«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 63

Анісімова закурює ще одну сигарету.

– Не хочете відповідати? – питає Наталя. – Будете чекати очної ставки із справжньою Анісімовою Дариною Федорівною? З тією, чиїми документами користувалися двадцять чотири роки?

– Підожду, – кривить рота Анісімова. – Мені нема куди поспішати.

Вона знову закутується в тютюновий дим, немовби хоче за його пеленою сховати якось одразу посіріле обличчя.

Винник і Кравчук переглядаються.

– Начебто все, – обзивається Винник.

Кравчук бере телефонну трубку, набирає номер.

– Капітан Кравчук, – басом каже він у трубку. – Ми вже закінчили… До вас?.. Усі?.. Ідемо.

Він кладе трубку і звертається до Наталі:

– Лежнєв хоче порозмовляти із звинувачуваною. Запрошує всіх до себе.

– Я стомилася, – підводиться з стільця Анісімова. – Нікуди не піду. Відправте мене в тюрму.

– Це ненадовго, Дарино Федорівно, – підбадьорює її Винник. – А йти нам три кроки по коридору.

Анісімова забирає сигарети, Кравчукові сірники і йде до виходу. У коридорі вона трохи впирається, але потім заходить до кабінету криміналістики.

Лежнєв зустрічає її дуже люб’язно, пропонує стілець, жде, поки вона сяде, потім називає себе. Це їхня перша зустріч, перша розмова…

А чи перша? Наталя дивується, коли Лежнєв питає Анісімову:

– Не впізнаєте мене?

Анісімова насторожено вдивляється в нього. Наталя бачить, яка вона напружена, як часто пульсує на її в’ялій, уже зморщеній шиї синя склеротична жилка.

– Не пригадую, – каже. – А взагалі обличчя знайоме.

– Ми давно не бачилися з вами, – киває Лежнєв. – Чверть віку минуло відтоді – немало. І, чесно кажучи, я теж не впізнав би вас, Адо.

Анісімова схоплюється, хоче щось сказати, навіть розкриває рота, а потім зціплює зуби.

– Не вийде, – цідить крізь зуби і махає пальцем перед самим обличчям Лежнева. – Не вийде, громадянине слідчий. Дешево мене не купите. А довести вам нічого не вдасться. Чуєте, нічого!

Вона вже кричить, бризкає слиною. Лежнєв не реагує на її вигуки.

– Справді, – згоджується він, – нелегко довести, хто стільки років ховався під чужим ім’ям. Тим більше, що вам колись зробили пластичну операцію. Невдало зробили, похапцем; інструмент хірурга-невдахи зачепив нерв, і ваше обличчя стало схоже на потворну маску.

– Ви не маєте права! – верещить Анісімова. – Це образа!

– А колись ви були красива, Адо. Дуже красива.

– Я вам не Ада!

– Свого часу ви дозволили мені називати вас Адою.

– Я вас не знаю. Вперше бачу! Нічого у вас не вийде.

– Що ж, побачимо, а точніше, послухаємо, вийде чи ні, – каже Лежнєв.

Він підходить до одного з столів – у кабінеті криміналістики їх кілька – ставить на нього магнітофон; з допомогою Винника поправляє плівку звукозапису, вмикає мотор. Спершу в динаміку лунає характерне шипіння, але потім перешкоди зникають, і ось уже бринить голос:

«… Не брала я за це гроші, громадянине слідчий. Що пускала їх до себе іноді – правда, але грошей не брала. Горілкою коли почастують, та й тільки. Просто жаліла я їх, молодих, безпритульних…»

Лежнєв зупиняє магнітофон.

– Це ваш голос, обвинувачувана?

– Мій, – переводячи насторожений погляд з магнітофона на Лежнєва, визнає Анісімова.

– Це ваші свідчення, дані старшому слідчому Трачу?

– Так, мені казали, що запишуть на звукову стрічку.

– Отже, ви підтверджуєте, що це ваш голос.

– Не заперечую.

– Чудово. Тепер перш ніж відтворити другий запис я повинен сказати вам, що є фонографічна експертиза. Маючи кілька фонограм людського голосу, фахівці порівнюють їх, таким чином безпомилково визначають тотожність різночасових записів одного й того ж голосу. Простіше кажучи, якщо ваш голос колись було записано на звукову плівку, то навіть через багато років можна науково довести, що це саме ваш, а не чийсь інший голос. Ви зрозуміли?

– Зрозуміла.

