Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 83

– Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, – закінчив Раджимі.

Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.

На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:

– Що ще трапилось?

– Він прислав мене до вас, – відповіла Соня, стримуючи ридання.

– Ми на вулиці! – суворо нагадав Раджимі. – Вмійте стримувати себе.

– Вам удалось дістати гроші? – І жінка з надією подивилася на Раджимі.

Той заперечливо похитав головою:

– В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.

– Але є надія?

– Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.

– Господи, що ж робити?

– Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.

Юргенс був задоволений діями Раджимі.

Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.

Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:

– Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.

Раджимі запобігливо підняв руку:

– Можливо, що гроші й не потрібні будуть.

Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.

– Як це розуміти?

Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.

– Мейєрович згоден тікати звідси, – притишено сказав він.

– Куди?

– Хоч світ за очі. – І Раджимі посміхнувся.

– Чия це вигадка? – Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.

– Моя.

Раджимі пояснив.

П'ятнадцять тисяч – сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…

Юргенс засміявся: він зрозумів суть комбінації, задуманої Раджимі.

– Погодиться? – запитав він.

– А куди йому діватись?

– Ви забули про дружину.

– Запевнимо його, що дружину переправимо слідом за ним негайно.

Юргенс вийняв портсигар і закурив. Помічник його, звичайно, має рацію. Де пройде один, там завжди пройде і другий. Але який смисл у всій цій вигадці? Кому потрібен на тому боці Мейєрович? А тут ще його дружина… Скільки мороки! Чи не можна зробити простіше?

Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.

– Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, – сказав він. – По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.

На знак згоди Раджимі схилив голову.

Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.

Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.

Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.

Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!

Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.

– Ну от, тепер ми докладно поговоримо, – сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.

Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.

– Ну, а ваші справи як? – Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.

Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями з часу «похорону» Юргенса.

Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:

– Ви до Блюменкранца навідувались?

– Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.

– Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.

Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.

– Моє доручення виконали?

– Щодо Мейєровича?

– Так.

Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.

– Чим я ще можу бути корисним? – поцікавився він.

– Дрібницями я вас більше не турбуватиму. Є серйозніші завдання. Для вас, як і для мене, цілком ясно, що тут – я маю на увазі Середню Азію – сталися великі зміни. Старі топографічні карти втратили всяке значення. На них треба нанести поправки. Не кваплячись, спокійно, методично постарайтеся нанести на карти все нове. Виникли нові міста, – дайте їм повну характеристику. Поцікавтеся, де обладнано нові аеродроми, де збудовано нові енергетичні вузли. Підрахуйте енергетичні й паливні ресурси.

– А строки?

– Строками я не обмежую. В міру нагромадження матеріалів передавайте їх Раджимі… Як у вас з коштами?

– Я нічого не потребую.

– Якщо виникне потреба в грошах, зверніться до Раджимі, він усе влаштує.

Розмова забрала приблизно годину. Юргенс ще раз підкреслив, що Раджимі можна довіритись у всьому: він досвідчений у справах Сходу і добре розбирається в людях.

– От поки що і все, – закінчив Юргенс. – Ми зустрінемося ще не раз… До речі, південні райони республіки вам знайомі?

– Так. Я часто виїжджаю туди у відрядження.

– Їх мета?

– В основному приймання збудованих електростанцій і перевірка роботи вже існуючих.

– Чудово. До цього питання ми ще повернемось.

День нової зустрічі Юргенс не призначив.

Увечері Раджимі зайшов до Мейєровичів.

Чоловік і жінка були вдома. На вітання вони відповіли якось мляво.

На столику у величезній попільниці з панцера черепахи лежала купа недокурків.

– Марко Аркадійович, – м'яко почав Раджимі, – чи правда, що ваші справи такі погані?

Мейєрович кілька раз кивнув головою і опустив її на груди.

Його дружина напружено застигла, очікуючи продовження розмови.

– Прошу вас, – звернувся до неї Раджимі, – залиште нас самих.

Жінка міцно стулила губи і явно неохоче залишила кімнату.

– Ви знаєте, в чому ваш єдиний порятунок? – запитав Раджимі.

– Дружина говорила… Я згоден тікати куди завгодно, в найглухіший куток нашої країни.

Раджимі посміхнувся:

– Ні, тут усюди знайдуть. Вас чекатиме в'язниця, а у вашому віці це неминуча смерть… Єдиний вихід – залишити межі Росії.

Мейєрович здригнувся.

Настала довга пауза. Господар дивився на гостя широко розплющеними очима.

– Гаразд… Але я мало вірю, що з цього що-небудь вийде, – вимовив він нарешті якимсь неприродним, тонким голосом.

– Про це потурбуюсь я і ще одна людина, мій великий впливовий друг.

Обличчя Мейєровича залишалося розгубленим.

– Але… – Раджимі важко зітхнув і зробив рукою невиразний жест, – усе буде можливе при одній умові.

– Якій? – хрипкувато запитав Мейєрович і провів рукою по шиї, намагаючись заглушити наростаюче хвилювання.

– В конструкторському бюро вашого заводу зберігається документація на відому вам машину, яка пройшла всі випробування і на початку минулого року запланована до випуску. Ця документація мусить бути на тому боці.

Мейєрович зблід, обличчя його відразу постаріло. Він встав, випростався, але зразу ж безпорадно опустився в крісло.