Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 65

– Що тут відбувається? – тихо спитав Ожогін штурмшарфюрера, який стояв поруч.

– Нічого. Відправляють в'язнів, – спокійно відповів той.

– Але це ж майор Фохт!

– Був майор. І не Фохт, а Ціслер, – знехотя пояснив штурмшарфюрер.

– Якась комедія! – прошепотів Ожогін.

Дверцята за Фохтом захлопнулися, і машина виїхала з. подвір'я. Зараз же почали виводити в'язнів для посадки в другу машину. Деякі з них не могли йти самі, їх тягли під руки.

Штурмшарфюрер показав Ожогіну на дверцята і енергійно потягнув його за рукав.

– Куди ви мене тягнете? – запротестував Ожогін. – Без балачок!

– У вас немає підстав для цього!

Підбіг старший гестапівець, який керував посадкою:

– В чому справа? Що тут таке?

Штурмшарфюрер відповів, що повинен посадити цю людину за розпорядженням старшого слідчого Лемана.

– Я не прийму, – безапеляційно заявив старший. – Машина їде по спеціальному маршруту. До того ж я не буду брати на свою відповідальність в'язня без наряду.

– Я не в'язень, – сказав Ожогін.

– Тим більше.

Залишивши Ожогіна, штурмшарфюрер побіг у будинок.

Старший гестапівець підійшов до машини, щось сказав шоферу, і той завів мотор. Черговий почав відчиняти ворота.

У Микити Родіоновича гулко билося серце. В думках він квапив людину біля воріт, бо розумів, що з від'їздом арештантської машини зникне небезпека.

З будинку, розмахуючи папірцем, вибіг штурмшарфюрер. Начальник конвою, який сидів уже в кабіні шофера, незадоволено зморщився. Пробігши очима записку, він поволі виліз з кабіни і відчинив дверцята.

– Ну, швидше! – наказав він Ожогіну.

Серце у Микити Родіоновича завмерло, він відчув неприємну слабість у всьому тілі.

«Все!» – майнула страшна думка. Треба щось робити, спробувати… Він зробив кілька непевних кроків і подивився на гестапівця. Той стояв, чекаючи. Мотор торохтів, відпрацьований газ густим струменем обдав обличчя Ожогіна. Начальник конвою глянув на Микиту Родіоновича і підштовхнув його в закритий кузов.

Дверцята захлопнулись, і вузенька смужка світла зникла.

Нудотно війнуло вогкістю й потом від арештантського одягу.

Машина затремтіла всім кузовом, похитнулась і плавно рушила по асфальту.

Всі сиділи мовчки. В темряві не можна було розрізнити жодного обличчя. Малюсіньке вічко з кабінки конвоїра кидало тьмяну пляму світла на плече одного з в'язнів, і Ожогін бачив лише клаптик смугастої тканини, який рухався то праворуч, то ліворуч, у такт кузову машини, що плавно похитувався.

Крізь гул мотора було чути важкі зітхання людини, яка сиділа поруч з Микитою Родіоновичем.

Приблизно через півгодини асфальт закінчився. Машина то різко нахилялася, то підстрибувала, то ніби падала вниз.

Несподівано вона зупинилась. Мотор затих.

Почулися кроки, дзвякання ключа в замку, і двері відчинилися навстіж. Яскраве сонячне світло хлинуло всередину машини і осліпило в'язнів. Микита Родіонович заплющив очі.

– Виходьте! – скомандував унтерштурмфюрер.

В'язні почали вилазити з машини. Перед ними була в'язниця.

XVII

День минув тривожно. Ще вранці, піднявшись у мезонін, щоб покликати друзів снідати, Вагнер помітив відсутність Ожогіна. Це його здивувало. Старий повернувся вниз, вийшов у сад і покликав Микиту Родіоновича. Ніхто не відгукнувся. Вважаючи, що Ожогін пішов ненадовго, Вагнер вирішив почекати. Без Микити Родіоновича сідати за стіл не хотілося.

Минула година.

Ожогін не повертався. Вагнер почав турбуватись. У місті було неспокійно, перехожих без перепусток, а часто і з перепустками затримували. Про свої побоювання старий розповів Гуго.

Абіх, який щойно встав з ліжка і ще не встиг одягнутись, стояв біля умивальника.

– Як ти гадаєш, куди він міг подітись? Можливо, його затримали? – висловив своє побоювання старий.

Гуго замислився.

– Важко сказати… Треба спитати в Андрія – він напевно знає.

Піднялися нагору і розбудили Грязнова.

Андрій вважав тривогу Вагнера безпідставною: Ожогін міг піти в центр міста, щоб розвідати обстановку. До обіду він обов'язково повернеться.

