Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 51

— І знову ми з ним як побратими стали, — вів далі Жендзян. — Ба! Він іще дужче до мене прихилився, усе мені розказав: як мало не вмер, як його у Липкові до маєтку взяли, маючи за шляхтича, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його згодом виходжували, виявляючи велику чуйність, за що він рятівникам своїм присягнув бути вдячним до смерті.

— А що ж він у Влодаві робив?

— Він на Волинь пробирався, але у Парчеві віз разом із ним перекинувся і рани відкрилися, тож він мусив лишитися, хоч дуже боявся, бо його там простісінько собі могли вколошкати. Він сам мені про це сказав. «Мене, каже, послали з листами, а тепер доказів жодних не лишилося, тільки пірнач, і якби дізналися, хто я, мене б не лише шляхта порубала, а й перший-ліпший офіцер повісив, ні в кого дозволу не спитавши» Пам’ятаю, сказав він так, а я йому відповів: «Воно й добре знати, що перший-ліпший офіцер тебе повісив би» А він питає: «Як це?» — «А так, кажу, що треба бути обережним і нікому анічичирк — у чому я вашій милості можу прислужитися» Він заходився мені дякувати і запевняти, що нагорода мене не мине. «Зараз, каже, я грошей не маю, але коштовності, які при мені, усі віддам, а згодом, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну ласку».

— Ага, зараз уже почнеться про князівну! — мовив Володийовський.

— Авжеж, добродію мій, та я все розкажу по порядку. Як почув я, що у нього при собі немає грошей, мені його ні краплі не стало жаль. «Постривай, думаю, зроблю я тобі ласку!» А він і каже: «Хворий я, не маю сили рухатися далі, а дорога на мене чекає далека й небезпечна. Мені б, каже, на Волинь дістатися, а це звідси не так далеко, — і я вже був би серед своїх, а до Дністра я їхати не можу, сил бракує та й, каже, через ворожий край, повз замки і війська пробиватися треба, — їдь ти за мене» — Я, звісно питаю: «А куди?» — А він на це: «Аж під Рашків, бо вона там у Донцевої сестри, Горпини-чаклунки, схована» Я питаю: «Князівна?» — «Атож, — каже. — Я її чимдалі від людського ока сховав, але їй там добре, вона там, як княгиня Вишневецька, на парчі спочиває».

— Говори швидше, ради Бога! — вигукнув Заглоба.

— Хто спішить, той людей смішить! — відповів Жендзян. — Почув я це, добродію мій, і так зрадів, але виду не показав і кажу: «А чи вона напевно там? Твоя милость, либонь, уже давно її туди одвіз?» Він почав присягатися, що Горпина, його вірна сука, хоч і десять літ її стерегтиме, аж доки він повернеться, і що князівна, як Бог на небі, й досі там, бо туди ні ляхам, ні татарам, ні козакам не дістатися, а Горпина наказу не порушить.

Під час того як оповідав Жендзян пан Заглоба тремтів, мов у лихоманці, малий рицар радісно кивав головою, а Підбип’ята звертав очі до неба.

— Що вона там, це достеменно, — говорив далі пахолок, — бо найкращий цьому доказ, що він мене до неї послав. Але я спершу відмовлявся, аби себе ненароком не виказати. «А навіщо мені туди їхати?» А він у відповідь: «А на те, що я не можу поїхати. Якщо, каже, живим із Влодави на Волинь доберуся, звелю відвезти себе до Києва, там уже всюди наші козаки верховодять, а ти, каже, їдь і звели Горпині туди ж її відправити, у монастир Святої Пречистої».

— Он як! То не до Миколи ж Доброго! — вибухнув Заглоба. — Я відразу сказав, що Єрлич іпохондрик або ж збрехав.

— До Святої Пречистої! — повторив Жендзян. — «Перстень, каже, тобі дам, пірнач і ніж, а Горпина знатиме, що це означає, бо ми так умовилися, а тебе, каже, мені сам Бог послав ще й тому, що вона і тебе знає, і те, що ти мені найкращий друг. Повертайтеся разом, козаків не бійтеся, тільки татар остерігайтеся: якщо де помітите, обминайте стороною, бо вони на пірнач дивитися не стануть. Гроші, каже, й дукати там є, у яру закопані про всяк випадок — вирий їх. Дорогою кажіть одне: «Богунова їде!» — і нічого вам не забракне. Зрештою, каже, чаклунка дасть усьому раду, тільки ти їдь, бо кого ж іще я, нещасний, пошлю, кому зможу довіритися у чужому краю, де ворогами аж кишить?» Так він мене, милостиві добродії, прохав, що майже й сльозу пустив, а наостанку звелів мені, бестія, присягнути, що поїду, а я й присягнув, тільки по думки додав: «Із моїм господарем!» Він так зрадів і відразу ж дав мені пірнач, перстень і ніж, і коштовності, які мав, а я усе це взяв, подумавши: ліпше нехай буде у мене, аніж у розбійника. На прощання сказав мені ще, котрий це саме яр над Валадинкою, як туди їхати і як поворітьма, — так усе детально пояснив, що я втраплю туди навіть із зав’язаними очима, що ви й самі, добродії, побачите, бо я так гадаю, що ми вкупі поїдемо.

