Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 87

Отож ішов він досить сміливо, часом плив, але переважно брів у воді до пояса і попід пахви, аж поки нарешті дістався до місця, з якого очі його побачили обабіч річки тисячі й тисячі вогнів. «Це табори, — подумав Скшетуський. — Допоможи тепер мені, Боже!»

І прислухався.

Гомін безлічі голосів долинав до його вух. Так, це були табори. На лівому березі річки, якщо дивитися за течією, стояв козацький табір зі своїми тисячами возів і наметів, на правому — татарський кіш. Обидва аж гули від галасу й шуму людських розмов, диких звуків бубнів і сопілок, ревіння волів і верблюдів, кінського іржання, окриків. Річка розділяла табори, будучи водночас перешкодою для сварок і вбивств, бо кримчаки не могли спокійно стояти біля козаків. У цьому місці річище розширювалося, а може, його розкопали зумисне. Але, якщо судити із вогнів, вози по один бік і очеретяні курені по другий були за кілька десятків кроків од берега — над самою ж водою стояли, напевно, сторожові пости.

Очерет і ситник рідшали — либонь, навпроти таборів береги були піщані. Скшетуський пройшов іще кілька десятків кроків і зупинився. Якоюсь грізною могуттю повіяло на нього від тих людських мурашників.

Цієї миті йому здалося, що вся настороженість, уся запеклість тисяч людських істот звернена на нього, і він відчув перед ними своє повне безсилля, повну беззахисність. І самотність. «Тут ніхто не пройде!» — подумав рицар.

Але все-таки рушив далі, бо його тягла якась невгамовна, хвороблива цікавість. Йому кортіло ближче глянути на цю страхітливу силу.

Зненацька він зупинився. Густий очерет кінчився, ніби зрізаний ножем. Може, його й справді позрізали на курені. Далі чисте плесо червоніло від багать, що відбивалися у ньому.

Два із них, високих і яскравих, горіли при самісінькій воді по обох берегах річки. Біля одного стояв кримчак на коні, біля другого — молодець із довгим списом у руці. Обидва дивилися то на воду, то один на одного. Удалині виднілися ще вартові, котрі так само не зводили очей із річки.

Відблиски багать перекидали через річку немовби вогняний міст. Попід берегами шерегами стояли невеликі човни, на яких вартові плавали по річці й ставку.

— Ні, це таки неможливо! — пробурмотів Скшетуський.

І враз його пойняв розпач. Ні вперед не можна йти, ні повернутися! Ось уже скоро доба, як він бреде болотами і баюрами, дихає гнилісними випарами й мокне у воді, а все тільки для того, аби, діставшись до цих таборів, через які він узявся пройти, визнати, що це неможливо.

Але й повернення теж було неможливим: рицар розумів, що чвалати вперед у нього, можливо, ще знайдуться сили, одначе поворітьма їх забракне. До розпуки долучалася глуха лють; якоїсь миті йому захотілося вилізти з води, покласти вартових, а потім кинутися на юрбу і загинути.

Вітер знову почав дивно перешіптуватися з очеретом, воднораз доносячи зі Збаража калатання дзвонів. Скшетуський заходився ревно молитися; він бив себе у груди і благав небеса про порятунок із силою й розпачливою вірою потопельника. Він молився, а кіш і табір гомоніли зловісно, ніби у відповідь на його молитву. Чорні й червоні від вогню постаті снували туди-сюди як сонми чортів у пеклі. Вартові стояли непорушно, а річка несла далі свої криваві води.

— Вогні погаснуть, коли настане глибока ніч, — промовив уголос до себе Скшетуський і став чекати.

Минула година, друга. Гомін стихав, багаття й справді почали поволеньки згасати, окрім двох сторожових, що розгорялися дедалі дужче.

Вартові мінялися, і було зрозуміло, що вони стоятимуть у дозорі аж до ранку.

Скшетуському сяйнула думка, що, можливо, удень прослизнути повз них буде легше, та він ураз відкинув її. Удень із річки беруть воду, напувають худобу, купаються — удень тут кишітиме людьми.

Аж раптом погляд Скшетуського упав на човни. По обидва береги їх стояло по кілька десятків уряд, а з татарського боку ситняк підступав до них упритул.

Скшетуський занурився по шию у воду і поволеньки почав підкрадатися до човнів, не спускаючи очей із татарського вартового.

