Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 7

– Пелагія Стратонівна… Знайомтесь, – квапливо промовив Ізволін, стягуючи з плечей Ожогіна пальто.

Микита Родіонович вклонився і потиснув руку Пелагії Стратонівні.

– Сідайте… сідайте… – метушився Денис Макарович. – Їсти хочете?

– Ні, спасибі, ситий, – відповів Микита Родіонович, з цікавістю стежачи за господарем, якого так сполошив його прихід.

– Коли від Інокентія Степановича?

– П'ятнадцятого вересня.

…Ізволін слухав розповідь Ожогіна про бойове життя Кривов'яза і його партизанів, і перед ним поставав Інокентій Степанович таким, яким він бачив його останнього разу в тривожну червневу ніч. Обнявши на прощання друга, Кривов'яз тоді сказав: «Не занепадай духом, старий. Поборемося з фашистами. Я там, у лісі, ти – тут. Ще подивимося, хто кого! Прийде наш день – зустрінемось. Нехай Поленька тоді такі самі вареники приготує. Поїмо і згадаємо бойові дні».

Ожогін докладно пояснив, з яким завданням з'явилися він і його друг Грязнов у Юргенса. Розповів усе, не криючись, як і рекомендував зробити Кривов'яз.

… Почалося все з того, що партизани Кривов'яза одинадцятого вересня натрапили на двох людей, які йшли в місто. Їх допитали, і виявилось, що вони мають лист до якогось Юргенса. В листі говорилося таке:

«… Надійніших людей (назвуть вони себе самі) у мене зараз немає. Обидва знають німецьку мову, мають родичів у далекому тилу і готові служити фюреру. Тут їх ніхто не знає, вони не місцеві, а тепер про них зовсім забудуть. Ваш Брехер».

Інакше кажучи, два брати-зрадники Зюкіни йшли на службу до німців, і їх характеризували як надійних людей. Партизани вирішили скористатися з цього випадку і послати до німців Ожогіна і Грязнова.

Денису Макаровичу сподобався план Кривов'яза.

– Але становище ваше небезпечне, – попередив він Микиту Родіоновича. – Тут потрібно мати і витримку, і кмітливість, вдень і вночі прислухатись і міркувати, що до чого…

Сутеніло.

– До речі, – згадав Ожогін, – як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.

Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.

Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий – вгодований, високий.

– Що це за люди? – спитав Ожогін.

– Де? – озвався Ізволін з другої кімнати.

– Біля вашого будинку.

Обережно наблизившись до вікна, Ізволін подивився на вулицю.

– Погані люди… Горбань – агент гестапо, а другий – мій сусід, теж зрадник. Приятелі. На їх совісті багато замучених радянських людей.

Горбань і сусід Ізволіна піднялися на ґанок. Коли їх кроки стихли в коридорі, Денис Макарович розкрив принесений футляр і вийняв акордеон.

– Ось вам і музика! – сказав він розсміявшись. – Ми теж не ликом шиті.

Микита Родіонович побачив красивий, білий з чорними клавішами інструмент.

– Фірма «Гонер», розмір три чверті, – продовжував Денис Макарович. – І баси не западають, зовсім новенькі, його привіз мені син з Риги у сороковому році.

– У вас є син?

– Цсс… – Денис Макарович приклав палець до губів і, озирнувшись, додав: – Є, є… Розповім як-небудь і про нього. Не все зразу.

Ожогін не наполягав. Відстебнувши ремінь, він почав оглядати акордеон. У цю мить двері відчинилися і в кімнату зайшов сусід, якого Микита Родіонович тільки що бачив у вікно в компанії горбаня.

– У вас, виявляється, гість? – промовив він і розвів руками

– Так, покупець.

Микита Родіонович поклав акордеон у футляр, встав і подав відвідувачеві руку.

– Тряскін, – відрекомендувався той.

– Ожогін.

Рука у Тряскіна була гаряча й липка.

