Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 51

– Повірте мені, Вагнер, як російському комуністу. Карл живий. Але мене цікавить інше… Скажіть, де зберігається партійний квиток вашого покійного сина Отто?

Вагнер здригнувся, різко підвів Голову. Про це знали тільки він і Карл. Отто пішов з дому тоді, востаннє, з партійним квитком. Старому Вагнеру не вдалось і поховати сина. Про це потурбувалися гестапівці. А його партійний квиток приніс Гуго. Вагнер з молодшим сином сховали квиток. Куди – про це, крім них, не знала жодна жива душа.

– Ви мовчите, – продовжував Ожогін. – Ну що ж, я можу показати вам сам, де зберігається квиток, разом у кладовку.

– Вірю, вірю, не треба… Це міг сказати вам тільки Карл… – І, схопившись рукою за край стола, Вагнер важко опустився в крісло.

VI

Снідали вп'ятьох – п'ятим був Гуго Абіх. Сніданок проходив пожвавлено. Розмова йшла про останні події.

У ставці Гітлера розірвалася бомба. Кілька чоловік з оточення фюрера було поранено, двоє вмерло. Гітлер відбувся невеликими синяками: замах не досяг мети.

– Незрозуміло, як потрапила бомба в це лігво, адже туди ходять не всі, – сказав Вагнер.

Гуго Абіх був більш інформований про подію. Він розповів, що портфель з бомбою залишив полковник Штауффенберг після доповіді. За чутками, у змові брали участь видні військові. Гуго перерахував відомі всім імена: генерал-фельдмаршал фон Вінлебен, генерал-лейтенант фон Хазе, генерал-полковник Бек, генерал-полковник Геппнер, генерал Ольбріхт, генерал-майор Штиф. Їм нібито вдалося захопити вузол зв'язку, приміщення верховного командування сухопутної армії. Але все закінчилось провалом…

– Базікають багато, – продовжував Гуго. – Одні кажуть, що мова йде про змову купки офіцерів, інші – про справжній генеральський бунт проти бездарного військового керівництва Гітлера. В усякому разі, хто б не були змовники, цей замах знаменний.

– Я дуже радий тому, що трапилось, – сказав Вагнер. – Німці піднімаються на боротьбу з Гітлером. Наш народ повинен розбити гітлерівський режим.

– Так, народ повинен це зробити, – твердо промовив Гуго, – але змовники – це не народ: це купка, мізерна купка офіцерів, яка вирішила ціною смерті свого колишнього куміра врятувати власну шкуру. Вони зрозуміли – правда, дуже пізно, – що Гітлер веде їх у безвихідь, до поразки. Виникає питання: де вони були, ці пани, раніше, коли Гітлер починав свою криваву авантюру? Хіба вони – в тому числі Бек, Геппнер та інші – не підтримували його план походу на схід? Хіба вони не бачили, до чого веде безрозсудна політика фюрера? Чому вони досі мовчали? Навіть зараз – чому вони не звернулися до народу, до солдатів, а вирішили провести «двірцевий переворот»? Ні, народ тут не при чому! – Абіх перевів подих і, вставши з-за столу, почав ходити по кімнаті.

Грязнов і Ожогін з посмішкою стежили за Абіхом. Він подобався їм дедалі більше.

Мружачи короткозорі очі, Гуго Абіх старанно протирав носовою хусточкою скельця рогових окулярів.

У розмову втрутився Микита Родіонович:

– Мені здається, друзі, що змовники такі самі фашисти, як і Гітлер, але вони не хочуть разом з ним іти в могилу, вони сподіваються врятувати кадри націстів, кадри офіцерства, врятувати армію, не допустити вторгнення в Німеччину радянських військ. Може, вони навіть пестять надію домовитися з англійцями та американцями, щоб з меншими втратами вийти з кризи, зберегти сили.

– Це скидається на істину, – погодився Гуго.

Він подивився на годинник і почав прощатись: не можна було спізнюватись на роботу.

В кімнаті було душно. Всі вийшли в сад. Під його тінистими деревами трималася прохолода. Ожогін і Вагнер сіли на лаву, Андрій та Алім проти них на траву. Закурили.

Вагнер спитав:

– Скажіть правду: росіяни. з презирством ставляться до нас, німців, після того, що трапилось?

Микита Родіонович похитав головою:

– Наш народ, Альфреде Августовичу, ненавидить фашизм. Ми знаємо, що гітлерівці винні в духовному виродженні Німеччини. І ніщо не зупинить росіян, які прагнуть розгромити фашизм.

