Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 75

Ожогін відчинив передні дверцята і зустрівся з недоброзичливим поглядом шофера. Дуже худий, з великими очима і хворобливим кольором обличчя, він тримав у роті цигарку і мовчки дивився на Ожогіна. Погляд його немовби говорив: «Якого біса вам треба?»

– Здрастуйте, – різко сказав Ожогін. – Карагач.

– Сідайте, – кинув шофер і відвів очі. Машина рушила.

Шофер за всю дорогу не промовив жодного слова і не зробив жодного зайвого руху.

«Ще один ворог, – відзначив про себе Микита Родіонович, – і, здається, стріляний горобець».

На околиці міста машина зупинилася біля воріт. Шофер дав короткий сигнал.

– Виходьте! – кинув він, не дивлячись на пасажира.

Микита Родіонович вийшов, і перший, кого він побачив, був Саткинбай.

– Тут я живу, тут моє постійне житло, – пояснив він, узявши Микиту Родіоновича під руку.

Подвір'я було невелике, але чисте й затишне. Маленький саморобний хауз оточували кущі розквітлого золотого шару, на круглій клумбі серед пишних айстр красувалися бархатисті троянди; доріжка, що вела до будинку, була обсаджена уже відцвілими півниками.

Під розлогою шовковицею стояв низенький столик, по обидва боки якого були простелені килимові доріжки.

На столику лежали дешеві цукерки у крикливій обгортці, гіркою височіли виноград і персики, майже на самому краю столика примостилася купка коржів.

Саткинбай виніс з будинку два фарфорові чайники, сів біля стола, витер рушником піали і розлив чай.

– Ви мені все-таки розкажіть, – попросив Саткинбай, – чому Юргенс раптом вирішив покінчити з собою?

Микита Родіонович знизав плечима, поставив піалу на стіл. Важко відповісти на таке запитання. Він і сам добре не знав, що примусило Юргенса застрілитись. Видно, іншого вибору не було: гітлерівська Німеччина опинилася на краю прірви.

– І ви бачили, як його ховали? – продовжував цікавитись Саткинбай, підливаючи собі й Ожогіну чаю.

– Бачив на власні очі, як опускали в могилу, засипали землею, як плакала його дружина.

– От дружини його я не знав, – признався Саткинбай і похитав головою. – А все-таки він дурень! Не розрахував. Тепер такі, як він, потрібні там, у Західній Німеччині, їм дали роботу, і вони непогано живуть.

– А вам звідки це відомо? – посміхнувся Ожогін.

– Як звідки? – здивувався Саткинбай. – З преси, а потім я регулярно слухаю «Голос Америки». Іноді навіть чую деякі знайомі прізвища. Адже я трохи не всю Німеччину об'їздив, десяток років у ній пробув.

На подвір'ї ніхто не з'являвся. В куточку на сідалі півень буркотливо підштовхував курку, яка сіла на ночівлю. Сонце заходило, промені його ковзнули по бляшаній покрівлі акуратного будиночка. На східцях, біля входу в будинок, гралася кішка з кошенятами.

«Хто ж тут живе? – міркував Ожогін, слухаючи Саткинбая. – І чи дійсно це квартира Саткинбая?».

А Саткинбай, розважаючи гостя, докладно розповідав про своє перебування в Німеччині, про легке й сите життя без тривог і хвилювань, про те, як він старанно удосконалювався в російській і німецькій мовах, як гітлерівська розвідка цінувала і опікала його.

Микиту Родіоновича все це мало цікавило. Він сподівався почути про особу, яка керує Саткинбаєм і повинна керувати ним, Ожогіним.

Але Саткинбай навіть побіжно не згадав про жодного із своїх місцевих, знайомих, і Ожогін упевнився в своїй попередній думці, що Саткинбай обмежений функціями звичайного зв'язківця, а про справу з ним говоритиме хтось інший.

Час минав непомітно. Саткинбай подивився на годинник, вибачився і сказав Микиті Родіоновичу, що залишить його на кілька хвилин.

Господар зник у будинку і повернувся хвилин через десять. Розмова і чаювання відновилися.

– Хто цей шофер? – поцікавився Микита Родіонович.

– А що?

– Він мені показався дивним і дуже похмурим.

– Абдукарим завжди такий, і ви можете не дивуватись. Я з ним познайомився у прифронтовій смузі: він був у полоні в німців. Це ж його будинок. Він живе з старою матір'ю. І мене у себе влаштував. Він хороша людина, вміє мовчати, але от, здається, хоче зробити дурницю…

– Яку? – поцікавився Ожогін.

