Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 55

… Стрілка годинника наближалася до першої. Швидко повинен прийти з радіоцентра Андрій.

Перебуваючи протягом цілого року нерозлучно один і одним, друзі часом не знали, про що поговорити: здавалося, все переказано, переговорено, зрозумілий кожний жест, кожний погляд. А от варто залишитись самому, як охоплює тривога. І нічого, звичайно, особливо нового Андрій не принесе, нічим не втішить, але як можна заснути, не дочекавшись його!

Якось, повернувшись пізно додому, Ожогін побачив, що Андрій не спить.

– Чому не спиш? – спитав він.

– Самому щось не спиться, – відповів Грязнов.

Виходить, і з Андрієм відбувалося те саме.

У місті завили сирени, забахкали зенітки. Микита Родіонович поспішив до вікна. Почувся рокіт моторів. До кімнати вбіг пополотнілий Франц Клебер. Бомбардування викликало у нього припадки малодушності і страху. Заїкаючись, він тремтячими губами промовив пошепки:

– Знову наліт! Що ж будемо робити?

«Що посіяли, те й пожнете», хотілося прямо і грубо кинути в обличчя фашисту, але Микита Родіонович стримався і знизав плечима.

– Боже мій, що тільки робиться! – пробурмотів Клебер і почав перевіряти, чи щільно запнуті вікна.

Загуркотіли перші розриви бомб, і ніби у відповідь ще несамовитіше забахкали зенітки. Будинок здригнувся, зі стелі посипалася штукатурка, жалібно задеренчали шибки у вікнах, забрязкотів посуд у шафі.

Клебер кинувся в куток, за великий холодильник, і став на коліна.

Вибухи, одиночні й серійні, стрясали повітря. Світло миттю погасло. Вибухова хвиля в крайньому вікні вибила шибки і зірвала маскування. До кімнати ринули потоки холодного повітря.

Микита Родіонович швидко надів капелюх, пальто і попрямував до виходу: залишатися в будинку було небезпечно.

– Пане Ожогін, куди ви? – захвилювався Клебер.

Ніби не чуючи запитання, Микита Родіонович вийшов у передню, але, згадавши, що в шафі стоїть чемоданчик з рацією, повернувся в кімнату. Клебер кудись зник. Захопивши рацію, Ожогін чорним ходом спустився на перший поверх і вийшов у сад.

У повітрі стояв гуркіт від ревіння бомбовозів, вибухів бомб і стрільби зеніток. Промені прожекторів безладно краяли темряву неба, схрещувалися, збиралися докупи, знову розходилися. В різних кінцях міста вже палали пожежі і над дахами шугали яскраві язики полум'я.

Осколки зенітних снарядів із свистом падали на дах, врізалися в землю.

Микита Родіонович пройшов углиб саду, в цегляну альтанку і сів на лаву.

– Добре! – шепотіли його губи після кожного нового вибуху. – Дуже добре!

Шість днів тому Ожогін особисто повідомив на Велику землю про те, що місто заповнене військовими частинами: на кладовищі розмістилися танкові частини, які прибули з заходу; на вокзалі абсолютно всі колії забиті ешелонами з військовим вантажем; на колишній цивільний аеродром, поруч із стадіоном, з тиждень тому перебазувалося велике з'єднання важких бомбардувальників; у тупику, за елеватором, прихований маскувальними сітками, стоїть ешелон цистерн з пальним.

Друзі з нетерпінням чекали радянських літаків, і ось зараз вони були вже над містом.

Радість була такою великою, що Микита Родіонович забув про небезпеку, яка загрожувала йому в саду. Будинок Клебера був розташований недалеко від кладовища, і бомби падали дуже близько. В повітрі почулося зловісне ревіння. Ожогін вискочив з альтанки і стрибнув у вузьку щілину, яка була поруч. Земля задвигтіла, і неймовірної сили вибух струснув повітря. Посипалися грудки землі, тріски… Струснувши з себе все це сміття, Ожогін відчув, що лежить на чомусь м'якому. Він хотів вилізти з щілини, але поблизу знову гримнули два вибухи, і довелося знову лягти на своє місце. Тільки тепер Микита Родіонович зрозумів, що під ним була людина. Коли гул літаків почав віддалятися, Ожогін нарешті спитав:

– Хто тут?

– Це… це я, пане Ожогін… Невже нам кінець прийшов? – бурмотів Клебер.

– Та вам ще не кінець, – посміхнувся Микита Родіонович, – а щодо вашого будинку, то, здається, йому дійсно капут.