Але Микита Родіонович не повертався. Прийшов і минув час обіду, наближався вечір. Тривога охопила всіх. Андрій і Гуго, які двічі виходили на розшуки, вирішили піти втретє, та Вагнер запротестував:

– Сидіть дома! Невже ви гадаєте, що він ходить по вулиці або забув дорогу додому? Тут щось інше… Чи не потрапив вій до рук патруля?

– Це неможливо, – заперечив Алім. – Микита Родіонович – людина обережна.

Вагнер похитав головою. Яке значення має в такий час обережність! Вбивають без попередження зовсім невинних людей.

Накинувши пальто, Алім спустився вниз і став за хвірткою на вулиці.

Прохожі не з'являлися. Настали сутінки, і фіолетова тінь лягла на невисокі, вкриті черепицею будинки. Вікна лишалися темними. Місто не подавало ніяких ознак життя Аліму стало сумно, тривога змінилася важким передчуттям.

У тиші залунали кроки. Алім притиснувся до хвіртки, щоб на випадок появи патруля тихенько сховатись у дворі. Але побоювання були даремними: з-за рогу з'явився Андрій. Він повертався з міста після чергових розшуків

– Ну що? – спитав Алім.

– Те саме, – відповів невесело Грязнов і пішов до кімнати.

Зникнення Микити Родіоновича було дивним. Усі мешканці будинку зібралися в їдальні і почали обговорювати становище.

Висловлювались найрізноманітніші припущення, але всі вони були невтішними Дивував той факт, що Ожогін нікому нічого не сказав перед тим, як піти, і не залишив записки.

– Незрозуміло, нічого незрозуміло… – шепотів старий.

О другій годині ночі друзі розійшлися по своїх кімнатах. Треба було відпочити. Але відпочивати довелося недовго. Щойно Грязнов заснув, як його збудив Ризаматов.

– Андрійку, – тихо покликав він друга, послухай…

Андрій підняв голову. За вікном», десь далеко, – можливо, за містом, – народжувалися невиразні звуки, схожі на рух поїзда. Гул зростав, посилювався. Андрій схопився з ліжка і підійшов до вікна.

– Що там таке? – в свою чергу спитав він Аліма.

Той знизав плечима:

– Бій. Або, може, літаки.

Андрій швидко одягнувся і спустився на подвір'я. В нічній тиші виразно було чути рух танків. Десь ішло військо.

– Ідуть танки, – повідомив він Аліму, – але чиї і куди, невідомо.

Треба було чекати ранку.

Як тільки розвиднілося, Андрій, Алім і Гуго пішли на розвідку. Ледве вони дійшли до сусідньої вулиці, як дорогу їм перепинили грузовики з солдатами. Потік «студебеккерів» і «доджів» тягнувся вздовж вулиці і зникав за поворотом.

– Союзники! – вигукнув Алім.

– Так, американці, – підтвердив Андрій і пішов по тротуару, розглядаючи машини і людей на них.

Йому вперше доводилося бачити американців. Солдати жваво розмовляли, перегукувалися, жартували, безтурботно сміялися.

– Ходімо назад, – запропонував Андрій.

Друзі звернули в провулок і попрямували додому.

– Напевно, незабаром кінець війні, – висловив свою думку Алім. – От було б добре!

Андрій «нічого не відповів. Він швидко йшов, не озираючись. Вагнер зустрів їх біля хвіртки.

– Ну як? – стривожено запитав він.

– У місті американці, – відповів Грязнов.

– Прийшли все-таки, – похитавши головою, сказав старий і, зачинивши хвіртку, замкнув її.

Постоявши деякий час біля огорожі, він подивився в сад, потім пройшов по алеї до яблуні і повернувся назад, його погляд зупинився на залишеному біля дерева заступі. Вагнер не допускав безладдя в господарстві, але зараз він, здається, не помітив заступа. Він байдуже дивився кудись у простір, очі його були широко розплющені, і глибокий сум заслав їх вологою поволокою.

XVIII

На п'ятий день після вступу американських військ у місто Вагнеру об'явили, що в його будинку житимуть два офіцери, і наказали приготувати кімнату. Вагнер мовчки, зовсім байдуже вислухав квартирмейстера і кивком голови дав згоду. Коли двері зачинилися, він зайшов до їдальні і важко опустився в крісло. Останнім часом Вагнер став невпізнанним: змарнів, постарів. Усе рідше й рідше виходив у сад, хоч там уже наливалися соком дерева і розпукувалися набубнявілі бруньки. Він ніби забув про свої любимі яблуні, про свій сад.