«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 19

– А ви уявляєте собі акваторію, де вона плаває? – насмішкувато спитав Кравчук.

– Я б почав з Мисливського замку.

– Для цього вам доведеться скористатися з уеллсівської машини часу і повернутися на двадцять п’ять років назад, – не без єхидства зауважив Кравчук. – Бо саме тоді гітлерівці висадили в повітря цей замок.

– Деякі будівлі там уціліли, – сказала Наталя.

– На тому місці, де був замок, усі ці роки, аж до минулої осені, стояла військова частина. Там усе перебудовано і перероблено. Що і де ви там будете шукати?

– Навіть якщо ця друга фототека існує, навряд чи її слід шукати в руїнах замку, – озвався Лежнєв. – Боюся, що її вже знайшли без нас.

– Авжеж, – підтримала Наталя. – Інакше б З. не змогли шантажувати.

Кравчук розгублено глянув на неї і сів.

– У Москві ми теж сушили мізки, – мовив Лежнєв. – І, можливо, нічого б не придумали, якби З. не наштовхнув нас на одну думку. Він згадав, що незадовго перед випуском його привезли в Мисливський замок, де він прожив кілька днів як офіцер вермахту і де якийсь майор фон Бюлов давав йому останні поради, а заодно перевіряв відданість рейху за допомогою особи, котра провокувала його як тільки могла. Буваючи в апартаментах фон Бюлова, З. звернув увагу на дівчину-служницю, до якої майор був дуже прихильний. Дівчині було років шістнадцять. З. звернув на неї увагу тому, що майор в її присутності говорив із З. про справи, які не підлягають розголошенню. Якось З. завів розмову про цю дівчину з приставленою до нього особою. Відповідь здивувала його. «Ця дівчина знає більше, ніж ти думаєш, і через те ніколи не вийде звідси. Вона живе тільки тому, що подобається майорові. Але тільки-но він заведе собі іншу, дівчині буде каюк». Можливо, З. не згадав би цієї розмови, якби через кілька місяців, коли він уже виконав завдання, – певна річ, завдання нашої розвідки, – не зустрів у харківському госпіталі цю дівчину. Зустріч була випадкова – З. приїхав провідати свою сестру, яка лежала там після контузії. У цьому ж госпіталі в нервовому відділенні була і та дівчина. З. сказали, що її привезли санітарним поїздом з району бойових дій з важким кульовим пораненням і серйозно травмованою психікою.

– Щербак! – вигукнула Наталя.

Лежнєв кивнув.

– Щербак вона стала значно пізніше, в п’ятдесятому році, коли остаточно одужала і вийшла заміж за помічника машиніста Щербака Івана Гавриловича. У госпіталі, де вона лежала на початку сорок четвертого, прізвище її встановити не могли – психіка була настільки травмована, що дівчина навіть не розмовляла. Певна річ, З. доповів про цю зустріч. Але божевільну дівчину не чіпали – тоді це було безглуздо.

– Ви розповідаєте про це в зв’язку з фототекою, яка цікавить нас? – скориставшися з паузи, спитав Кравчук.

– Прямого зв’язку, певна річ, немає, – відповів Лежнєв. – Та якщо мати на увазі, що Ганна Щербак була служницею фон Бюлова і той якоюсь мірою довіряв їй, мимоволі задумаєшся. Фон Бюлов, крім усього, керував фотовідділом абвер-частини 115. У сорок третьому нам здавалося, що все ясно. Адже перша і, як ми тоді гадали, повна фототека була в наших руках. Правда, того ж дня, коли ми захопили Русанівку, фон Бюлова знайшли мертвим в уцілілій прибудові Мисливського замку. Судово-медична експертиза встановила, що перед смертю його катували. Але й це нас не зацікавило: подумали, що скорпіони, попавши в пастку, зводять рахунки. А тепер усе це не може не дивувати. Бюлова вбили свої, а от Ганна Щербак, котра, як твердить З., знала більше, ніж слід було знати дівчині-служниці, лишилася жива. І ще треба мати на увазі: перед втечею з Русанівки гітлерівці розстріляли всіх дівчат із так званого допоміжного персоналу.

– Можливо, Щербак урятував хтось із її німецьких полюбовників, – висловив припущення Кравчук.

– Сумнівно, – похитав головою Лежнєв, – щоб хтось із її, як ви називаєте, полюбовників відважився на такий вчинок. Допоміжний персонал санаторію знищували самі есесівці, і щодо цього в них були найсуворіші вказівки.

