Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 31

На голих вітах дерев з криком мостилися галки, шумно обмірковуючи свої весняні пташині справи. Ліс за містом потемнішав.

Похмурим присмерком відкриту труну з тілом Леоніда, грубо зліплену з необструганих дощок, було виставлено під охороною гестапівця на міській площі, біля церковної огорожі.

В головах встромили дерев'яну жердину з фанерною дощечкою, на якій великими літерами було написано:

«Тим, хто знає померлого, дозволяється взяти і поховати його з відповідними почестями».

Це була остання хитрість гестапівців, розрахована на те, що хтось впізнає Леоніда і тим самим допоможе розплутати весь клубок.

А через кілька годин, вночі, патріоти за наказом «Грізного» проникли на площу, знищили охоронника-гестапівця і викрали тіло товариша. Юнака поховали в лісі, на мальовничій відкритій галявині, на березі невеличкої річки.

Наступного ранку городяни, які прийшли на площу, побачили горбик чорної свіжої землі і труну з тілом охоронника.

В горбику стриміла палка з дощечкою. На дощечці був свіжий напис:

«Тут похований герой-патріот, замучений фашистами. Ім'я його скоро знатиме вся країна. Смерть фашистським загарбникам!»

Німецька адміністрація сполохалася. Коли труп охоронника було відвезено, гестапівці взялися розкопувати могилу, сподіваючись витягти звідти труп Леоніда, але закінчити роботу їм не вдалося: гримнув вибух. Двох гестапівців розірвало, третього поранило: Леонід Ізволін, мертвий, продовжував мстити ворогам.

XXIII

Наступила весна. Сніг залишився тільки в ярах, глибоких балках, у місцях, закритих тінню високих будинків. Теплий східний вітер розганяв ранкові тумани, гнав по небу великі, схожі на мильну піну, хмари. Від землі струмували і повзли низом випари. Вода, що бурхливо прибувала, до країв заповнила річище. Нарешті лід поламався і з шерхотом понісся по річці.

Збуджені городяни юрмилися на березі. Здавалося, що разом з льодом річка несе і людське горе, важке й холодне.

Денис Макарович та Ігорьок зустрічали весну по-хазяйському. Ізволін допоміг хлопчику зробити шпаківню. Хлопчик був переповнений радістю, яка приходить у дитинстві до кожного, хто прислухається до весняного пробудження природи.

Опухлі повіки, глибокі зморшки, посивіла голова і сум у втомлених старечих очах свідчили про безсонні ночі, про тяжкі думи, які мучили Дениса Макаровича.

Люди кажуть, що горе, яким не можна поділитися з близькою людиною, переноситься вдвоє важче. Це відчував на собі Ізволін.

Смерть Леоніда була тяжким ударом, і він приховував її від дружини, знаючи, що та не перенесе втрати. А чутливе материнське серце, здавалося, відчувало лихо. Пелагія Стратонівна ділилася з чоловіком своїми думками і побоюваннями, розповідала, що часто бачить сина уві сні.

Денис Макарович, як умів, намагався розвіяти тривогу дружини.

Провал Леоніда не викликав нових арештів. Можна було без побоювань відновити тимчасово перервану діяльність підпільників.

Сьогодні, після довгої перерви, Ізволін вирішив відновити зустрічі з учасниками підпілля і в першу чергу дізнатися, що роблять Ожогін і Грязнов.

Як і раніше, для зв'язку потрібний був Ігорьок. Сьогодні він вирішив добратися до квартири Ожогіна й Грязнова коротшим шляхом, для чого скористався проходом, який утворився під час бомбардування в будинку медичного інституту.

Він уже пересік захаращене руїнами подвір'я і хотів вискочити на сусідню вулицю, як раптом його зупинив окрик:

– Почекай, малий! Ейн хвилин… ком гер…

Ігорьок озирнувся. Чоловік, зарослий бородою, в німецькому теплому мундирі з нарукавником поліцейського, пальцем манив його до себе.

Хлопчик впізнав «поліцая». Це був той веселий Сашурка, який вже одного разу приходив до Дениса Макаровича в минулому році і з яким вони вистежили зрадника Зюкіна. Ігорьок дуже добре пам'ятав, як, прощаючись з гостем, Денис Макарович міцно обняв його і розцілував. Хлопчик тоді дивувався, чому дорослого, вусатого дядька звуть Сашуркою.