– Так… – тихо промовив Вагнер, ніби не чуючи сказаного Ожогіним і продовжуючи свою думку. – Добре, що є на світі Радянська Росія. Пройшовши через велику гіркоту поразки, німецький народ підніметься і створить справді вільну Німеччину… – Старий замовк, але його думка продовжувала працювати, і він замість слів тільки кивав головою і мружив свої розумні очі.

В останні дні Вагнера не залишало почуття величезної радості: про що б він не думав, перед ним поставало обличчя молодшого сина.

Вночі Ожогін і Грязнов провели черговий радіосеанс з Великою землею. Налагодився регулярний зв'язок: можна було радитись, одержувати вказівки, дізнаватися про події в Радянській країні і на фронтах.

Війна посувалася до кордонів Німеччини. Місто, від якого фронт був ще далеко, вже готувалося до захисту з повітря, і з землі. На його дальніх підступах ішло будівництво оборонних рубежів. Але тільки зі сходу: на західній околиці ніяких робіт не велося.

Вранці Вагнер показав Микиті Родіоновичу нову листівку. В ній говорилося, що радянські війська спільно з польською армією пересікли радянсько-польський кордон і вступили на територію Польщі.

Дочитати листівку Ожогін не встиг: у парадні двері постукали. Вагнер пішов на стукіт і відчинив двері. Перед ним стояв Оскар Моллер.

– Скільки літ, скільки зим! – радісно привітав він Вагнера, чекаючи, що той подасть йому руку.

Але старий стояв, заклавши руки за спину, і сухо спитав непроханого гостя:

– Ви до мене?

Це не збентежило Оскара Моллера:

– І до вас, і не до вас… У вашому будинку поселилися мої хороші друзі, які довгий час жили у мене в готелі. І я хотів би їх бачити…

Вагнер повів Моллера до зали, де сидів Микита Родіонович. По обличчю Ожогіна старий одразу побачив, що і він не дуже радий приходу непроханого гостя. Але Моллера, певно, було важко чим-небудь спантеличити або збентежити Він швидко задріботів до Ожогіна, схопив його руку і почав трясти:

– Дружина мені спокою не дає: запроси, каже, обох до нас на обід… Так-так, не посміхайтесь…

Микита Родіонович хоч і помітив холодність, з якою Вагнер прийняв гостя, все ж змушений був запросити Моллера сісти.

Моллер тільки того й чекав:

– Ви чули, що робиться?

– Що саме?

– Змова, змова!

– А-а… – протягнув Ожогін. – Про це всі знають.

– Але зверніть увагу… – Моллер зробив паузу. – Змовники тепер усюди. Позавчора солдати піхотного полку, недавно сформованого в місті, відмовилися вантажитись і їхати на фронт. Так-так… Довелося викликати есесівців. Ті приїхали на броньовиках. Зав'язалася перестрілка… – Моллер несподівано замовк.

– Ну, і що ж далі? – поцікавився Микита Родіонович.

– Все-таки поїхали… Але розгардіяш був величезний. Кажуть, що командир полку пустив собі кулю в лоб…

Микита Родіонович бачив, що Вагнер кусає губи, поглядає на стіни, стелю, виявляючи нервозність.

Вичерпавши накопичений запас новин і пліток, Моллер звернувся до Вагнера:

– А як ви розцінюєте обстановку, старина?

Вагнер примружив очі.

– Раджу читати газети і не задавати таких запитань, – відповів він.

Микита Родіонович здивовано подивився на Вагнера, намагаючись зрозуміти, чому він тримає себе з гостем підкреслено різко.

– Я не розумію… – почав було Моллер.

Але старий перебив його:

– І розуміти нема чого… Ви, я бачу, знову взялися за старе ремесло?

– Я б вам не радив…

Моллер несподівано встав, грюкнув стільцем, випростався і, кинувши на старого погляд, сповнений люті, швидко попрямував до виходу.

– З ним треба бути дуже обережним. Це відомий гестапівський агент, – збуджено промовив Вагнер, ходячи по кімнаті.

Того ж дня до Вагнера несподівано прийшов керівник антифашистської групи в місті Генріх Фель. Він жив далеко за містом, зв'язок з ним підтримувався через інших осіб, і потрібні були надзвичайні причини, щоб старий Фель зробив таку далеку подорож.