«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 71

– Не п’ю і не курю.

– А як відносно третього гріха?

– Я зараз дам тобі в пику, – пообіцяла Наталя.

– Фі, як негарно: незнайомому мужчині сказати «ти», – знову посміхнувся він.

– Ну от що, Палій, – сказала Наталя, – коли ти прийшов, щоб спокушати мене, можеш забиратися геть.

Розв’язність миттю злетіла з нього.

– Ви мене знаєте?

– Знаю. Адже й ти мене знаєш.

– Коли ви приходили в інститут, я не думав, що ви Супрун.

– А потім тобі описали мене, – усміхнулася Наталя. – Чи, може, фото показали?

– Не треба, Наталю Сергіївно, на бога брати. Негарно. Ми не у вашому кабінеті. Та якщо ви цікавитесь фотографіями – подивіться в меню. Там лежить дуже цікавий знімок.

Наталя взяла меню, розгорнула й побачила фото розміром дев’ять на дванадцять. На ньому було двоє: молода жінка в накинутому наопашку легенькому пальті і чоловік років двадцяти семи-тридцяти в гестапівській формі. Вони стояли біля ганочка якогось дерев’яного будинку. І хоча гілка куща, що ріс поблизу, перекреслювала весь передній план, їхні обличчя було видно досить виразно. Схоже, що їх фотографували потай за допомогою телеоб’єктива. Жінка, очевидно, щойно збігла з ганочка: під накинутим на плечі пальтом було видно домашній халатик. Маленька, тендітна, вона стояла перед кремезним гестапівцем, підвівши голову, і щасливо всміхалася. Чоловік бережно тримав її за плечі і теж усміхався.

Наталя одразу впізнала маму, хоча на жодному фото не бачила її такою молодою і щасливою. У гестапівця було приємне обличчя: чисто поголене, гладке, навіть пещене. Він був стрункий, підібраний; зловісна чорна форма гарно сиділа на ньому. Саме такими Наталя уявляла собі гітлерівців. Такими вона бачила їх на інших фото: коло шибениць, ровів смерті, перед шеренгами приречених в’язнів. А цей стояв перед мамою і обнімав її.

Наталя закрила меню, спитала майже спокійно:

– Це Фріснер?

– Здається, – посміхнувся Палій. – Я з ним не був знайомий. Але мене послала людина, яка знала його. Його і вашу лібер муттер[11]. Я правильно сказав по-німецьки?

– Правильно, – мовила Наталя, насилу стримавши бажання жбурнути в Палія вазочку з морозивом.

– Ця людина, – вів далі Палій, відкидаючись на спинку стільця і розгойдуючись на ньому, – не заперечує проти зустрічі і розмови з вами.

Наталя не відповіла: це могла бути пастка. Проте відступати вона не хотіла. Тільки думала про те, як поводитися далі.

– Що треба цій людині од мене? – спитала.

– На жаль, я не вповноважений вести переговори, – відповів Палій. – Не бійтеся, це буде тільки ділова розмова.

– Коли я можу з нею зустрітися?

– Зараз, але не тут. Візьмемо таксі й поїдемо.

– Куди? – насторожено спитала Наталя.

– Туди, де на вас чекають.

Видно, він був певен, що Наталя злякалася. Вона не стала переконувати його в протилежному, а навпаки, ще нижче опустила голову.

– Їдьмо, їдьмо. Це в ваших інтересах.

Палій підвівся і, не оглядаючись, пішов до виходу. Наталя рушила за ним не одразу – якусь мить ще посиділа, вдаючи замішання, а потім, помацавши під курткою пістолет, пішла слідом за Палієм.

Біля виходу з міського парку їй здалося, що в боковій алеї майнула і зникла за деревами постать Савицького. Вона подумала, що в таку вирішальну мить їй привидівся не хто інший, а саме Костянтин Михайлович. Хоч як була впевнена в собі Наталя, але зараз вона пошкодувала, що немає поруч Савицького. Та одразу ж інші думки охопили її. Палій зупинив таксі. Треба було приймати рішення. І Наталя прийняла його. Трохи постояла на тротуарі, переступаючи з ноги на ногу, а потім рішуче попрямувала до машини.

– Май на увазі, за місто я не поїду, – тихо сказала вона.

– Не хвилюйтеся, – мовив Палій. – Ви повернетесь живі й здорові. Що ж до всього іншого, то ми знайдемо спільну мову.

Палій не називав адреси – казав шоферові, як їхати: прямо, праворуч, ліворуч… Наталя не втрачала орієнтації. Палій зупинив машину в провулку недалеко від міських залізничних кас. Розплачуючись за проїзд, нарочито недбало вийняв з кишені пачку грошей, але шоферові дав рубля і зачекав здачі.

