Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 8


8
Изменить размер шрифта:

— Я сам усякі справи для Скшетуського знаходжу, бо бачу, що біль засів у ньому й точить хлопця, а шкода мені його страшенно. Нічого він вам про князівну не казав?

— Майже нічого. У першу мить зірвався й помчав наосліп до козаків, але схаменувся, пригадавши, що саме тепер хоругви збираються nemine ezcepto і врятування вітчизни — наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не потикався. Один Бог знає, що з ним коїться.

— І тяжко його випробовує. Пильнуй же його, ваша милость, бачу, ти йому вірний приятель.

Пан Володийовський низько вклонився і вийшов, бо саме в цю хвилину зайшли до князя воєвода київський із паном старостою стобницьким, паном Денгофом, старостою сокальським, і ще з кількома військовими сановниками.

— Ну що? — спитав його Скшетуський.

— Іду з тобою, тільки спершу зайду в свою хоругву: треба кількох жовнірів у одне місце відправити.

— Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними пани Підбип’ята, Заглоба і старий Зацвіліховський, котрий ішов у свою хоругву.

Неподалік від наметів драгунської хоругви Володийовського спіткали пана Лаща, що йшов, заточуючись, із кільканадцятьма шляхтичами; і він, і його супутники були зовсім п’яні. Побачивши таку картину, пан Заглоба зітхнув. Вони із паном коронним стражником заприятелювали ще під Старокостянтиновом, бо з певного погляду натури їхні були схожі як дві краплі води.

Пан Лащ, безстрашний рицар, справжня гроза бусурман, був водночас преславним гулякою, пияком і картярем, котрий вільний від битв, молитов, наїздів і бійок час над усе любив збавляти у колі таких людей, як пан Заглоба, пити до непритомності й побрехеньки слухати. Будучи неабияким буяном, він один зчиняв стільки скандалів, стільки разів порушував закон, що в якійсь іншій державі давно наклав би головою. Не один висів на ньому обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд, але він навіть у мирний час на це не зважав, а нині, під час війни, й поготів усе геть забулося. Із князем коронний стражник з’єднався ще під Росолівцями і неабияк допоміг під Старокостянтиновом, але відтоді, як зупинився у Збаражі на відпочинок, став майже нестерпним через учинювані ним скандали. А вже скільки пан Заглоба у нього вина випив, скільки наговорив і нарозповідав усякої всячини на превелику втіху господаря, того не злічити й пером не описати.

Але відколи прийшла звістка про взяття Бара, пан Заглоба спохмурнів, утратив настрій, запал і більше у пана стражника не з’являвся. Пан Лащ думав навіть, що благодушний шляхтич залишив службу у війську, коли це враз побачив його перед собою.

Він простяг панові Заглобі руку і сказав:

— Вітаю тебе, ваша милость. Чом до мене не заглянеш? Що поробляєш?

— Та ось, супроводжую пана Скшетуського, — понуро відповів шляхтич.

Пан стражник недолюблював Скшетуського за поважність і прозвав статечником, хоч про нещастя його добре знав, оскільки був присутній на тому бенкеті у Збаражі, під час якого прийшла звістка про взяття Бара. Але будучи від природи чоловіком нестриманим, а в ту хвилину ще й п’яним, не схотів пошанувати чужого горя і, схопивши поручика за ґудзик на жупані, спитав:

— Що, добродію, за панною плачеш?.. А гарненька була, скажи?

— Пусти мене, милостивий пане! — попрохав Скшетуський.

— Постривай.

— Службу справляючи, не можу я із виконанням наказів його ясновельможності зволікати.

— Постривай! — повторив Лащ із настирливістю п’яного чоловіка. — Ти на службі, не я. Мені тут ніхто нічого наказувати не може.

Відтак знизивши голос, перепитав:

— А гарненька була, скажи?

Поручик насупив брови.

— Раджу тобі, добродію, не чіпати болючого місця.

— Не чіпати?.. Та ти не бійся. Якщо була гарненька, то жива.

Скшетуський ураз пополотнів, але стримався і сказав:

— Добродію… не забутися б мені, з ким маю честь…

Лащ витріщив очі.

— Ти що? Погрожуєш мені, добродію? Мені погрожуєш?.. Через якусь полюбовницю?