– Що? – злякано закричав Клебер. – Я кажу, що у ваш будинок, очевидно, влучила бомба.

– Пресвята діво Марія! – І Клебер схопився на ноги.

Щілина була в глибині саду, і відразу не можна було розібрати, що з будинком.

Рокіт бомбовозів перемістився на околицю міста, вибухи припинилися. Пострілювали одиночні зенітки. Клебер виліз із щілини і кинувся до будинку. За ним пішов і Ожогін.

Припущення Микити Родіоновича підтвердилося: замість двоповерхового особняка була купа руїн…

Кілька хвилин Клебер перебував у стані цілковитого заціпеніння. Він тупо дивився в одну точку, потім раптом заговорив, захлинаючись:

– Картини… картини… бронза… килими… кришталь… Мої дорогоцінності… Я збирав два роки… Всю Білорусію облазив… Я рискував своїм життям… я хотів… я… я… – І, схопившись за голову, Клебер дико, несамовито зареготав.

Він реготав, піднявши руки до неба, щось нечленороздільно белькочучи. Потім, перебравшись через руїни будинку і загрожуючи комусь кулаком, рушив по заваленому купами щебеню тротуару вздовж вулиці.

– З глузду з'їхав, – сказав уголос Ожогін. – Так тобі й треба: знатимеш, що таке війна і як вона може обернутись!

Поки Микита Родіонович лазив по руїнах, сподіваючись знайти що-небудь із своїх речей, підбіг Андрій:

– Микито Родіоновичу, цілий? А я хвилювався!

– Нічого, Андрійку, – відповів Ожогін. – Обійшлося щасливо. От тільки квартира наша зникла, наче вітром здмухнуло.

– Що ж будемо робити? – Грязнов озирнувся довкола. – А рація?

– Я про неї потурбувався… Вона в саду, в альтанці.

Грязнов розповів про наслідки бомбардування. Залізничний вузол виведений з ладу, навантажені ешелони палають. Але найбільше дісталося аеродрому. Літаки, що стояли там, запалали в перші ж хвилини бомбардування. Радіоцентра теж уже не існує…

– Як?

– Дуже просто. Два прямих попадання…

– Оце то так! – сказав Микита Родіонович. – Ходімо спробуємо подрімати.

Накрившись пальтами, друзі лягли на лавах в альтанці, але заснути не змогли: давався взнаки нічний холод – мерзли ноги, руки. Коли почало розвиднятися, стало видно, що іній вкрив дах альтанки, дерева, суху траву.

– Ходім у місто, – запропонував Ожогін. – Спати все одно не можна.

Вулиць після нальоту не можна було впізнати. В різних кінцях палали пожежі. Багато будинків лежало в руїнах. Тротуари були завалені купами цегли. Дорогу перегороджували покручений дріт, глибокі воронки, вирвані з корінням дерева, повалені силою вибухової хвилі телеграфні стовпи.

Зрідка зустрічалися поодинокі перехожі. Ще місяць тому, коли вперше з'явилися радянські літаки, населення евакуювалося: хто виїхав на захід, хто переховувався в навколишніх селах.

На південній околиці, за залізницею, починалися дачі. Ожогін і Грязнов зайшли у невеликий світлий котедж Тут жив капітан Вайнберг, до якого вони були прикомандирована

Їх зустріла одягнута по-зимовому, із слідами безсонної ночі на обличчі хазяйка дому. Звичайно привітна і люб'язна, зараз вона була небалакучою. На запитання друзів, де капітан Вайнберг, сухо відповіла, що він виїхав і більше не повернеться. Для них, росіян, він нічого не передавав. Грюкнувши дверима, жінка зникла.

Ожогін і Грязнов подивилися один на одного і замислились.

В іншому кінці міста жив якийсь Кредик. Йому капітан Вайнберг відрекомендував Ожогіна і Грязнова в перший же день їх приїзду. Треба було йти шукати Кредика. Але це виявилося нелегкою справою За словами господаря будинку, Кредик у нього не жив, а лише приймав відвідувачів. Протягом двох останніх тижнів Кредик тут взагалі не з'являвся. Але він дав адресу, за якою можна було його знайти. У вузенькій, кривій вуличці друзі відшукали будинок вдови Бергер, молодої, але вже дуже розповнілої німки.

– Пан Кредик ночує у Гольбаха, – поспішно відповіла вдова з розпатланим волоссям, у поношеному, всипаному блискітками халаті, вона, здавалось, тільки-що вирвалася з бійки.