Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 63

– Тільки собі? – спитав Альфред Августович.

– Гадаю, що його приклад наслідують і інші.

– Я не проти того, щоб побувати на їх похороні! – засміявся Вагнер.

– Є ще одна новина, – сказав Гуго, – на цей раз спеціально для наших російських товаришів. «Сьогодні вночі передчасно помер офіцер розвідувальної служби пан Карл Юргенс…»

– Хто? – майже скрикнув Ожогін.

– Карл Юргенс, – посміхаючись, повторив Абіх.

Усі здивовано перезирнулися. Микита Родіонович майже вихопив газету з рук Гуго, прочитав об'яву про себе, потім уголос і застиг у розгубленій позі:

– Що за чортовиння… Невже він?

Андрій розсміявся:

– Ми з вами, Микито Родіоновичу, всіх пережили: і марквардтів, і кібіців, і юргенсів, і гунке…

– Як же це так? – Микита Родіонович замислився і, неначе розмовляючи сам з собою, повільно промовив – У цьому багато незрозумілого. Як хочете, мені навіть не віриться, що йдеться про нашого шефа. Може, на той світ пішов його однофамілець?

– А що, коли піти? – запропонував Алім.

– Куди? – спитав Абіх.

– До нього в особняк.

Ожогін встав і схвильовано почав ходити по кімнаті. Об'ява про смерть Юргенса сплутала всі карти. Після довгої, напруженої роботи друзі залишились «біля розбитого корита». Всі їх шефи або втекли, або арештовані, або померли.

До міста наближалися американські війська. Вони вже вступили у Кельн.

«Усе розвалюється, і їм тепер не до нас», подумав Микита Родіонович. Однак думка про те, що об'ява в газеті має відношення до їх шефа, примусила Ожогіна погодитися з пропозицією Аліма й піти в особняк.

Біля парадних дверей резиденції Юргенса стояли два камуфльовані лімузини. Це було незвичайно: раніше машини ніколи не затримувалися тут.

Служник, який впустив Ожогіна, здавався розгубленим.

– Ви чули? – спитав він Ожогіна.

Микита Родіонович відповів, що дізнався з газети, але не повірив і прийшов особисто переконатись.

– Смерть нікого і ніколи не обдурює, – багатозначно промовив служник і журно похитав головою. – Ходімо, я вас проведу. Можливо, ви будете потрібні.

Похмурий зал був порожній. З кабінету доносилися стримані голоси. Ожогін постукав у двері. Чоловічий голос дозволив зайти.

Перше, що йому впало у вічі – це_ відкритий стінний сейф, що зіяв наче чорна яма. На підлозі біля нього лежала купа паперів у папках, згортках. Два гестапівці, один з них – уже знайомий друзям майор фохт, хазяйнували в кабінеті. Майор перебирав біля столу пачку якихось паперів, а його колега, сидячи збоку, писав під диктовку. Очевидно, провадився опис паперів.

– А-а, пане Ожогін! – фамільярно звернувся майор до прибулого. – Ви не можете пролити світло на Цю темну історію?

– Я тільки що дізнався про це з газети, – відповів Микита Родіонович.

– Пізнувато, пізнувато… Але краще пізно ніж ніколи.

Ожогін подивився навколо.

– Що трапилося? – звернувся він до майора. – Якщо, звичайно, не секрет.

– Ви знайомі з розташуванням кімнат? – спитав Фохт замість відповіді.

Микита Родіонович ствердно кивнув головою: він бував у Юргенса неодноразово і добре знає його будинок.

– Пройдіть у спальню, – сказав майор, – дружина все розповість, – і чомусь розсміявся.

У спальні Ожогін застав дружину і сина Юргенса. Пані Юргенс підвелася назустріч гостю, а син продовжував сидіти на дивані з книгою в руках.

– Хто б міг сподіватися… – промовила пані Юргенс і затулила обличчя носовою хусточкою. – Хто б міг подумати… Ні, я не переживу. Карла! В мене невистачить сили…

Микита Родіонович посадив жінку в глибоке крісло, сів напроти і подивився на Юргенса-молодшого. Смерть батька, здається, не хвилювала його і не вивела із звичайної колії.

«Дивна сімейка!» подумав Ожогін.

Дружина Юргенса, спершись на спинку крісла, тихо стогнала. Але вона швидко отямилась і без розпитувань з боку гостя розповіла, як це все трапилось.