За півгодини він дістався до першого човна. План у нього був простий. Човни стояли, задерши корму, від чого над водою утворювалося щось на кшталт склепіння, під яким легко могла вміститися людська голова. Якщо усі човни стоять упритул один до одного, татарський дозорець не помітить під ними голови; небезпечніший був козацький вартовий, Але й той міг нічого не завважити, бо під човнами, попри вогнище навпроти, панував морок.

А втім, іншого шляху не було.

Скшетуський довго не вагався і незабаром опинився під кормою найближчого із човнів.

Він ліз рачки, а радше, повз, бо у тому місці було мілко. Кримчак стояв на березі так близько, що рицар чув, як форкає його кінь. Він зупинився на мить і прислухався. Човни, на щастя, торкалися один одного бортами. Тепер Скшетуський не зводив очей із козацького караульного, котрого видно було мов на долоні. Але той дивився на татарський кіш.

Проминувши човнів із п’ятнадцять, рицар раптом почув над самісіньким берегом кроки й людські голоси. Він умить зачаївся і чекав. У кримських походах намісник навчився розуміти по-татарському, і тепер тіло його пройняв дріж, коли він почув слова команди:

— Сідай і відчалюй!

Скшетуського кинуло в жар, хоч він був у воді. Якщо хтось сяде у човен, під яким він зараз ховається, йому смерть; якщо ж в один із передніх — теж кінець, бо тоді попереду нього з’явиться порожнє освітлене місце.

Кожна секунда здавалася йому годиною. Та ось кроки загупали по дошках днища — татари сіли у четвертий чи п’ятий човен із тих, що стояли за ним, відштовхнулися і попливли у напрямку ставу.

Але рух біля човнів привернув до себе увагу козацького вартового. Скшетуський, мабуть, із півгодини простояв не ворухнувшись. Аж тоді, коли караульного змінили, він почав просуватися далі.

Так добрався він до кінця ряду. За останнім човном знову починався ситняг, а за ним очерет. Добувшись до них, рицар, засапаний, спітнілий, упав навколішки й заходився від щирого серця дякувати Богові.

Тепер він ішов уже трохи сміливіше, користуючись кожним подувом вітру, що наповнював береги шумом. Від часу до часу озирався назад. Сторожові багаття віддалялися, їхні вогні зникали з очей, миготіли, згасали. Зарості очерету і ситнягу дедалі чорнішали, густішали і ширшали, бо чимдалі багнистішими ставали береги. Сторожа не могла стояти близько біля річки, вщухав і табірний гомін.

У рицаря вселилася якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет, купини, провалювався у болото, тонув, випливав і знову ставав на ноги. Він іще не наважувався вийти на берег, але почував себе уже майже врятованим. Скільки він отак ішов, брів, сам не знав, та коли знову озирнувся, сторожові вогні здалися йому світними цяточками. Через кілька сотень кроків вони зовсім зникли. Зійшов місяць. Навколо стояла тиша. Зненацька почувся шум — гучніший і виразніший за шурхіт очерету.

Скшетуський мало не скрикнув від радості: з обох боків річки був ліс.

Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Відразу за ситнягом і очеретом починався сосновий бір. Запах живиці вдарив у ніздрі. Де-не-де у темних глибинах, ніби срібна, світилася папороть.

Рицар удруге впав навколішки й цілував землю, шепочучи молитву.

Він був урятований.

Потім він заглибився в лісову темряву, питаючи самого себе: як іти далі? Куди приведе його цей ліс? Де король і військо?

Шлях не був закінчений, не був простий і безпечний, та, коли він подумав, що дістався зі Збаража, що прокрався повз сторожові пости, подолав болота, прошмигнув через табори, через ворожі полчища числом майже у півмільйона, йому здалося, що всі небезпеки минули, що перед ним не бір, а освітлений тракт, котрий приведе його просто до королівських покоїв.

І йшов наш бідолашний рицар — голодний, промерзлий, вимоклий, вимащений власною кров’ю, червоною глиною і чорним болотом, — ішов із радістю в серці, з надією, що невдовзі повернеться до Збаража — і не сам, а з великою підмогою. «Вам не довго зосталося голодувати і мучитися без надії, — думав він про залишених у Збаражі друзів. — Я приведу короля!»