Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 80

Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.

Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?

– В усякому разі, ясно поки що одне, – резюмував Шарафов: – у місті сховався ще один ворог.

VIII

Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий – маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.

Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.

Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.

За дверима пролунав деренчливий старечий голос:

– Хто там?

– Це я, тітонько, Раджимі.

Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.

Раджимі та його супутник зайшли.

– Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, – відрекомендував Раджимі свого супутника. – Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.

– Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. – Обличчя старої не було видно – вона затуляла його широким рукавом плаття.

Крім неї, в будинку ніхто не жив.

Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.

Зрідка, головним чином весною і восени, з'являвся старий садівник. Кілька днів він обкопував і підрізував дерева, вирівнював єдину доріжку, що вела від хвіртки до будинку, упорядковував клумби, садив квіти.

У звичайні дні в будинку панувала тиша.

Поява сторонньої людини була надзвичайною подією. в одноманітному житті старої. Два дні вона провела в метушні: перетягувала кращі меблі у відведену тимчасовому пожильцю кімнату, вибивала килими і ковдри, витирала шибки у вікнах. Казімір Станіславович був задоволений відведеною йому кімнатою. Особливо йому припала до вподоби віденська качалка.

Раджимі приходив до гостя тільки вночі, і тоді вони довго розмовляли.

Казімір Станіславович сидів звичайно в качалці з подушкою під головою, Раджимі – в низенькому, глибокому і зручному кріслі.

На шостий день свого перебування тут Казімір Станіславович спитав Раджимі:

– А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?

– Можу доповісти, – виявив готовість Раджимі.

Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.

Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.

– Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, – почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, – але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…

– Тільки не коротко, – перервав його гість. – Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.

Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:

– Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам'ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім'я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір'ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев'ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в'язницю.

Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»

Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.

Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму – двадцять п'ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п'ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.

Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п'ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком – Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?

Заволоко знизав плечима.

– Він виявився, – поважно і спроквола сказав Раджимі, – комерційним директором того самого заводу…

– Який нам потрібен? – перебив Заволоко.

– Цілком вірно, – підтвердив Раджимі.

Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.

– То це ж напрочуд вдало! – сказав він.

– Я теж так подумав, – ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, – а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.

Заволоко заходив по кімнаті.

– Ну, і що за один цей… як ви його назвали?.. – Заволоко нетерпляче поляскав пальцями.

– Мейєрович, – підказав Раджимі.

– Так, так… Що він являє собою?

Не поспішаючи, Раджимі поважно і спокійно розповів, що в минулому Мейєрович був агентом зінгерівської фірми, бував за кордоном у різних країнах. Зі встановленням радянської влади працює в господарських організаціях, а з деякого часу став комерційним директором машинобудівного заводу.

– А його погляди? – поцікавився Казімір Станіславович.

– Він безпартійний. Ніколи ні в якій партії не був. Ділок, програє величезну кількість грошей в карти і, звичайно, не з своєї зарплати.

– Якого віку? – спитав Заволоко.

– Точно не скажу, але, в усякому разі, молодший від мене і трохи старший за вас.

– На який строк ви позичили гроші?

– На два місяці.

– Коли строк закінчується?

– Два дні, як закінчився.

– А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?

Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.

– Твердо впевнений, – сказав він. – А днями і ви переконаєтесь.

– Коли його дружина обіцяла принести гроші?

– За грішми я повинен піти сам, – пояснив Раджимі. – Я не хочу, щоб вона сюди приходила.

– Не бачу необхідності зволікати справу, – зауважив Казімір Станіславович. – Ви з ним говорили про документи?

– Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…

Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.

Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…