«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 29

– Хоч ти і спортсменка, але вище за себе не стрибай – ноги поламаєш. І взагалі менше мудруй, бо, я бачу, тебе вже заносити почало.

Цього разу Олександр Юхимович не мав рації. Так, Наталя припустилася помилки, але не тому, що хотіла похизуватися своїми здібностями, довести те, чого не можна було довести, – просто в неї не вистачило витримки, хоча напрям стратегічного удару, визнав сам Трач, Наталя визначила правильно. І ось тепер, коли пожежно-технічна експертиза підтвердила її основний висновок, треба було пройти ще раз етапи розслідування; скрупульозно перевірити вже відомі факти, глянути на них під іншим кутом зору.

Після відвертої розмови з Іваном Гавриловичем Щербаком Наталю не залишала думка про самозвану сестру Гургаля. Поки що знайти її не пощастило, хоча Кравчук буквально збився з ніг. Мнима сестра дільничного не випадково обрала для зустрічі з Іваном Гавриловичем вечірню пору і кепсько освітлений сквер за кінотеатром «Комсомолець». Єдиною особливою прикметою, котру помітив Щербак, був шрам на руці дівчини, який лишається після виведення татуювання. Іван Гаврилович звернув увагу на цей шрам тільки тому, що і в нього був такий самий – колись, молодий та дурний, він виколов на передпліччі якусь дурницю, потім насилу вивів її. Шрам у дівчини був невеликий, овальний. Спробуй знайти її за такою прикметою! Та саме цей шрам наштовхнув Наталю на думку, якою вона не забарилася поділитися з Лежнєвим.

– Що ж, ідея непогана, – сказав той, – Треба спробувати…

Трач скорчив невдоволену гримасу:

– Замість морочити мені голову, взялися б самі за це діло. Я вже й так усі терміни порушив. Тобі треба? От і викликай анісімовських красунь, милуйся їхніми руками… На якій кисті, кажеш, у неї шрам? На правій? Стривай-но. У когось я, здається, бачив такий шрам. У Довнер? Ні, по-моєму, у Пєтухової. Словом, хай буде по-вашому, викличу всіх.

І ось перед Наталею сидить гарненька дівчина. Усе, як передбачено «стилем»: на голові начіс, повіки і губи нафарбовані, нігті бузкового кольору, спідниця вище колін, блузка з накрохмаленим коміром, що підпирає вуха. Та й ім’я підходяще – Сільва. Сільва Пєтухова. Проте Наталю цікавить тільки шрам.

– Що в тебе в руці? Покажи. – З такими нічого церемонитися: надто вже розв’язно поводяться вони.

– Запальничка. Західнонімецька.

Сільва подала Наталі запальничку і… Наталя побачила шрам.

– Ти що, куриш?

– Курю. У вас можна курити?

– Ні.

– А Олександр Юхимович дозволяє курити в його кабінеті.

– А я не дозволяю… Ти коли познайомилася з Анісімовою?

– Весною.

– Де?

– На вулиці. Я з одним хлопцем біля під’їзду стояла. Вона проходила мимо, до себе запросила.

– Так з доброго дива й запросила?

– Так і запросила. Джон їй потім на півлітра дав.

– Твого хлопця Джоном звати? – насторожується Наталя.

– Він уже не мій. Був, та загув.

– Ти часто приходила до Анісімової?

– Не рахувала.

– Із Джоном приходила?

Сільва стенає плечима, потім усміхається.

– Попервах із ним…

– Ти знаєш, як це називається?

– Хоч би як називалося, за це строк не дають.

– Бачу, ти вчена. Хто це тебе просвітив? Твої клієнти?

– Ніяких клієнтів у мене не було! Я грошей не брала.

– Ну звісно, тебе просто поїли і дарували всяку мізерію, на зразок цієї запальнички.

У Сільви на очах сльози.

– Не маєте права ображати!

– Хто ж тебе ображає? Хіба я кажу неправду?

– Неправду! – Сільва одвертається, щоб приховати сльози, і Наталя бачить її спаленілі вуха. – Ви нічого не знаєте! Він силоміць. Він мене побив!

– Хто, Джон?

– Інший. Джона, коли хочете знати, я любила!.. Попервах любила…

– А другого?

– Я його навіть не знала… До тих пір не знала.

– Як же вийшло з тим, другим? – майже співчутливо запитує Наталя.

– Ніяк! – Сільва уже не одвертається, хоча сльози течуть по її щоках, змиваючи пудру.

– Це сталося на квартирі Анісімової? – Наталя підходить до дівчини, кладе їй руку на плече.

– Так. Але я вам нічого не підпишу! Він мене вб’є. Йому вбити людину, що муху задавити!

– Це він тебе до Щербака підіслав? – так само співчутливо запитує Наталя.

– Він… Ні! Я не знаю ніякого Щербака!

– Знаєш, Сільво. Чудово знаєш. Сідай, чого схопилась? І Щербак тебе впізнає.

Сільва перестає плакати, дивиться на Наталю з непідробним жахом. Потім каже чомусь пошепки:

– Що мені буде за це? Посадять?

– Усе залежить од тебе.

