«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 31

– У лютому-квітні, під час планомірного відходу наших військ з Північного Кавказу, – почав розповідати фон Бюлов, – у район Барвінкове – Лозова – Синельникове ринув потік біженців, серед яких були колишні радянські громадяни, що активно співробітничали з німецькою владою. Побоюючись, що енкаведе використає переміщення великої кількості людей, аби засилати в наш тил свою агентуру, а також спробує ізолювати деяких німецьких військовослужбовців, деморалізованих почасти сталінградською трагедією, почасти пропагандою так званого «Комітету вільної Німеччини», абвер вжив відповідних заходів. Одним із таких заходів було відрядження на допомогу обер-командам і частинам південної дільниці досвідчених офіцерів-контррозвідників. Я прибув до Полтави 30 березня і одразу поринув у роботу. Після того, як наші війська знову зайняли Харків, я зі своїми колегами переїхав туди. Повірте, Зінгер, від своєї нової роботи я не мав задоволення: не дуже приємно з ранку до пізнього вечора допитувати отупілих від страху бургомістрів, старост, поліцаїв, їхніх жінок, коханок. Коли мені і щастило викрити радянського агента, то цю заслугу одразу ж приписували собі мої нові колеги. Та господь з ними…

Фон Бюлов повернувся до столу, дістав з кишені знайомий Лежнєву золотий портсигар.

– Куріть, – запропонував він і додав цілком серйозно – Я не вдавався по допомогу до цього портсигара в Голубій кімнаті. Придивіться до його кришок – вони вимережені візерунками; такі поверхні не відбивають. До того ж я короткозорий. Так що ваші підозри були безпідставні.

Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:

– Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.

– Якось у середині червня, – після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, – мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД – адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося – ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він – один з небагатьох офіцерів секретної служби СС, з яким я не боявся говорити відверто. Був відвертий зі мною і він. Оскар одразу ж сказав мені, що вся ця історія йому неприємна, що він не сумнівається в порядності більшості співробітників абверу і буде радий, коли його місія не спричиниться до погіршення стосунків між нашими відомствами.

– Нащо ви розповідаєте мені про це? – спитав Лежнєв.

– Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.

– І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? – примружився Лежнєв. – А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?

– Я буду тільки вдячний вам, – Бюлов дістав із портсигара сигарету, закурив не затягуючись. – Я зустрічався з Оскаром Фріснером у Харкові кілька разів і майже переконав його в безпідставності підозр з боку служби безпеки. Оскар навіть допоміг нам залагодити один конфлікт з командуванням СС. Йшлося про дуже важливу дезінформацію, яку генерал Остер вирішив надіслати через надійний канал, щоб завести в оману російський генштаб. Усе, здавалося, було гаразд, і росіяни мали клюнути на цю приманку. Однак сталося непередбачене – у прифронтовій смузі нашого агента затримав пост ваффен СС[6]. Агент мав із собою надзвичайно важливі дані, які вміло сфальсифікувала наша контррозвідка. Командування СС прийняло все за щиру правду, а нашого агента – за радянського шпигуна. Ніякі докази не бралися до уваги – есесівці швидше схильні були звинуватити в зраді самого генерала Остера, ніж визнати свою помилку. Конфлікт уладнав Фріснер, і генерал Остер вдячний йому за це й досі. Та буквально на другий день стався скандал: два офіцери абверкоманди в Синельниковому реквізували у якогось ділка чорного ринку партію брильянтів і намагалися їх привласнити. Про це якось дізнався Фріснер: він зателефонував генералові Остеру і сказав, що вилітає на місце. Остер одразу ж викликав мене і попросив супроводжувати Фріснера в Синельникове…

Раптом різко задзвонив дзвінок. Фон Бюлов підняв трубку. Вислухавши того, хто дзвонив, він скоса глянув на Лежнєва і сказав:

– Хвилин за десять-п’ятнадцять. Передайте полковникові, щоб він через десять-п’ятнадцять хвилин зайшов у російську кімнату. – Поклавши трубку, Бюлов усміхнувся до Лежнєва: – Приїхав автобус. Полковник Шпітцмюллер питає, чи довго ви затримаєтеся. Нічого, підожде! Постараюся бути лаконічнішим… Я побачив Фріснера на аеродромі, але він не взяв мене з собою, посилаючись на те, що в літаку немає місця. Справа, звісно, не в вільному місці – хтось підбурив Фріснера проти мене і генерала Остера. Я зрозумів це одразу. Завжди витриманий і коректний, Фріснер того ранку був у нестямі. Він не вірив нікому, всіх підозрював. Таким я його ще не бачив ніколи. Як дізнався я потім, він навіть відмовився од літака ланки зв’язку, якого люб’язно запропонував йому начальник харківського аеродрому, і викликав «юнкерс» однієї з фронтових ескадрилей, вказавши при цьому, який саме пілот повинен вести машину, – у СД скрізь свої люди. Погода того дня була нельотна, і «юнкере» насилу приземлився в Харкові. Пілот спочатку навіть відмовлявся летіти в Синельникове, та з особливоуповноваженим штабу рейхсфюірера, як ви самі розумієте, не сперечаються. Що сталося потім, я не знаю. Мабуть, вони збилися з курсу і попали в смугу зенітного вогню чи то наших, чи російських батарей. Фріснер, не розібравшись у чому річ. радирував командуванню СС, що в літаку вибухнула міна уповільненої дії і що «юнкере» падає. На цьому зв’язок з літаком обірвався. Пошуки не дали наслідків. Усі прийшли до висновку, що штурмбанфюрер Фріснер загинув. Командування СС створило спеціальну комісію, яка допитувала причетних до цієї справи, у тому числі і мене. Та. як бачите, мене не розстріляли і навіть не розжалували. Повірте, Зінгер, я безмежно радий, що Фріснер живий і дуже прикро почути звинувачення, яке він сьогодні кинув мені у вашій присутності.

– То порозумійтеся з ним, – сказав Лежнєв.

– Навряд чи він захоче вислухати мене, – усміхнувся фон Бюлов. – Зрозумійте правильно, Зінгер. Я не прошу посередництва, але буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви при нагоді передасте Фріснеру зміст нашої розмови.

– Боюся, що найближчим часом ми не побачимося з ним, – сказав Лежнєв.

– Розумію, – мовив фон Бюлов, – у вас свої справи, у нього – свої. Які – не питаю: співробітникам СД не задають запитань. Однак Фріснер ваш товариш і ви, очевидно, провідаєте його хоча б для того, щоб дізнатися про його здоров’я.

– Можливо.

– Отоді і розкажіть йому про нашу розмову, – Бюлов знову дістав золотий портсигар, але не закурив, а поклав його перед Лежнєвим. – У Голубій кімнаті мені здалося, що вам сподобався цей портсигар. На Сході в звичай дарувати гостеві річ, яка йому сподобалася. Росія – це теж Схід, то дотримуймося ж місцевих звичаїв.