— Іди собі, пане стражнику, своєю дорогою! — гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвіліховський.

— Ах ви, молокососи, сіряки, лакеї! — верещав стражник. — За шаблі, милостиві панове!

І, вихопивши свою, кинувся з нею на Скшетуського, але тої ж миті в руці у пана Яна свиснуло залізо, і стражникова шабля хуркнула, як птах, у повітря, сам же він захитався і з розмаху на повен зріст гепнувся на землю.

Пан Скшетуський не кинувся його добивати. Він стояв блідий, як смерть, ніби зачумлений, а довкола нього тим часом зчинилася буча. З одного боку підскочили стражникові жовніри, з другого, як бджоли з вулика, сипнули драгуни Володийовського. Пролунали крики: «Бий! Бий!» Чимало налетіло, навіть не знаючи, про що йдеться. Задзенькали шаблі, сутичка будь-якої миті могла перерости у загальне побоїще. На щастя, Лащеві товариші, бачачи, що вишневичан дедалі більшає, протверезівши зі страху, підхопили пана стражника й почали із ним тікати.

І справді, якби пан стражник зчепився з іншими, менш дисциплінованими вояками, його порубали б на шматочки, але старий Зацвіліховський, схаменувшись, тільки крикнув: «Стій!» — і шаблі зникли у піхвах.

І все-таки у таборі стривожилися: чутка про сутичку дійшла до самого князя. Пан Кушель, будучи в караулі, вбіг до кімнати, де князь радився із воєводою київським, старостою стобницьким та Денгофом, і вигукнув:

— Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Тої ж миті до кімнати влетів, як бомба, уже протверезілий коронний стражник, блідий і знавіснілий від люті.

— Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! — кричав він. — У цьому таборі, як у Хмельницького — ні до родовитості, ні до сану поваги не мають. Шаблями коронних сановників січуть! Якщо ти, ясновельможний князю, справедливості щодо мене не вчиниш і не накажеш кривдників скарати на смерть, я сам її вчиню.

Князь рвучко підвівся з-за столу.

— Що сталося?.. Хто на тебе напав, добродію?

— Твій офіцер… Скшетуський.

Князь був неабияк здивований.

— Скшетуський? — перепитав він.

Зненацька двері відчинилися і ввійшов Зацвіліховський.

— Ваша ясновельможність, я був свідком! — сказав він.

— Я сюди прийшов не з’ясовувати, що сталося, а вимагати покарання! — волав Лащ.

Князь повернувся до нього і зміряв його очима.

— Спокійніше, спокійніше! — тихо, але з притиском мовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, бо стражник, хоч і славився зі своєї зухвалості, раптом принишк, ніби втратив дар мови, а інші аж зблідли.

— Говори, ваша милость! — сказав князь Зацвіліховському.

Зацвіліховський розповів, як усе було, як стражник неблагородними і недостойними не лише сановника, а й шляхтича словами став збиткуватися над бідою пана Скшетуського, а потім кинувся на нього із шаблею, розказав і про те, яку стриманість, воістину невластиву його літам, виявив намісник, обмежившись тільки тим, що вибив у нападника зброю. А наостанку пан Зацвіліховський сказав:

— Позаяк ваша ясновельможність мене знає, як знає й те, що я, доживши до сімдесяти літ, брехнею вуст своїх не осквернив і, поки житиму, не оскверню, тому і під присягою у своїй реляції я не зміню ні слова.

Князь знав, що слово Зацвіліховського злота варте, та й Лаща він надто добре знав. Але поки що він нічого не відповів, тільки узяв перо й почав писати.

Закінчивши, він глянув на пана стражника.

— Справедливість до тебе, добродію, буде виявлено, — пообіцяв він йому.

Пан стражник розтулив рота й хотів щось відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, тільки вперся рукою в бік, уклонився і гордо вийшов із кімнати.

— Желенський! — звелів князь. — Віднеси цього листа панові Скшетуському.

Пан Володийовський, котрий ні на крок не відходив од намісника, трохи стривожився, побачивши князівського слугу, який заходив до кімнати, бо певен був, що їх негайно покличуть до князя. Проте слуга тільки віддав листа і, не сказавши й слова, вийшов, а Скшетуський, прочитавши його, подав приятелеві.