Поки Лежнєв говорив, Винник поставив другу плівку і знову ввімкнув магнітофон. Цього разу пролунала німецька мова. Наталя не одразу розібрала, що говорить жінка. А потім, схопивши високі дзвінкі ноти, не могла зрозуміти змісту – німецьку мову вона знала кепсько. Та ось у динаміку пролунав чоловічий голос:

– Фрау капітан, розмовляйте по-російському, вам буде легше. Це не докір – порада. Усі присутні або розмовляють російською мовою, або розуміють її. До того ж про російські справи краще вести мову по-російськи. Так?

– Так точно, пане полковник, – відрубав високий жіночий голос. – Панове, я торкнулася тільки деяких аспектів вербовки і використання агентів-жінок. Тут, у Росії, це питання має свої особливості. Випробуваний на Заході метод збору інформації через агенток-проституток у Росії застосовувати не можна. В тилу ворога це взагалі виключено, оскільки більшовики переслідують проституцію. Що ж до приєднаних до рейху колишніх радянських територій, де зусилля нашої агентури спрямовано на боротьбу з комуністичним підпіллям, партизанами і розвідувально-диверсійними групами енкаведе, то тут ми маємо певні можливості. Засилка в партизанські загони дівчат і жінок як таких, що нібито втекли з тюрем, таборів та етапів; знайомство і подальший флірт на танцях, у поїздах, кінозалах з узятими на підозру чоловіками – уже дало позитивні наслідки. Та я хочу сказати про інше. Присутніх цікавлять перспективи укорінення і робота за лінією фронту так званої постійнодіючої агентури. Мені здається, що для цього жінки-агенти підходять найбільше. Зовнішні дані і певним чином підготовлена поведінка мають у даному разі першорядне значення. Молода красива жінка за одну ніч може стати генеральшею, не заповнюючи при цьому ніяких анкет… Директори заводів іноді довіряють гарненьким секретаркам більше, ніж своїм заступникам… Гарненькій домробітниці під час прибирання кабінету господаря неважко підібрати ключі до шухляд письмового столу… Але, панове, я підкреслюю, не кожна жінка-агент придатна для такої ролі…

На цьому запис урвався. Винник вимкнув магнітофон. Лежнєв підійшов до письмового столу і поклав перед Анісімовою пачку сколотих аркушів з машинописним текстом.

– Це висновки фонографічної експертизи про тотожність голосів на двох прослуханих нами плівках, – сказав він, звертаючись до Анісімової. – Перша плівка з вашими звинуваченнями, свідченнями; друга – ваш виступ на регіональній нараді керівників абверчастин і команд 5 серпня 1943 року в місті Сосновському… Я правильно назвав дату і місце наради, капітане Рененкампф?

Анісімова похнюпилась і нічого не відповіла.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ірина Дмитрівна відчувала наближення лиха. Цього передчуття вона не могла позбутися з учорашнього дня, з тої самої хвилини, коли її насторожила розмова доньки з гостем. Навіть не сама розмова, а голос Наталиного начальника. Спершу Ірина Дмитрівна навіть подумала, що голос приснився. Але в коридорі й далі розмовляли, і вона змогла впевнитися, що їй не приверзлося – це був той самий голос. Коли ж Наталя сказала, що приходив у справі товариш із Москви, Ірина Дмитрівна трохи заспокоїлася. Правда, була ще безсонна ніч, але під ранок їй пощастило запевнити себе, що то тільки здалось. А наступного вечора Ірина Дмитрівна застала дочку за дивним заняттям – Наталя розглядала офіцерський кортик з вигадливою інкрустацією, який звичайно лежав у шафі. Вона намагалася прочитати напис на рукоятці. Кілька років тому, заставши доньку за таким заняттям, Ірина Дмитрівна відібрала в неї кортик і поклала на місце. Тоді Наталя навіть почервоніла – вона порушила мовчазну умову не торкатися того, що її не стосується. Тепер донька навіть бровою не повела. Навпаки – і далі демонстративно роздивлялася кортик, ніби тим самим викликаючи матір на розмову. Ірина Дмитрівна одразу відчула це, і в неї тенькнуло серце. Згадавши вчорашнього гостя, Ірина Дмитрівна поставила ці події в один ряд…

– Що за напис? – незвично низьким голосом, за яким крилося стримуване хвилювання, спитала Наталя.

– Це написано по-італійськи, – відчуваючи неприємну сухість у роті, сказала Ірина Дмитрівна – «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть».