«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 42

– Я тупа, – сказала Наталя, – принаймні для твоїх загадок.

– Що мені в тобі подобається, то це самокритичність, – усміхнувся Кравчук.

– Коротше.

– Можна й коротше. Пачка грошей, яку нібито знайшла Пухальська, складалася із самих п’ятірок. Сто п’ятірок у банківській упаковці. Здогадуєшся?

– Ні, – сказала Наталя.

– Пояснюю доступно: Пухальська знайшла ці гроші і здала в міліцію дев’ятнадцятого червня, тобто на другий день після того, як Іван Гаврилович Щербак побачив у дружини таку саму суму.

– По-твоєму, Ганна Щербак загубила ці гроші? Чи, може, ти думаєш, що вона їх викинула?

– Чи так, чи так, а знайшла їх людина з прізвищем Ганниної співробітниці й ім’ям сусідки, жінка, яка проживає за неіснуючою адресою.

– Гадаєш, Ганна сама здала гроші в міліцію? – здивувалася Наталя.

– Нащо мені гадати? – стенув плечима Кравчук. – Черговий Ленінського райвідділу упізнав її по фотографії.

– Нічого не розумію, – знизала плечима Наталя.

– Ото ж бо, – зітхнув Кравчук. – Що, звідки і навіщо – розумій, як хочеш.

– Ти розповів про це Лежнєву?

– Ще ні.

До кімнати зазирнув Винник.

– Товариші, запрошують на нараду.

Нарада відбувалась у кабінеті прокурора області. Крім Романенка, були полковник Кулінич і начальник обласного управління міліції.

Лежнєв попросив Наталю поінформувати присутніх про хід розслідування. Коли вона згадала про Джона – Палія, Володя Кравчук, котрий сидів навпроти неї, сказав:

– Даю довідку: лаборант хіміко-технологічного інституту Георгій Палій з учорашнього дня пішов у відпустку і зник невідомо куди. Ми оголосили розшук.

– Цікаво, – зауважив Кулінич. – Понад місяць шукали людину, а знайшли – одразу ж прогавили.

– Позавчора у мене не було підстав затримати його, – спалахнула Наталя, беручи зауваження на свою адресу.

– Нема їх і тепер, – докинув Лежнєв.

– Далі, Наталю Сергіївно, – сказав Романенко, який вів нараду. – І прошу, товариші, не перебивати доповідача. Думками обміняємося потім.

Та щойно Наталя розповіла про археологів і їх підозрілу цікавість до підвалів Мисливського замку, Романенко сам перебив її:

– Покажіть, будь ласка, охоронну розписку.

Наталя подала йому лист археологічної експедиції. Романенко прочитав уголос листа і одразу ж спитав:

– Хто чув про таку експедицію?

– Судячи по штампу, експедиція з Києва, – сказала Наталя. – Може, це тільки пошукова група.

– Зараз уточнимо. – Начальник управління міліції кудись зателефонував і за хвилину повідомив, що група Київської археологічної експедиції справді приїжджала в Сосновське, але не в квітні цього року, а минулої осені.

– Зрозуміло, – мовив Кулінич і, повернувшись до Винника, що сидів поруч, наказав – Негайно запитайте Київ про мету перебування археологів у Сосновському, а також про цього Дьоміна, що підписав листа.

– І без запитів ясно, що лист липовий, – озвався Кравчук. – Які археологічні об’єкти можуть бути в руїнах будівлі, спорудженої сімдесят-вісімдесят років тому? Незрозуміло тільки, чому ці «шукачі скарбів» намагалися пробратись у підвал через головний вхід? Адже простіше було потрапити туди через лісову сторожку, що вони потім і зробили.

– Це не сторожка, а каплиця, – зауважила Наталя, розгортаючи схему, яку накреслив головний архітектор. – Ось орієнтовний план її розташування. Вони не скористалися з цього ходу, бо, мабуть, не знали про нього. Тільки впевнившись, що пробратися в підвал через головний хід не зможуть, почали шукати інші підступи до тайника. Саме для цього їм і знадобився план Мисливського замку.

– А як по-вашому, Наталю Сергіївно, – спитав Романенко, – чому вони раніше не подумали про план? Наскільки я розумію, злочинці цікавилися тайником не один рік.

– Не знаю, – призналася Наталя.

– Про це можна тільки здогадуватися, – прийшов їй на допомогу Лежнєв. – До вересня минулого року пробратися на територію садиби Мисливського замку злочинці не могли – там стояла військова частина. А коли вона виїхала, «шукачі скарбів» кинулися туди, та ба – не знайшли навіть входу в підвал. Тоді вони вирішили розшукати людину, яка знає розташування підвалів колишнього Мисливського замку.

– Ви маєте на увазі Ганну Щербак?

– Так.

– Можливо, я щось не зрозумів, – мовив начальник міліції. – Але мені, признатися, неясно, чому злочинці одразу не звернулися до Щербак? Вони почали шукати її тільки в жовтні минулого року. Так?

– Спочатку вони розраховували знайти тайник без сторонньої допомоги, – сказав Лежнєв.

– Хіба Щербак була стороння?

– Що вона не злочинниця, а жертва – я певен. Звісно, постає питання, чому вона, стільки років знаючи про тайник, не повідомила про нього? Причина, видно, у психології. Щербак ще дівчинкою попала в замок, її знеславили, залякали, потім примусили слугувати керівникові абверчастиною 115, майорові фон Бюлову. Це той самий фон Бюлов, який мав безпосереднє відношення до вербовки агентів і водночас керував спеціальною фотолабораторією абверчастини, де фабрикувалося свого роду досьє агентури. Не сумніваюся, що в ньому були матеріали, які компрометували Ганну Щербак. Можливо, ці матеріали разом з іншими було сховано в тайнику, і Щербак знала про це.

– Через двадцять п’ять років Шеф вдався до того ж методу, вербуючи Пєтухову, – вставив Кулінич. – Схоже на те, що це одна школа.

– Справді, – сказав Лежнєв, – схоже. Можна припустити, що Ганна Щербак мала якесь відношення до тайника і що потім її хотіли вбити, але сталося якось так, що не вбили, а тільки поранили. Вбили її через двадцять п’ять років.

– А мені все-таки здається, що вона не знала про хід до підвалу через каплицю, – зауважив Кулінич. – Інакше злочинці пробралися б туди раніше і не цікавилися б планом Мисливського замку.

– А чим пояснити цілу низку злочинів, що їх вчинили «шукачі скарбів», уже знайшовши те, що шукали? – спитав Романенко. – Вбивство Чухна, історія з Пєтуховою і так далі.

– Це – спроба замести сліди, позбутися свідків-пособників, спрямувати слідство на неправильний шлях. Очевидно, реалізуючи скарб, злочинці натрапили на якісь труднощі.

– Реалізація – це передача фототеки за кордон?

– Не тільки фототеки, – всміхнувся Лежнєв. – Щоб знайти загублену плівку, не треба пересіювати землю крізь сито.

– Що ж вони шукали?

– Ворожити не беруся. Певен тільки, що речі, сховані разом з фототекою, цікавили «Привида» не менше, а може, навіть більше, ніж сама фототека.

– Як, по-вашому, Василю Тимофійовичу, – спитав Романенко, – «Привид» і Шеф одна й та сама особа?

– Можливо.

– Яке відношення має до цієї справи Анісімова?

– Певно, вона виконувала роль того, що відволікає слідство і заплутує сліди, – сказав Лежнєв.

– Але ж її жде ув’язнення.

– Тільки за утримання кубла розпусти.

– Вона причетна до вбивства на Залісній вулиці?

– Думаю, що причетна. Але це ще треба довести. Так само, як і її справжнє прізвище.

– У нас є дані, – підвівся Винник, – що Анісімова багато років тому привласнила чужі документи. Незабаром ми одержимо підтвердження.

– Незабаром! – обурилася Наталя. – Невже ви думаєте, що Шеф сидітиме склавши руки, поки ми з’ясуємо біографії всіх його спільників?

– Пошук, що його веде майор Винник, не перешкоджає нам затримати Шефа, – сказав Кулінич.

– Яких заходів вжито для цього? – спитав Романенко.

– Прикмети Шефа розіслало всім постам, черговим, дільничним уповноваженим. Створено пошукові групи.

– Я на вашому місці, товариші оперативники, зацікавився б «Волгою» блакитного кольору, – сказав Романенко, звертаючись водночас до Винника і Кравчука. – Цією машиною Анісімова і Щербак їздили з якимись чоловіками за місто.

– Так твердить Анісімова, – зауважила Наталя.

– Про блакитну «Волгу» каже не тільки Анісімова, – заперечив Романенко, – Пєтухову возили на такій самій «Волге».

– Даю довідку, – сказав Кравчук. – У місті 4739 «Волг», із них блакитного кольору 1971.