– Я спала… це було о третій годині ночі. І раптом чую – постріл… Я сплю дуже чуйно, прокидаюся від найменшого шарудіння… Я схопилася і побачила, що Карла біля мене немає. А він… а він уже лежав біля стола. Я підбігла… Господи, який жах! – Вона заломила руки і знову затулила обличчя хусточкою. – Він стріляв у рот з великого пістолета… У нього вискочили очі, відлетів череп. Ні-ні, я не можу згадувати про це…

– Де ж тіло покійного? – спитав Микита Родіонович.

– Там… там… – Вона невиразно махнула рукою кудись убік.

– Він що-небудь залишив?

– Так… – Пані Юргенс встала, підійшла до туалетного столика і, взявши невеликий аркуш паперу, подала його Ожогіну.

Микита Родіонович побачив знайомий почерк Юргенса.

Він писав:

«Дорогі мої Луїза і Петер! Я не можу пережити смерті Німеччини і повинен вмерти раніше за неї. Прийде час, і ви виправдаєте мій вчинок. Нікого не звинувачую у своїй смерті, крім історії, яку Геббельс заслужено назвав «продажною дівкою». Вона, і тільки вона, в усьому винна. Пробачте, Карл».

Прочитавши листа, Ожогін продовжував машинально дивитися на клапоть паперу, думаючи про те, що якби Юргенс не сам вирішив свою долю, то за нього її вирішили б інші, і в найближчий час.

На похорон Юргенса зібралося багато людей. Тут були невідомі Ожогіну і Грязнову цивільні, військові, гестапівці, есесівці, взвод автоматників, духовий оркестр.

Юргенс лежав у відкритій труні. Обличчя його було накрите серпанковою тканиною. За штабною машиною, на якій везли труну, йшла дружина покійного. З одного боку її підтримував син, з другого – високий худий дід.

На другий день після похорону в особняку Юргенса розмістився штаб військової частини. Дружина, син і вірний служник покійного виїхали з міста.

Самогубство Юргенса викликало у друзів розгубленість. У критичний момент, коли було вже очевидно, що в місто повинні прийти американці, Ожогін, Грязнов і Ризаматов лишилися самі, без будь-якого плану дій, не маючи зв'язку з Батьківщиною. Все, що намічалося німецькою розвідкою по відношенню до них, зруйнувалося.

– Погана справа! – сказав Андрій, коли вони повернулися з похорону. – Я пропоную пробиратися назустріч нашим, на схід.

Ожогін замислився.

Наближення американських військ, не могло його не турбувати. Через якихось три-чотири дні місто буде окуповане американцями. Звичайно, вони союзники, вони повинні допомогти росіянам, які перебувають у цьому місті, повернутися на батьківщину. Але як пояснять американцям свою присутність тут Ожогін і Грязнов? Вони не військовополонені, не перебувають у таборах, не мають будь-яких документів, що свідчили б про їх належність до Радянської Армії. До того ж у місті залишаться гестапівці, які з помсти або просто вислужуючись перед американцями видадуть Ожогіна й Грязнова. Тоді – а це найімовірніше – американці поставлять їх обох, а разом і Аліма, перед військово-польовим судом і, чого доброго, розстріляють. Можна, звичайно, наполягати, щоб американці запитали радянське командування, але вони можуть погодитись на це, а можуть і відмовити. Варіант, запропонований Андрієм, безумовно привабливий, але… чи мають вони право кинути довірену їм Батьківщиною ділянку роботи?

Треба виходити з того, що б вони робили, якби насправді вважалися людьми німецької розвідки. Він і Андрій повинні виконати свою роль і вони виконають її будь-що!

XVI

Микита Родіонович прокинувся рано. Встав, умився, вийшов у сад. Уже зійшло сонце, легкий вітерець шепотів у вітах дерев.

Ожогін пройшовся вздовж алеї, торкнув рукою гілку яблуні. Вона налилася живлючою вологою, бруньки набубнявіли, округлилися, стали яскравішими, йшла весна, і Микита Родіонович раптом гостро, до болю, відчув, що десь дома теж шумлять по-весняному дерева, теж наливаються бруньки яблунь.

«Додому… як хочеться додому!»

Микита Родіонович сів на вологу лаву і затулив обличчя руками.

Ні! Так не можна. Вони надто звикли до ролі утриманців Юргенса. Треба робити нові кроки, обов'язково щось робити… Ожогін устав з лави і попрямував додому.