Вийшовши з таксі, Палій безцеремонно взяв Наталю під руку і, остаточно знахабнівши, сказав поблажливим тоном:

– Не дрейф. Ти на цьому ділі ще можеш добряче заробити.

– Яким чином?

– Сама побачиш. Людина, яка на тебе чекає, грошовита. Але я тобі нічого не казав. Скумекала?

Вони пройшли ще з півкварталу, і Палій показав на парадні двері старого триповерхового будинку.

– Сюди.

Перш ніж увійти в будинок, Наталя озирнулася, і їй знову здалося, що на повороті – там, де провулок вигинався дугою, – майнула постать Савицького. «Якась мана», – подумала Наталя.

В просторому парадному працювало два маляри.

– Дівчино, котра година? – спитав один.

– За п’ять хвилин четверта, – зиркнувши на годинник, відповіла Наталя.

Підіймаючись по широких сходах, Наталя подумала, що збуваються найгірші припущення – її заманюють у пастку. Та одразу ж заспокоїлася. Нема чого боятись у великому населеному будинку, розташованому мало не в самому центрі міста.

Від просторої площадки третього поверху розходилися три відкриті коридори.

– Праворуч, – кинув Палій і легенько підштовхнув Наталю.

В кінці коридора він зупинився перед масивними високими дверима, двічі натиснув кнопку дзвінка і, не дочекавшись, коли їм відчинять, штовхнув двері. Вони були незамкнуті. В останню мить Наталя зупинилась, але Палій, схопивши її за руку, втягнув у передпокій, зачинив двері, замкнув на ключ.

– Нащо ти замикаєш? Негайно відімкни, а то я закричу!

Палій сунув руку в кишеню, вийняв ніж, клацнув пружиною.

– Бачила? – піднісши ножа до Наталиного обличчя, просичав він. – Я тобі так закричу, що потім і пошепки розмовляти не зможеш. Скумекала?

– Скумекала, – мовила Наталя, насилу втримуючись від спокуси вибити з його рук ножа. Та цього не можна було робити: у квартирі, певно, не тільки Палій. Наталя позадкувала, притиснулася до стіни.

– Іди в кімнату! – звелів Палій.

У великій кімнаті з високою ліпною стелею і вікнами, закритими важкими старомодними віконницями, горіло електричне світло. Меблів майже не було – посередині стояв незграбний, побитий шашелями стіл, три стільці з різьбленими спинками; до однієї стіни було присунуто допотопний комод з багатьма шухлядами, біля другої стояла кушетка, вкрита потертим килимом. Наталя на око прикинула товщину стін, масивність дверей, віконниць і подумала, що кликати на допомогу – марна річ. Сусіди не почують. Перехожі на вулиці теж. І хоча вона не збиралася кликати на допомогу, їй стало тоскно.

Палій кинув на стіл фотографію – милуйся, мовляв, – і вийшов. Майже одразу ж до кімнати зайшов бритоголовий сухорлявий чоловік років сорока п’яти. У нього була м’яка котяча хода. Наталя навіть не почула, як він увійшов.

– Доброго здоров’я, Наталю Сергіївно, – чемно привітався він. – Я – Шеф. Чули про такого?

– Так, – по-справжньому розгубилася Наталя.

– Здивовані? Розумію. Ви гадали, що під цією кличкою криється Савицький. Але ви помилялися. Шеф – це я… Дивитесь на мою лисину і дивуєтесь – де ж сивий чуб? Поголив. Літо, знаєте, спека. До того ж це зміцнює коріння волосся. А ви сідайте, сідайте, прошу.

Він говорив серйозно, на його обличчі не було й тіні усмішки. Це насторожувало і водночас збивало з пантелику. Наталя промимрила щось невиразне, відсунула найближчий стілець, сіла.

– А плащик дайте сюди, – сказав Шеф.

Наталя віддала плащ. Шеф вийшов з ним у передпокій. Наталі почулося, що він з кимось розмовляв. Вона напружила слух, але розібрала тільки кінець фрази.

– …дрейфить так, що коліна тремтять.

Голос належав Палієві. Наталя мимоволі обмацала під курткою рукоятку пістолета і всміхнулася. Та коли повернувся Шеф, знову опустила голову.

– Ви здивувалися, коли я назвав себе? – сідаючи напроти і підсовуючи до Наталі вигадливу сигаретницю, сказав він. – Я це зробив не для того, щоб приголомшити вас. Просто дотримуюся правила, у якому сказано, що найвитонченіша хитрість – це відвертість.