«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 79

– Який? – після деякої паузи спитав Вукалович.

– Дайте відповідь на одне запитання, – сказав Лежнєв.

– Тільки на одне? – посміхнувся Вукалович.

– Тільки на одне, – кивнув Лежнєв. – Хто такий «Привид»?

Вукалович потер долонею бриту голову, попросив закурити. Лежнєв дав йому сигарету, Винник – запальничку. Вукалович мовчав, поки не викурив сигарету. Старанно потушивши недокурок, поморщився від диму і тільки тоді сказав:

– Людина, яка вас цікавить, у суботу їде в Чехословаччину по туристській путівці.

Лежнєв і Кулінич перезирнулись.

– А чи не простіше назвати її прізвище? – сказав генерал.

– Боюся, що ви не повірите. Хоч як це дивно, але, крім його прізвища, я нічого не можу повідомити.

– А ви хочете, щоб ми повірили?

– Хочу… Зараз – хочу.

– Якщо ви справді збираєтесь допомогти нам, ми повіримо, – сказав Кулінич. – Що ж до підстав для затримання «Привида», то можете не турбуватися – вони в нас будуть.

Вукалович пильно подивився на нього.

– Митний огляд, обшук? Сподіваєтесь найти при ньому фотоплівку, брильянти?

– Припустімо.

– Що ж, бог на поміч, – посміхнувся Вукалович.

Він устав, характерним рухом в’язня заклав руки за спину.

– Стривайте, Вукалович, – зупинив його Лежнєв. – Я розумію ваші сумніви: прізвище саме по собі мало що дасть, а якихось доказів ви дати нам не можете. Так?

– Так, – погодився Вукалович.

Лежнєв підійшов до столу, висунув шухляду, дістав якийсь папір, показав його Вукаловичу.

– І все-таки гляньте на цей список. Скажіть, є в ньому «Привид»? Скажіть тільки «так» або «ні».

Вукалович переглянув список, повернув його Лежнєву.

– Його прізвища тут немає.

– Виходить, ваша інформація неправильна, – сказав Кулінич. – Якщо «Привида» в цьому списку нема, значить, він не їде в Чехословаччину.

– Іде. І саме в суботу, – вперто стояв на своєму Вукалович.

У суботу вранці по Наталю мав заїхати Винник – вони збиралися на аеродром, звідки відлітала до Чехословаччини група туристів. Лежнєв був певен, що з цією групою спробує дременути за кордон і «Привид». Як здогадувалася Наталя, його впевненість грунтувалася не тільки на свідченнях Вакуловича.

О 10-й годині по Наталю приїхала машина. Але приїхав не Винник, а генерал Олійник, з яким вона познайомилася вчора після допиту Вукаловича. Наталя пригадала, як Олійник, потискуючи їй руку, сказав:

– Я впізнав би вас – ви дуже схожі на батька.

Він хотів додати ще щось, та Лежнєв – Наталя це помітила – зробив йому якийсь знак. У Наталі склалося враження, що Лежнєв і Олійник щось приховують од неї. Ось і тепер, зайшовши в квартиру, Олійник поводився досить незвичайно: почав роззиратися, наче хотів щось знайти, потім спитав, де Ірина Дмитрівна. Вона була в поліклініці. Олійник поцікавився, де й на якій посаді вона працює, сказав, що пам’ятає її, але на запрошення прийти до них увечері, коли мати буде вдома, відповів ухильно.

Уже в машині, ніби між іншим, спитав, чи Ірина Дмитрівна одружена.

Аеропорт зустрів їх ревінням і свистом турбін, теплим вітром, який звихрював пилюку біля крайки льотного поля, голосами дикторів. У залах із скляними стінами було прохолодно. Сонячне проміння затримувало зовнішні навіси і козирки.

Наталя і Олійник пройшли до кабінету начальника контрольно-пропускного пункту. Там уже були Лежнєв, Кулінич, Винник. Біля великого телевізора чаклували двоє зв’язківців-прикордонників. Лежнєв хвилювався, хоча це нелегко було помітити. Він не ходив, як звичайно, по кімнаті, а сидів на дивані, читав якусь рекламу. Та саме з того, що він сидів, ні з ким не розмовляв, навіть привітався, мовчки кивнувши головою, – Наталя здогадалася, що він хвилюється. Хвилювався не тільки Лежнєв – Кулінич раз по раз квапив зв’язківців, котрі налагоджували систему ближнього телеспостереження. Коли вона спитала в Кулінича, навіщо це, він одмахнувся:

– Побачиш, – і вийшов з кабінету.

Розмовляти можна було тільки з Винником.

– Що нового? – спитала його Наталя.

– З учорашнього дня – нічого.

– А навіщо це? – показала вона на зв’язківців, які тягли кудись тонкий кабель.

– Лежнєв хоче зафіксувати момент затримання «Привода». Крім того, що потаємні камери передадуть сюди зображення, – він показав на телевізор, – те, що відбуватиметься, знімуть ще й на кіноплівку.

До кімнати зайшов начальник контрольно-пропускного пункту – кремезний, підтягнутий підполковник-прикордонник. Він відрекомендувався Олійнику, дав йому список туристів, які відлітали за кордон.

– Сталися деякі зміни, товаришу генерал, – сказав він. – З групою летять ще троє. На звороті дописано їхні прізвища.

Наталя хотіла зазирнути в список. Але його взяв Олійник, переглянув, дав Лежнєву, показавши на якесь прізвище. Той кивнув головою і сховав список до кишені.

Час тягнувся страшенно повільно. Та ось у кімнату зайшов прикордонник і доповів, що автобус із туристами вже виїхав. Одразу ж на столі задзвонив телефон. Винник покликав Лежнєва.

– Вас, Василю Тимофійовичу.

Лежнєв узяв трубку, з півхвилини мовчав, потім сказав.

– Зрозуміло. Припиняйте спостереження і приїжджайте в аеропорт.

Поклавши трубку, він якусь мить стояв у задумі, а тоді всміхнувся:

– Дзвонив капітан Кравчук. Тамара Ільківна так і не прийшла по сережки.

– Та-ак, – спроквола мовив Олійник, – ще один фокус.

Лежнєв одвів його вбік, про щось заговорив пошепки.

– Василю Тимофійовичу, – заходячи в кімнату, звернувся Кулінич до Лежнєва, – апаратуру в залі огляду налагоджено. Треба налагоджувати й на льотному полі?

– Неодмінно!

– Прибув автобус із туристами, – виглянувши у вікно, сказав Винник.

Наталя подалася до вікна, але її зупинив Лежнєв.

– Ходімо краще на свіже повітря. Подивимося, хто там приїхав.

– А чи треба? – серйозно спитала Наталя.

– Треба.

На відміну од інших пасажирів туристи, які відлітали за кордон, трималися тісною групою. Групою вони ввійшли в аеровокзал, разом піднялися сходами на другий поверх; групою обступили кіоск із сувенірами, і тільки в буфеті цю єдність було порушено – дехто підійшов до лотка з прохолодними напоями, а дехто пішов до прилавка, де стояли пляшки з міцною рідиною.

Нетребу і його дружину Наталя помітила, коли вони вже відходили од прилавка. Тамара Ільківна щось сердито казала чоловікові. Але той тільки всміхався. Хтось гукнув Наталю, і вона на мить втратила з поля зору подружжя Нетреб. До неї підійшов адвокат Пославський, галантно поцілував руку. У петлиці його піджака яскравів значок «Інтурист», а в руці була валіза. Наталя з чемності спитала, куди він летить.

– У Чехословаччину, – задоволено всміхнувся Пославський.

– Бажаю добре провести час, – сказала Наталя. – Щасливої дороги.

Вона почала шукати очима Нетребу, але хтось із туристів знов одвернув її увагу – привітався. Наталя навіть не розгледіла, хто то був.

– У вас багато знайомих, – сказав Лежнєв.

– Не так уже й багато, – почала вона, та нараз у неї на шиї повисла Аллочка Заремба.

– Наталко! Що ти тут робиш? А я лечу в Чехословаччину. В останню мить усе перекрутилося: збиралася в Польщу, та ось спокусили Чехословаччиною. Там, кажуть, теж здорово!

На Аллочці була модна блузка з мереживами і не менш модні спідниця й туфлі. Все це не гармоніювало з потертою старенькою валізою, яку вона тримала в руках.

– Оце увесь твій багаж? – спитала Наталя.

– Не сміши мене, – пирхнула Аллочка. – Це саквояж мого попутника і кавалера.

Із-за колони вийшов Ігор Семенович Бадюк з величезним чемоданом і дорожною жіночою сумкою.

– Аллочко, ви, певно, з собою пудові гантелі везете? – спитав він, ставлячи здоровенного чемодана на підлогу. – Бачу, дорого мені обійдеться моя галантність. О Наталю Сергіївно!

Він потиснув Наталі руку і тільки тоді помітив Лежнева.

– Василю Тимофійовичу, і ви тут! Доброго здоров’я. Куди це ви зібралися? Чи не їдете, бува?