Розповідь дівчини глибоко вразила Наталю. Сільва народилась і виросла у невеликому районному містечку. Батьки – люди забезпечені – ні в чому не відмовляли доньці. До чогось певного дівчину не вабило, але, закінчивши десятирічку, вона вирішила вступити до хіміко-технологічного інституту. На стаціонарне відділення не витримала конкурсу, вступила на вечірнє. Оселилася на квартирі у родички-манікюрші. Та влаштувала її ученицею в перукарню. А що? Хіба спеціальність перукаря гірша за інші?.. Спочатку все йшло як слід: робота, навчання. А згодом закортіло розважитись, погуляти. З’явилися подружки; почала ходити на танці. Гроші, які одержувала в перукарні і які висилали батьки, витрачала в основному на убори. Влаштовували вечірки; траплялося, що й випивали, А хіба що? Вона ж повнолітня… Про навчання вже не думала. Її виключили з інституту. Тоді вперше в житті вона напилася до нестями. Точніше, її напоїли. Хто? Джон. Він в інституті чи то асистентом, чи то методистом був, усе залицявся до неї, тільки вона давала йому одкоша. Чого? Бо надто вже нахабний. Але того вечора їй було все одно. Потім? Потім Джон обіцяв допомогти перейти в технікум. Він іще багато чого обіцяв, навіть одружитися, коли йому дадуть квартиру… Звісно, вона дурепа, що вірила. Потім пішли ресторани, заміські прогулянки, вечірки… Хто платив за розваги? Іноді він, а більше вона – у нього взимку була скрута з грошима, а їй усе-таки мати щомісяця п’ятдесят карбованців висилала, та й сама ж вона заробляла… Ні, в технікум Джон її не влаштував. Він виявився базікою і шелихвостом. На жаль, вона пізно це зрозуміла. Анісімову зустріли випадково. Підійшла, завела розмову. Сказала, що розуміє їх, що сама була молодою і так далі… Квартира у неї в напівпідвальному приміщенні; в першій кімнаті невелике вікно, друга – зовсім темна. Вони з Джоном приходили до неї кілька разів. Якось на початку червня Анісімова зайшла в перукарню і сказала, що бачила Джона і що він буде в неї ввечері. Того вечора їх частувала господиня. Джон багато пив і примушував пити Сільву. Він був чимось схвильований; часто поглядав на годинник, ходив по кімнаті. А тоді сказав, що йому треба ненадовго піти, просив Сільву зачекати. Коли він пішов, їй стало зле – перепила. Анісімова поклала її в темній кімнаті. Що було потім, Сільва пам’ятає кепсько. Прийшов якийсь мужчина. Вона одбивалась, але він скрутив їй руки… Вранці сказав, що Джон продав її. Сільва не повірила. Тоді мужчина – Анісімова називала його Шефом – показав їй розписку Джона, де було вказано, за скільки він поступається Сільвою. А ще Шеф показав їй фотографії, на яких Сільва побачила себе у непристойному вигляді, і пригрозив, що коли вона комизитиметься, то він пошле ці фотографії її родичам і знайомим. Вона злякалась і погодилася приходити до Анісімової… Ні, вона не знає, хто її фотографував. Можливо, сама Анісімова. Тільки не Джон – він не вміє фотографувати. Ні, вона не захищає його. Чого їй захищати цього покидька! Вона каже правду. І коли вже на те пішло, вона розповість і інше. Якось Шеф звелів їй привести до Анісімової одного хлопця, якого вона знала ще по танцювальному майданчику. Його звали Павлом, а на прізвисько Трактор. Вона привела Павла і лишилася з ним в Анісімової. Серед ночі у квартиру вдерся Шеф, накинувся на Павла і по-звірячому побив його за те, що той нібито знеславив його небогу. Це її, Сільву, він видав за небогу. Павло плакав, повзав на колінах. Що сталося потім, вона не знає, бо Шеф звелів їй забиратися геть. А через деякий час після того Шеф навіть заприятелював з Павлом. Принаймні вона їх часто бачила разом… До машиніста Щербака її послав Шеф. Він навчив, як і про що говорити з машиністом; де з ним зустрітися, як поводитися. Що за цим стояло, вона не знає. Дуже боялася Шефа. Він погрожував, що уб’є, коли вона десь прохопиться хоч словом про ту розмову з машиністом… Ні, коли міліція нагрянула до Анісімової, Шефа там не було. Джон і Павло теж не прийшли того вечора. Були якісь хлопці і дівчата – вона їх раніше не бачила. Чому вона опинилася в цій компанії? Так звелів Шеф. Коли прийшла міліція, Анісімова встигла сказати їй: «На допиті вали все на мене – я дозволяю. Та коли пікнеш про Шефа – ремствуй на себе…» Так, вона бачила після того Шефа. Він двічі дзвонив у перукарню, призначав зустрічі. Слідством цікавився: про що і як її допитували; попереджав, що їй неодмінно влаштують очну ставку з Анісімовою і звелів на цей випадок мати нерозпечатану пачку сигарет «Мир». Цю пачку вона мала передати Анісімовій на очній ставці. Шеф їй не давав сигарет, сказав, щоб купила. Але тільки «Мир». Очевидно, тому, що Анісімова курить тільки такі сигарети. Про наступну зустріч з Шефом не домовлялися – він сказав, що подзвонить… Де він живе, вона не знає. Який із себе? Літній, але підібраний. Зовнішність інтелігентна, розмовляє культурно, ніколи не подумаєш, що це така страшна людина. Високий, волосся сиве, але красиве, густе, хвилясте… Джон? Вона його вже місяців зо два не банила і не хоче бачити… Жінку на ім’я Ганна в Анісімової не зустрічала. При чому тут машиніст Щербак? Ні, вона не знає, як звали його покійну дружину…