вітковський, знову засинаючи.

Дмитро зірвав з нього ковдру.

– Вставай швидше, Іван помирає!

– Що?! – скочив Вітковський з ліжка, наче на нього линули відро холодної води.

– Тихше, ти! – шикнув на нього Дмитро і злякано подивився на двері сусідньої кімнати, де спала господиня квартири. Але Вітковський був уже біля Ключини. Він схопив його за руку, пробуючи намацати пульс. Проте биття життя йому почути не вдалося. Артерії не пульсували.

– Невже кінець? – ледве чутно запитав Вітковський. Він випустив обважнілу руку Ключини, і вона сповзла з простирадла, глухо вдарилась об мостину.

Цей звук ніби повернув Дмитра до дійсності. Він тихо запитав неслухняними губами:

– Що ж будемо робити?

Запала тиша.

Потім Вітковський виразно промовив:

– Треба заявити…

– Куди?

– Відомо куди – в міліцію.

Дмитро раптом відчув передранковий холод в кімнаті, згадав, що стоїть на холодній підлозі босий, в самих трусах.

Намагаючись перебороти тремтіння, зривистим голосом запропонував:

– А може, «швидку допомогу» викликати?

Вітковський здивовано глянув на нього, потім подивився на дебеле, без ніяких ознак життя тіло Ключини, що темніло в присмерку, який наповнював кімнату, і тихо промовив:

– Навіщо? Вона йому вже не потрібна.

– Не для нього… – з трудом витиснув з себе Дмитро. – Треба ж… Хай лікарі подивляться, чого він… Адже хтозна-який висновок можуть зробити…

– Біжи дзвони… – втомлено погодився Вітковський. – А я поки що підготую хазяйку…

Пригнічені, вони обидва підійшли до своїх ліжок, мовчки почали одягатись. Обом не вірилось, що вже неживий Іван Ключина, нерозлучний друг, з яким ще тільки вчора святкували своє новосілля у «мадам» Волкової, як жартома називали вони господарку квартири. А як на його раптову смерть подивляться в технікумі? Що доведеться відповідати, коли їх почнуть розпитувати ті, хто добре знав Івана, коли їх викличе до себе директор? Адже Іван був відмінником навчання, чемпіоном області по бігу, загальним улюбленцем.

Смерть такого хлопця не може залишитися непомітною і зразу забутись. Немає сумніву, відгукнеться сльозами і його мати. А коли вона й сама приїде з далекого Сибіру? Чи зможуть вони глянути їй просто в вічі? Важко буде. Ой, як важко!

– Ну, я пішов, – якось глухо мовив Дмитро, натягуючи на голову картуза і прямуючи до дверей. – Тільки перед Катериною Іванівною не дуже відкривай душу. Любить поговорити стара… Весь двір може підняти на ноги своїм довгим язиком…

Вітковський відповів йому невиразним жестом і залишився в кімнаті один. Він з хвилину не рухався з місця, розгублений, пригнічений, спостерігаючи, як ранкове світло витискало з кутків тіні, ніби поспішаючи виставити всім напоказ дубіюче тіло Івана Ключини.