Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 69

— Хай живе Ієремія! — волало військо. — Хай живе наш батько!

А князь кланявся навсібіч булавою і головою, не покритою шоломом.

— Дякую вашим милостям! Дякую вашим милостям! — повторював він дзвінким і виразним голосом.

Відтак звернувся до пана Пшиємського.

— Цей окоп надто великий! — сказав він.

Пшиємський погідливо кивнув.

І проїхали вожді-звитяжці від західного до східного ставу, оглядаючи бойовище, шкоду, якої завдав ворог валам, і самі вали.

Тим часом слідом за князівським кортежем жовніри у пориві піднесення під гучні окрики несли на руках у табір пана Заглобу як найбільшого тріумфатора сьогоднішнього дня. Десятків зо два дужих рук підтримували важенне тіло рицаря, а сам він, червоний, спітнілий, розмахуючи руками для підтримання рівноваги, щосили горланив:

— Ха! Дав я йому перцю! Я зумисне удав, що втікаю, щоб його поманити за собою. Не буде більше сучий син бурляювати! Милостиві панове! Треба було приклад молоді показати! Обережніше, ради Бога, бо впустите й покалічите мене! Тримайте добре, тримайте! Мав я з ним клопіт, повірте мені! От шельми! Сьогодні будь-який гультяй на шляхтича пробує руку підняти! От і дістають своє… Обережно! Пустіть, дідько б вас узяв!

— Хай живе! Хай живе! — кричала шляхта.

— До князя з ним! — радили інші.

— Хай живе!!! Хай живе!!!

Тим часом гетьман запорозький, повернувшись до свого табору, рикав, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і калічив собі обличчя. Старшина, що вціліла у битві, оточила його в понурому мовчанні, не говорячи ані слова втіхи, а він майже збожеволів. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обіруч рвав на собі чуприну.

— Де мої полки?.. Де молодці?.. — повторював гетьман хрипким голосом. — Що скаже хан, що скаже Тугай-бей? Дайте мені Ярему! Нехай мене на палю саджають!

Старшина понуро мовчала.

— Чому мені ворожихи звитягу провіщали? — рикав далі гетьман. — Урізати шиї відьмам!.. Чому вони мені казали, що Ярема мій буде?

Зазвичай, коли ричання цього лева стрясало табір, полковники мовчали. Але тепер лева було переможено і розтоптано, щастя, здавалося, зрадило його, і тому старшина осміліла.

— Яреми не здержиш, — похмуро буркнув Степка.

— Занапастиш нас і себе! — озвався Мрозовицький.

Гетьман підскочив до них як тигр.

— А хто переміг під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?

— Ти! — різко мовив Воронченко. — Але там не було Вишневецького.

Хмельницький знову схопився за чуприну.

— Я ханові обіцяв сьогодні нічліг у замку! — розпачливо завив він.

А Кулак йому на це:

— Що ти ханові обіцяв, про це хай у тебе болить голова! Тільки пильнуй, аби вона геть із шиї не злетіла… І на штурм нас не жени, не губи рабів Божих! Валами ляхів оточи, шанці звели насипати для гармат — інакше горе тобі.

— Горе тобі! — повторили понурі голоси.

— Горе вам! — відповів Хмельницький.

Так вони розмовляли, і грізні, як гуркіт грому, були їхні розмови… Нарешті Хмельницький заточився і впав на купу вкритих килимами овечих шкур у кутку шатра.

Полковники стояли над ним понуривши голови. Мовчання тривало довго. Та ось гетьман підвів голову і хрипло вигукнув:

— Горілки!..

— Не питимеш! — гаркнув Виговський. — Хан пришле по тебе.

А в цей час хан перебував за милю від бойовища, не знаючи, що там діється. Ніч була спокійна і тепла; хан сидів біля шатра, оточений муллами й агами, і в очікуванні вістей їв фініки зі срібної таці, а часом, дивлячись на всипане зорями небо, бурмотів:

— Магомет Росуллах…

Аж ось на змиленому коні прискакав засапаний, забризканий кров’ю Субагазі. Зіскочивши з сідла і швидко наблизившись, він заходився бити поклони, чекаючи запитання.

— Говори! — мовив хан, напхавши рот фініками.

