Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 5

Він розпалив люльку, з насолодою затягнувся і відчув ледве помітне сп'яніння чи то від тютюну, чи то від чистої ранкової свіжості. Пройшовшись кілька разів твердо й крупно по галявині від пня до найближчого куща і назад, він остаточно вийшов з напівсонного стану.

Прохолода викликала легкий озноб. Кривов'яз підійшов до багаття і простягнув руки до тепла. Вогонь ще горів, полум'я ліниво долизувало поліна.

Кривов'яз довго з теплою посмішкою дивився на партизанів, прислухаючись до їх рівного, спокійного дихання.

Від багаття над галявиною піднімався легенький димок, линув до неба тонкою, рівною струминкою. День обіцяв бути погожим. Це було до речі. Попереду лежало ще багато кілометрів шляху – без доріг, без стежок. Очолювана Кривов'язом група партизанів після запеклого дводенного бою вже третю добу пробивалася лісами до стоянки бригади.

Сонце вставало над лісом, – по-осінньому ясне, але не гаряче. Час будити хлопців.

– Сашурко! – голосно покликав він свого ординарця. – Як справи з рибою?

Розбуджені окликом партизани вставали, мружили засліплені сонцем очі і мовчки починали прибирати свої нехитрі постелі: плащ-палатки, маскувальні халати, пальта, шинелі, стьобані ватники.

З-за кущів показалася голова Сашурки. Він лукаво посміхнувся і крикнув:

– Одну хвилинку, товаришу комбриг!

І дійсно, не пізніше як через хвилину він вийшов з-за кущів, тримаючи в руках чотири шомполи з густо нанизаними на них карасями, засмаженими на вогні багаття.

Витягнувши вперед шомполи, Сашурка попрямував до Кривов'яза. Ходив він швидко, дрібними кроками, перевалюючись, носками всередину. Невеликий на зріст, широкий у плечах, він нагадував ведмежа. Йому було вже під тридцять, але лляне кучеряве волосся і відкриті сині, як волошки, очі надавали його обличчю дитячого виразу. На перший погляд Сашурка здавався підлітком. Усі в бригаді, з ініціативи Кривов'яза, називали його просто на ім'я, а Олександром Даниловичем Мухортовим він числився тільки в списках партизанів.

До війни Сашурка возив на «емці» секретаря райкому партії Кривов'яза. Разом з ним пішов у ліс і вже більше двох років був його беззмінним ординарцем. Сашурка супроводжував свого командира всюди, куди кидала їх сувора війна. Бували дні, коли вони розлучались: Сашурка, який добре знав тутешні місця, ходив у розвідку. Але траплялося це рідко.

– Як рибка на вигляд? – спитав з лукавою посмішкою ординарець і поклав шомполи на спеціально настелену осторонь від багаття хвою.

Від карасів ішов приємний запах, який збуджував апетит.

– Спробуємо – тоді скажемо, – відповів Кривов'яз і сів на траву.

Партизани наслідували приклад свого командира. З речових мішків і протигазових сумок виймалися сухарі, житні коржі, недоїдена напередодні печена картопля.

– Про хлопців не забув? Залишив? – спитав Кривов'яз.

– Залишив, – відповів Сашурка.

Мова йшла про партизанів, які несли кругову дозорну службу.

Їли мовчки.

Сонце піднімалося все вище. Жовтіюче листя дзвеніло від легкого вітерця. Ледь вловимою прохолодою тягло від озера.

Кривов'яз встав з трави і, вийнявши з кишені люльку, почав набивати її тютюном.

– Що ж, будемо збиратися, хлопці, – сказав він, ні до кого не звертаючись. – Погостювали, час додому…

Інокентій Степанович нахилився до багаття, щоб розпалити люльку, але, не дотягнувшись до нього, «завмер. Здавалось, що хтось біжить лісом. Кривов'яз підвів голову. Тепер виразно було чути тупіт ніг і тріск сухого хмизу. Видно, людина поспішала, бігла, не розбираючи дороги.

За мить з гущавини вискочив наймолодший з бійців бригади. Він був стурбований, важко дихав.

– Товаришу командир, нещастя! – Боєць ковтнув повітря. – Зюкін старший утік!

Кривов'яз здригнувся.

– Що?! – чи то спитав, чи то прокричав він зі злістю.

– Вночі… коли йшли болотом, – намагався пояснити партизан. – Стріляли, та хіба в такій темряві влучиш!

Кулаки в Інокентія Степановича стислися, кісточки пальців побіліли від напруження.

– Роззяви! Шляпи! – Він сердито, грубо вилаявся. – Кого проґавили!.. Ех!..

Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.

– Негайно прочистити всю ділянку, – розпорядився Кривов'яз, – до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! – гукнув він. – Швидко до мене начальника розвідки!

Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.

Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.

Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув – до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.

Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.

Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши і обдумавши, робив так, що переробляти не доводилось. При виконанні вже прийнятих рішень був невмолимий. Міг простити і часто прощав підлеглим одну помилку, за другу примушував дорого розплачуватись.

– Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, – порушив довгу мовчанку начальник розвідки.

– Так-таки й нема кого? – Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.

– Ви мене не так зрозуміли. – Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. – Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.

Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.

Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.

– Ну, то як же вирішимо? – знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.

– О-хо-хо!.. – протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. – Давай ще подумаємо. На, закури!

Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, – не відмовлявся.

– Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, – перевівши подих, тихо промовив Костін, – є ще одна кандидатура…

– Немає іншої кандидатури! – з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. – Клич краще Сашурку.

Начальник розвідки підвівся з землі і пішов… Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.

– Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? – спитав Кривов'яз.

– Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.

– Вірно.

– А частував варениками ваш родич, музикант…

– Не музикант, а настройщик музичних інструментів.

– Зрозумів.

– Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.

– А я не з боязких, – упевнено промовив Сашурка.

Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.

– Вийдеш на шлях, шляхом – до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.

– Авжеж, – підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.

– Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?

– Зрозумів.

– Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні – завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.

IV

Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.