– Одружитися надумав. Наречена вже є. Я його відмовляю, але не допомагає. Мати на його боці: вона стара, і їй вигідно мати в домі молоду хазяйку…

За весь вечір Саткинбай так і не сказав нічого істотного.

– Власне, навіщо ви мене сюди запросили? – поцікавився Микита Родіонович.

– Так треба, – пояснив Саткинбай. – Я маю доручення показати вам цей будинок. Не виключено, що вам доведеться бувати тут не раз.

Нарешті розмова закінчилась. Саткинбай призначив день, місце і час для нової зустрічі і пояснив, як вона відбудеться. Певно, Ожогін знову мав провести час у товаристві Саткинбая з його нікчемним базіканням.

Абдукарим чекав Ожогіна в машині на вулиці. Над містом висіла легка курява, яка зливалася з темніючим небом.

«Добре, що хоч дізнався про другого мерзотника», подумав Микита Родіонович, скоса поглядаючи на шофера. Довізши Микиту Родіоновича до центрального парку,

Абдукарим зупинив машину і відкрив дверцята. Як і минулого разу, він не промовив жодного слова.

«Цей тип, – вирішив Ожогін, – мабуть, ще «краща» птиця, ніж Саткинбай. Добра виучка».

Майор Шарафов у розмові з Микитою Родіоновичем поцікавився лише одним:

– Ви не пам'ятаєте, чи не заходив хто-небудь на подвір'я під час вашого перебування у Саткинбая?

– Ні, – впевнено відповів Ожогін.

– А Саткинбай вас не залишав?

– Так, Саткинбай дійсно виходив.

– Епізод цей не випадковий, – сказав Шарафов, – і матиме свій дальший розвиток. Ви даремно недооцінюєте зустріч: вона нам дещо дала.

IV

Останнім часом Абдукарим дійсно змінився. Він ніколи не був балакучим, але тепер його похмурість і мовчазність навіть Саткинбаю впали у вічі. Саткинбай пояснював цю зміну в Абдукаримі майбутніми змінами в його житті.

«Забив свою дурну голову цим одруженням!» обурювався Саткинбай.

Вже кілька разів він намагався переконати друга відмовитися від свого наміру. Поява в будинку сторонньої людини не влаштовувала Саткинбая. Він мимохідь бачив наречену Абдукарима і чув від інших, що це дівчина письменна, енергійна і владна.

Але умовляння друга на Абдукарима не впливали: здається, він твердо вишірив одружитись.

– Що ти шукаєш в одруженні? Щастя? – питав Саткинбай.

– У кожного своя доля, – відповів Абдукарим. Саткинбай мав підстави непокоїтись за майбутнє

Абдукарима: адже він втягнув його у справу, познайомив з своїм минулим. Абдукарим возив на машині не тільки його, а й людину, яка керувала ним, виконував деякі доручення останньої. Абдукариму відомі квартири, про які ніхто не повинен знати. Особа, яка керувала Саткинбаєм, двічі питала його, чи надійний Абдукарим, і в обох випадках Саткинбай ручався за друга, як за самого себе.

Сьогодні Саткинбай і Абдукарим мали зустріти Ожогіна.

По дорозі Саткинбай знову почав розмову про одруження. Він постарався дати зрозуміти другу, що його одруження може негативно відбитися на загальній справі. Цей аргумент, як останній і найпереконливіший, він залишав про запас.

Абдукарим мовчав, похмуро дивлячись на дорогу.

– Чого ти мовчиш?

Абдукарим нарешті заговорив, заговорив неясно, туманно – слова його можна було розуміти двояко. Саткинбай ледве вловив основну думку: з неї виходило, що головне для людини – її особисте життя.

Таке закінчення розмови зовсім не влаштовувало Саткинбая.

– Ти хороший шофер, але поганий друг! – сказав він з досадою. – Не хочеш слухати мене – пошкодуєш.

Ранок цього дня приніс Микиті Родіоновичу несподівану радість: він одержав довгожданий лист від Інокентія Степановича Кривов'яза, який чотири роки тому послав його та Андрія в довгу й небезпечну дорогу – в лігво ворога.

Інокентій Степанович працював, зараз секретарем міськкому партії в тому місті, де Микита Родіонович і Андрій зустрілися з Юргенсом.