Слова вогнем обпікали губи Субагазі, але, не сміючи порушити обряду без перелічування титулів, він, не перестаючи бити чолом, почав так:

— Наймогутніший хане всіх орд, онуче Магомета, самодержавний володарю, мудрий державцю, щасливий державцю, володарю родоводу, що славиться від сходу до заходу, володарю квітучого родоводу…

Тут хан махнув рукою і зупинив його. Побачивши на обличчі Субагазі кров, а в очах біль, жаль і розпач, він виплюнув непережовані фініки на долоню й віддав їх одному із мулл, котрий узяв їх з ознаками надзвичайної шаноби і відразу ж почав жувати, а хан промовив:

— Говори, Субагазі, швидко і мудро: чи взято табір невірних?

— Аллах не дав!

— Ляхи?

— Звитяжці.

— Хмельницький?

— Розгромлений.

— Тугай-бей?

— Поранений.

— Немає Бога, крім Бога! — сказав хан. — Скільки вірних пішло у рай?

Субагазі підвів очі й показав скривавленою рукою на всіяне зорями небо.

— Скільки оцих зірок біля ніг Аллаха, — відповів урочисто.

Жирне ханове обличчя спаленіло: гнів закипав у нього в грудях.

— Де цей пес, — запитав він, — котрий обіцяв мені, що сьогодні ми спатимемо у замку? Де ця отруйна змія, котру Аллах моєю ногою розтопче? Нехай стане переді мною і відповість за свої огидні обіцянки.

Кілька мурз мерщій подалися по Хмельницького, хан же поволі вгамовувався і нарешті промовив:

— Немає Бога, крім Бога!

Відтак звернувся до Субагазі:

— Субагазі! У тебе на обличчі кров!

— Це кров невірних, — відповів воїн.

— Розкажи, як ти пролив її, потіш наш слух мужністю вірних.

І Субагазі заходився в подробицях оповідати про хід битви, вихваляючи мужність Тугай-бея, Калги і Нурадина; не змовчав він і про Хмельницького, і, звісно, славив його так само, як і інших, пояснюючи причину поразки тільки волею Божою і запеклістю невірних. Одна деталь уразила хана в його оповіді, а саме та, що на початку битви у татар зовсім не стріляли і що князівська кіннота ударила по них аж тоді, коли вони їй заступили дорогу.

— Аллах!.. Вони не хотіли зі мною війни, — мовив хан, — але тепер уже пізно…

Так воно насправді й було. Князь Ієремія на початку битви заборонив стріляти в татар, аби переконати жовнірів, що перемови із ханом уже почалися й ординці лише про людське око стають на бік черні. Тільки згодом мимохіть довелося зітнутися і з татарами.

Хан кивав головою, міркуючи в цю мить, чи не краще було б, поки не пізно, повернути зброю супроти Хмельницького, коли це враз перед ним постав сам гетьман.

Він був уже зовсім спокійний і наблизився з гордо піднятою головою, сміливо дивлячись у вічі ханові; на обличчі в нього були хитрість і відвага.

— Підійди, зраднику, — мовив хан.

— Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, котрому ти обіцяв допомагати не лише у щасті, а й у біді, — відповів Хмельницький.

— Іди ночуй у замку! Іди витягай за барки ляхів з окопів, як мені обіцяв!

— Великий хане усіх орд! — сильним голосом відповів Хмельницький. — Ти могутній, і після султана наймогутніший на землі! Ти мудрий і сильний, але чи можеш ти пустити стрілу з лука аж до зірок або зміряти глибину моря?

Хан здивовано глянув на нього.

— Не можеш, — говорив дедалі гучніше Хмельницький. — Отак і я не зміг передбачити Яреминих пихи й зухвальства! Чи міг я подумати, що він не стане перед тобою, великим ханом, на коліна, що не упокориться тільки від твого вигляду, не вдарить перед тобою чолом, а на тебе самого підніме свою зухвалу руку, проллє кров твоїх вояків і з тебе, могутнього володаря, як з останнього із твоїх мурз, збиткуватися стане? Чи смів я так подумати і цим зневажити тебе, котрого шаную і люблю?

— Аллах! — промовив хан, іще дужче здивувавшись.

— І ось що я тобі скажу, — говорив далі Хмельницький, і його голос і манера триматися ставали дедалі впевненішими, — ти великий і могутній; від сходу й до заходу народи і монархи б’ють тобі чолом і левом величають. Один Ярема не падає ниць перед обличчям твоїм, тож якщо ти не зітреш його на порох, не примусиш зігнути шию і з його хребта на коня не сідатимеш, нічого не варта твоя могутність, нічого не варта твоя слава, бо скажуть, що ляський князь зганьбив кримського царя і не був за це покараний, що він величніший і могутніший за тебе…