– Але не виключено, що Ганну Щербак завербували, – сказала Супрун.

– Ви забуваєте, що вона була важко поранена. Судячи з історії хвороби, лікарі ледве врятували її. Навіщо ж абверівці ставили б свого агента на грань життя і смерті, а тим більше доводили Щербак до божевілля?

– Та й який агент із шістнадцятирічної дівчини! – підхопив Кравчук, – Те, що їй пощастило вибратися з замку, просто випадок.

– Випадок, кажете? – всміхнувся Лежнєв. – Що ж, і випадок треба враховувати. Та коли місяць тому ми почали шукати сліди Ганни Щербак в архівах госпіталів, з’ясувалося, що наші пошуки не оригінальні. У жовтні минулого року хтось, видаючи себе то за інспектора соцзабезу, то за співробітника кримінального розшуку, то за юрисконсульта будинку інвалідів, теж цікавився Щербак і її адресою.

– Насторожує і такий збіг, – сказав Винник. – Щербак загинула невдовзі після того, як З. одержав листа з фотографією.

– І ще, – додала Наталя. – Ганна Щербак народилась і виросла в Сосновському. Але після війни жодного разу тут не була. Більше того, її чоловікові в шістдесят другому році запропонували роботу в Сосновському депо, але Ганна рішуче відмовилась їхати сюди. А наприкінці минулого року раптом почала вмовляти чоловіка перевестися в Сосновське.

– У неї були тут родичі? – спитав Лежнєв.

– Вона казала чоловікові, що всі її родичі загинули під час війни.

– Ще одна загадка, – зауважив Лежнєв. – До речі, всім відоме дівоче прізвище Ганни?

– Безпрозвана.

– Ні, Безпрозваною її назвали в госпіталі, бо при ній не було документів. Після одужання вона не стала міняти це прізвище на справжнє. Чому? Важко сказати. Можливо, тому, що невдовзі зустрілася з Іваном Щербаком і питання в прізвищем вирішувалося само собою.

– Ви встановили її дівоче прізвище? – поцікавилася Наталя.

– Це зробив Борис Леонідович, – Лежнєв кивнув на Винника.

– Яке ж було її перше прізвище? – нетерпляче спитав Кравчук.

– Нетреба, – спокійно сказав Винник.

Од Лежнєва рони вийшли о першій годині дня. Була обідня перерва, і Наталя раз у раз віталася з працівниками обласної прокуратури. На площадці другого поверху вона побачила старшого слідчого Олександра Юхимовича Трача, який про щось розмовляв з журналістом Бадюком. Бадюка Наталя добре знала. Два роки тому, коли вона зайняла призове місце на республіканських змаганнях із спортивної гімнастики, він брав у неї інтерв’ю. Зустрічалися вони і в прокуратурі Жовтневого району: Бадюк часто заходив до Дубового, з яким приятелював.

– Ростеш, підопічна, – привітав Наталю Трач, у якого вона колись стажирувалась. – Особливо важливі справи ведеш. Давай, давай, Наталко!

– Я все хочу зайти до вас, Наталю Сергіївно, – сказав Бадюк. – По-перше, вибачитися за недозволену різкість свого колеги по перу…

– А по-друге? – перебила його Наталя.

– По-друге, хотів поговорити теж про статтю, але зовсім іншого плану. В принципі я вже домовився з Романенком і Лежнєвим. Санкцію згори дано. Ось поки що Сашка Трача мучу. Потім до вас перейду. Не проженете?

– Не прожену, – всміхнулася Наталя.

На вулиці її наздогнали Кравчук і Винник.

– Розумний дядько цей Лежнєв, – сказав Винник, певно, продовжуючи розмову.

– Ще б пак, – підхопив Кравчук, – маючи такі дані, можна бути розумним. Якби нам з Наталією Сергіївною підкинули ці дані місяць тому, ого які розумні були б ми!

– Дані не підкидають, їх здобувають, – відпарирував Винник.

– Тільки не завжди своїми руками, – пробурчав Кравчук.

– Руки – діло нехитре, – відказав Винник. – Тут основне, щоб голова працювала.

– Наталю, чуєш, що він сказав? – Кравчук навіть схопив її за руку. – Далеко піде товариш! Високий начальник – значить, розумний, на нього всі молитися повинні, в рот йому заглядати. Думатиме тільки він, а нам лишиться виконувати цінні керівні вказівки.

– Ти помиляєшся, – сказала Наталя. – Думали сьогодні всі, і Лежнєв прислухався до нас. Він справді розумна людина. З ним легко працювати.