Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич - Страница 3

Величезний сніп полум'я піднявся над гарматами другого взводу. На кілька секунд Туркенич втратив слух. Він судорожно заплющив очі, ловлячи широко відкритим ротом задушливе повітря, насичене пороховими газами. З зусиллям розтираючи пальцями повіки, дивився на пагорок, за яким тільки-но бачив біля гармати Кострова. Командира не було видно.

Туркенич повернувся до заряджаючого. Лагутін щось кричав, показуючи на німецькі танки, але що саме, так і не зміг почути: в очах ще виблискували темно-червоні снопи вогню, у вухах дзвеніло. Лише через кілька хвилин він зрозумів, що танки розділилися. Частина машин, набираючи швидкість, по-вернула на пагорок, де щойно була виведена з ладу гармата. Задихаючись, Туркенич шарпонув комір пропотілої гімнастьорки. Рухом наказав Лагутіну подати снаряд. Два нових вибухи підняли фонтани землі і піску метрів за десять від гармати. Туркеничу все ж вдалося зробити ще кілька пострілів. З радістю він побачив, як зупинився і позадкував, намагаючись розвернутися, передній танк. Він простяг руку до Лагутіна. Але заряджаючий із злістю штовхнув ногою порожній ящик: снарядів більше не було. Туркенич метнувся до другого ящика і похитнувся: з величезною силою, неначе розпеченим ломом, хтось ударив його у праве плече. Снаряд, який розірвався біля його гармати, підняв хмару диму. В гарячці бою, напружуючи всі сили і нерви, молодий командир у перші хвилини майже не відчував болю: всі його помисли були спрямовані на те, щоб зробити ще хоч один постріл.

А танки були вже зовсім близько…

– В укриття! – скомандував, втрачаючи сили, Туркенич і разом з Латутiним кинувся до щілини. …Коли Туркенич розплющив очi, то в першу хвилину байдуже дивився прямо вгору. Він поворухнув лівою рукою з легким шарудінням на лице посипався пісок. Жахлива Думка, що його присипало землею живцем, заставила Івана, зібравши всі сили, вибиратися на поверхню. Розгрібати землю і пісок правою рукою він не міг. Кожний рух відзивався у плечі пекучим болем. Нама-гаючись повзти на лівому боці, Туркенич з неймовірним зусиллям виліз з укриття. Холодний піт вкрив усе тіло, зуби нервово цокотіли, ноги тремтіли… Лице пашіло від подряпин, на зубах хрустів пісок, у горлі нестерпно пекло…

Біля дороги догорав німецький танк. Над ним висіла хмара сизо-чориого диму. Побачивши танк, Туркенич в одну мить згадав подробиці бою. Нарешті отямившись, він подивився на кров, що виступила на гімнастьорці, і, діставши з польової сумки індивідуальний пакет, перев'язав рану. Притримуючись лівою рукою за кущі, він підвівся і вибрався на пагорок, де ще недавно стояла його батарея. Молодий командир обдивився навколо, шукаючи своїх товаришів. Одного з них він знайшов тут же, за два кроки від розбитих гармат: Костров лежав горілиць, широко розкинувши руки. Можна було подумати, що командир батареї приліг відпочити по-похідному, не знявши ні чобіт, ні пілотки, якби не калюжа крові, що гусла біля його голови на пом'ятій, витоптаній траві. Серед обпалених, майже начисто зрізаних кущів лежали бійці батареї. Туркеничу вже доводилось, у дні важких боїв при відступі, бачити мертвих, наче велетенською силою кинутих на землю друзів і товаришів. Вже здалеку він з болем відчув, що і балакучий, веселий їздовий Ларіонов, і статечний заряджаю-чий першої гармати Петров, який сумно тримався осторонь, назавжди залишаться у цьому безкрайньому степу. Туркенич переходив від одного безмовного бійця до іншого.

Легкий стогін почувся з невеликої полянки, де тіснилися кущі дикого вишняка і терну. Туркенич побачив Лагутіна, який сидів біля укриття, що його танк майже зовсім зрівняв з землею.

– Що з тобою? – опустився Туркенич на коліна перед бійцем, який глухо стогнав.