Зараз хлопчик з обережності вирішив приховати, що впізнав «поліцая». Він здивовано подивився на нього і опустив очі.

– Не впізнаєш? – привітно спитав той.

Ігорьок прикусив губу і заперечливо похитав головою.

– Погано! Дуже погано! На вигляд хлопець, а пам'ять як у дівчиська.

Ігорьок насупив брови. Такий комплімент йому явно не сподобався, але він вирішив не міняти тактики.

– А я ось тебе пам'ятаю, – сказав після невеликої паузи «поліцай». – Навіть знаю, що Ігорком звати.

Хлопчик зрозумів, що упиратися не слід.

– Це я так… – відповів Ігорьок. – Це я навмисне сказав, що не пам'ятаю…

– Ач який! – засміявся «поліцай». – Денис Макарович удома?

– Вдома.

– Ну, піди скажи йому, що я прийшов…

Стоячи в роздумі біля вікна і дивлячись на вулицю, Денис Макарович побачив Ігорка, який поспішав до будинку. Він подивився на годинник. Ні, так швидко виконати доручення хлопчик не міг. У чому ж справа?

Посмішка на веснянкуватому обличчі хлопчика розвіяла занепокоєння Дениса Макаровича.

– Сашурка з'явився, – прошепотів Ігорьок.

– Де він?

– Біля медінституту мене чекає… Я спочатку злякався його: він знову, як німець…

– Ось що, – перебив Ігорка Ізволін: – біжи, клич його сюди, а сам – швидко на Адміністративну, до Микити Родіоновича. Розкажи, який гість прибув, і нехай він та Андрій ідуть до нас.

Поява зв'язківця від командира бригади викликала радість у старого і схвилювала його.

– Поленько! – обіймаючи дружину за плечі, сказав Ізволін. – Доведеться тобі до Заболотька піти за картоплею. Адже гість прибув… від Інокентія…

– Сашурка? – здогадалася Пелагія Стратонівна.

– Він самий.

– За мною діло не стане. – І Пелагія Стратонівна почала квапливо одягатись.

Зустріч бойових друзів була радісною. Сашурка докладно розповів Ожогіну, Грязнову та Ізволіну про життя партизанської бригади, про те, що частинами Радянської Армії визволені Вінниця, Бєльці, Миколаїв, Чернівці, Одеса. Наші війська перейшли державний кордон і визволили кілька румунських міст.

Він гадав, що скаже новину, але виявилось, що Ожогін і Грязнов уже знають про це: проводячи практичні заняття з радіосправи, вони слухали радянські станції.

– Тепер уже швидко й до нас прийдуть! – схвильовано сказав Ізволін. – Недовго залишилось чекати.

Сашурка розповів про мету свого приходу.

За двадцять кілометрів від міста, в лісі, є заводик по виготовленню цурок для німецьких газогенераторних машин. Німців на заводі немає: вони бояться такої глушини. Директором заводу зовсім недавно призначили «надійного», на думку німців, Володимира Борисовича Сивка. Володимир Борисович – один з людей командира партизанської бригади Кривов'яза. Через нього треба налагодити зв'язок партизанів з містом.

– А ми стоїмо за тридцять кілометрів від заводу, – сказав Сашурка. – Шість днів тому одержали наказ від командування фронту – всією бригадою наблизитись наскільки можливо до міста. Щось, певно, готується. Комбриг просив передати, щоб ви інформували «Грізного» і підшукали людей, придатних для зв'язку з нами через завод: про все, що відбувається у місті, ми повинні знати. За всіма ознаками, – закінчив Сашурка, – гітлерівці тут довго не втримаються. Треба бути напоготові.

На столі з'явилася гаряча картопля. Всі з апетитом узялися до їжі. Коли задовольнили перший голод, Денис Макарович схопився і з гіркістю ляснув себе по лобі:

– Ото лихо! Зовсім забув!

Він поспішно виліз з-за столу, вийшов у другу кімнату і повернувся звідти з череп'яним бутлем. Витер з нього пилюку і налив у склянки залишки густої наливки.

Микита Родіонович підняв склянку і встав, його приклад наслідували інші.

За тих, хто загинув смертю хоробрих, і за живих, які помстяться за них і доведуть боротьбу до кінця!

Мовчки випили.

Коли виходили з квартири Ізволіна, в коридорі Ожогін і Грязнов зустрілися з Тряскіним. Він був дуже п'яний, але тримався на ногах. Побачивши старих знайомих, Тряскін зрадів, заметушився.