– Я за тютюнцем, Денисе Макаровичу, – потираючи руки, заговорив він. – Позичте трохи. Гість завітав, а в мене весь вийшов.

Микита Родіонович вийняв портсигар, наповнений сигаретами, відкрив його і подав Тряскіну.

– Прошу.

– Матінко моя! – вигукнув Тряскін. – Справжні сигарети… Мені навіть незручно.

– Беріть, беріть, у мене є ще. І знаємо, де взяти.

– Дивіться! – розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. – Дуже вдячний… Приємне знайомство! – Він захопив з десяток сигарет. – Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.

Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.

– Ходімо в ту кімнату, – запропонував Ізволін, – поторгуємось за акордеон.

Увійшла Пелагія Стратонівна.

– Темно вже, – промовила вона. – Вікна завісити чи що?

– Завісь, завісь, – погодився Ізволін. – Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.

Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.

Денис Макарович заговорив про свого сусіда – Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з'явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка – перекладачка гестапо.

– Небезпечне сусідство… – похитав головою Ожогін.

– Аніскільки!

Ожогін здивовано підняв брови,

Денис Макарович ще раз підтвердив, що сусідство цілком безпечне. Після того, як Тряскін поселився в квартирі, зовсім припинилися візити німців та поліцаїв, і Ізволін почав жити спокійно. До знайомства з Тряскіним він ходив на реєстрацію в комендатуру щотижня, а тепер ходить раз на місяць. Тряскін ні в чому Ізволіна не підозрює.

– От друг Тряскіна – горбань – більш небезпечний. Він давно живе в місті, примічає кожну нову людину, стежить за нею, а результати повідомляє в гестапо. Він видав уже кількох чоловік.

– До речі, вам не здавалось, що за вашим будинком хтось стежить? – спитав раптом Денис Макарович.

Ожогін не звернув уваги на тон, яким було задане це питання, і не помітив лукавих вогників у примружених очах Дениса Макаровича.

– Хіба вже стежать? – у свою чергу спитав Микита Родіонович, вважаючи стеження, організоване Юргенсом, цілком природним і закономірним.

Денис Макарович розсміявся і поклав руку на плече гостя.

– Зважаючи на те, кого ви маєте на увазі, – сказав він. – Якщо німців, то не знаю; а якщо наших – то стежили, а тепер уже не будемо. Будинок, де вас поселили, – продовжував Денис Макарович, – нам добре відомий. Ми знаємо, що німецька військова розвідка використовує його під конспіративну квартиру. В ньому з часу окупації міста по два, по три місяці, іноді й довше мешкали різні особи, а ми за ними наглядали. Коли вас поселили, мені доповіли, що з'явилися нові квартиранти. Ясно?

… За розмовою просиділи години півтори. Коли Ожогін вийшов з будинку, на вулиці було вже темно. Промінь розвідувального прожектора накреслив на небі вогняну смугу, освітив на мить вулицю і погас. Микита Родіонович повісив через плече акордеон і пішов по затемненому місту.

VI

Вечір проходив, як звичайно. Наближався час занять: подорожування по грязюці спочатку на квартиру Кібіца, а потім – Зорга. Микита Родіонович уже зібрав розкладені на столі деталі радіоприймача і хотів одягатись, але несподівано почув за вікном квапливі кроки. Кроки завмерли біля ґанку, і за мить почувся сильний грюкіт. Хтось немилосердно гатив кулаком у двері.

Друзі перезирнулись. У таку пізню годину, коли місто вже спало, поява гостей була несподіваною. Та й ніхто до них, крім Ігорка, ще ні разу не заходив.

Грюкіт ставав дедалі наполегливішим.

Запаливши від свічки маленький недогарок, Андрій пішов у передню.

– Хто? – спитав він голосно.

– Відчиніть! Рятуйте, якщо ви чесні люди… За мною погоня! – озвався благаючий голос з-за дверей.