– Поранило,- показав Лагутін рукою на голову, яка безсило хилилася на плече.-Пити, пити…

Туркенич дістав баклажку з речового мішка, який недалеко валявся, і швидко, у два ривки, відкрив алюмінієвий стаканчик-по-кришку. Води не було, лише кілька крапель пролилось на брудну, потріскану долоню. Туркенич попрямував до яру, сподіваючись у заростях знайти струмок, де можна було б набрати води. Він ішов повільно, ноги здавалися якимись занімілими, неслухняними, неначе він ішов на ходулях, Шум у вухах зменшився, але сильний головний біль, не припинявся ні на хвилину. На кожному кроцi вiн бачив жахливі сліди нерівного бою: гармати батареї розбиті, друге укриття зовсiм зрiвня не з землею, – ворожi танкгї кiлька разiв пройшли по цiому місцю, намагаючьсь знищити рештки і підрозділу гармат. Бiля третьої гармати, яка зарилася дулом у землю, лежали командир другого взводу і заряджаючий – снаряд німецького танка розірвався майже біля них.

«Друзями жили, друзями і загинули…» – подумав Туркенич, згадуючи, як часто у тяжких похідних умовах допомагали вони один одному, як іноді сперечалися, завжди закінчуючи суперечки дружнім перекуром. Він опустився на коліна: може, як і Лагутін, вони тільки приглушені або поранені? Але Тур-кенич даремно намагався вловити хоч би іскринку життя. Тяжко зітхнувши, він попрямував далі до яру. Біля одного куща, листя якого здавалось свіжішим за інше, в глибокій ямці виднілась калюжка,- мабуть, весною тут протікав струмок. Туркенич з насолодою відчув, як натруджена загрубіла долоня торкнулась вологої поверхні піску. Ніби найбільшу дорогоцінність, боячись пролити хоч би кілька крапель, по півпригорщі набирав він воду, обережно зливаючи її у баклажку. Скоро баклажка наповнилась майже наполовину. Він поборов спокусу одним духом випити зібрану з таким зусиллям воду i, обмежившись тим, що витер лице мокрими руками, поспішив назад.

Лагутін напівлежав біля куща. Побачивши командира, махнув рукою і жадібно припав пересохлими губами до баклажки.

Лагутін, якого освіжили кілька ковтків води, випростався і обдивився навколо. Смеркало. Ще півгодини тому було видно і далекі, на самому горизонті, високі верби вздовж дороги, і телеграфні стовпи, що рівною ниткою перетинали степ, і приярки. Але тепер все навколо вкрилося непроглядною чорною завісою, на якій деінде миготіли перші зорі. Збоку почувся наростаючий, з характерним виттям гул. Ніби чорні, невидимі у тьмі наступаючої ночі коршуни, летіли німецькі літаки. Вони не квапились, знаючи, що не зустрінуть відпору над цими степовими просторами, по яких з таким же могутнім, за-грожуючим гулом йшли на схід колони німецьких танків і машин. Степ наповнився тривожним, лячним рокотом. Здавалося, неймовірна кількість ворожих літаків заполонила все небо і летить прямо над головами бійців, які принишкли біля яру.

– Прокляті… Наче хазяї літають! – прошепотів у безсилій люті, Туркенич.

Він переживав складні суперечливі почуття. Бій, що тільки-но закінчився і в якому загинули його друзі, був для нього жорстоким випробуванням війни. Туркенич вперше один на один зіткнувся з смертельною небезпекою, побачив перевагу противника, і почуття тривоги й побоювання закралося в його душу. В училищі він був.переконаний у силі і непереможності нашої армії, в її хорошій технічній оснащеності. Але труднощі першого етапу великої війни, коли нашій армії доводилось вести тяжкі оборонні бої, з усією силою постали перед Туркеничем якраз у цьому бою.

Бойове життя було зовсім не таким, яким він його уявляв, вивчаючи в училищі тактику і воєнне мистецтво.

Глибоко замислившись, він мовчки сидів біля Лагутіна. Чи далеко просунулися німці? Може, пощастить приєднатися до підрозділів наших частин, які так само потрапили в оточення? Цілком можливо, що десь недалеко, в найближчій балці, ховається ще кілька груп піхотинців або артилеристів? Треба спробувати вийти з оточення, тримаючи путь на схід, до лінії фронту..

Цими думками Туркенич поділився з Ла-гутіним. Той відповідав коротко, він ледве тримався на ногах, спираючись на руку свого командира. Плече Туркенича теж боліло, пов'язка зроблена була наспіх, і кров просочувалася крізь бинт. Кривлячись від болю, він підтримував Лагутіна лівою рукою:

– Ну, що ж, друже! Давай пробиратися до своїх, на схід!