— Завтра ж, не відкладаючи! — мовив Володийовський.

— Яке там завтра! Сьогодні ж на світанку накажемо осідлати коней.

Радість пойняла усі серця, і чути було то слова вдячності небесам, то веселе потирання рук, то нові запитання, якими засипали Жендзяна, що на них пахолок відповідав із притаманною йому флегматичністю.

— Щоб ти був здоровий! — вигукнув пан Заглоба. — Ну й слугу собі доп’яв пан Скшетуський!

— Де ви ще такого візьмете? — хизувався Жендзян.

— Він тебе, мабуть, озолотить.

— Я теж гадаю, що без нагороди не обійдеться, хоч я й без того вірно своєму господареві служу.

— А що ж ти з Богуном учинив? — спитав Володийовський.

— Тим-то й ба, добродію мій, що я знову його хворим застав, а хворого й пораненого колоти ножем не годиться, цього б мій господар мені не подарував. Така вже, певно, моя доля! І що ж я мав робити? Коли він усе мені розказав, що мав розказати, коли усе віддав, що мав віддати, я почав думати. Чого це, кажу собі, такий злодій має по світу ходити, котрий і князівну ув’язнив, і мене в Чигирині мало не порішив? На одного чорта менше стане — і хвалити Бога! І ще помислив я: а що як він одужає і слідом за нами з козаками вирушить? Тож, недовго думаючи, пішов я до пана коменданта Реговського, котрий у Влодаві з хоругвою стояв, і доповів йому, що це Богун, найнебезпечніший із заколотників. За цей час його там уже, напевно, повісили.

Сказавши це, Жендзян дурнувато розсміявся і обвів поглядом присутніх, чекаючи, що й інші теж розсміються, але як же він здивувався, коли відповіддю йому було мовчання. Вже трохи перегодя Заглоба перший буркнув: «Гаразд, не будемо про це», Володийовський сидів тихо, а пан Лонгінус почав прицмокувати язиком, хитати головою і нарешті сказав:

— Негарно ти вчинив, братику, що називається негарно!

— Як це, добродію мій? — здивовано спитав Жендзян. — Невже ліпше було його прикінчити?

— І так не краще, і так кепсько. Сам не знаю, що ліпше: бути розбійником чи юдою?

— Що ви таке кажете, добродію? Хіба Юда заколотника виказав? А Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог!

— Твоя правда, та все-таки негарно ти вчинив. А як, кажеш, звали того коменданта?

— Пан Реговський. А на ім’я, здається, Якуб.

— Це він і є! — буркнув литвин. — Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Але зауваження його ніхто не почув, бо заговорив пан Заглоба.

— Милостиві панове! — сказав він. — Із цим не можна зволікати! Бог так учинив, що дякуючи цьому пахолкові нам легше, ніж того разу, буде князівну шукати, — тож слава Господові милосердному! Завтра ж і вирушимо. Щоправда, князь поїхав, але й без його дозволу пустимося в дорогу, бо нема часу! Поїде пан Володийовський, я і Жендзян, а твоїй милості, пане Підбип’ято, краще лишитися, бо твій зріст і простодушність нас викажуть.

— Ні, брате, я теж поїду! — заперечив пан Лонгінус.

— Задля безпеки князівни ти, добродію, мусиш зостатися. Хто тебе раз бачив, ніколи в житті не забуде. Правда, ми маємо пірнач, але тобі і з пірначем не повірять. Ти Полуяна на очах у всіх Кривоносових гультяїв душив, тож тільки вони побачать серед нас такого здоровила, відразу лихе запідозрять. Ні, не можна твоїй милості з нами їхати. Трьох голів ти там не знайдеш, а твоя одна не вельми допоможе. Аніж усе зіпсувати, ліпше не руш.

— Жаль, — мовив литвин.

— Жаль чи не жаль, а мусиш лишитися. Як поїдемо гнізда на деревах дерти, і тебе візьмемо, а зараз ні.