Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 43

— Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.

Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.

— Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?

— Замовкни, Дедяло! — гримнув гетьман.

— Помовч, помовч! Налигався з самого ранку! — підхопила решта полковників. — Іди геть, поки тебе у три вирви не витурили!

Дедяла не вгамовувався, тоді його й справді схопили за барки й виштовхали за коло.

Воєвода говорив далі вишуканими й добірними словами, даючи зрозуміти Хмельницькому, що прислані йому такі багаті дари — це знак законної влади, якою досі гетьман користувався самочинно. Король, можучи покарати, воліє йому пробачити у нагороду за послух, виявлений під Замостям, і ще тому, що попередні злочини вчинені були до його вступу на престол. Отож Хмельницькому, маючи стільки гріхів, годилося б тепер висловити вдячність за ласку і поблажливість, припинити кровопролиття, заспокоїти селянство і почати перемови з комісарами.

Хмельницький мовчазно прийняв булаву і стяг, який відразу ж наказав над собою розгорнути. Чернь, побачивши це, радісно завила, і певний час нічого не було чути.

Гетьман прояснів на виду і, зачекавши хвилю, відповів:

— За таку велику ласку, яку його королівська величність через вас мені подарував, владу над військом віддавши і колишні мої злочини простивши, покірно дякую. Я завше казав, що король зі мною супроти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найліпший цьому доказ — його вдоволення тим, що я голови вам стинав. Тож знайте: я й далі так робитиму, якщо ви нас із королем у всьому не слухатимете.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брови, ніби закипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту його відповіді. Кисіль же сказав:

— Король, милостивий гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття і перемови з нами почати.

— Кров не я проливаю, а литовське військо, — різко відповів гетьман. — Я маю відомості, що Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. Якщо це підтвердиться — кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу враз постинати голови. Перемов не буде. Мені важко зараз провадити комісію: військо не при купі, тут тільки частина полковників, решта на зимівниках, а без них я почати не можу. Та що нам теревені правити на морозі! Що ви мали мені віддати — віддали, і всі бачили, що відтепер я гетьман із королівської волі, а зараз ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, бо я голодний.

Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.

У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.

Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:

— У Варшаві кажуть, що я ляську кров п’ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.

Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.

Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський «не дражнити дикого звіра».

Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.

Та ось частування почалося. Полковники руками брали з тарелей шматки м’яса, Киселеві й Бжозовському накладав їх у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні — кожен намагався втамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток на зубах у бенкетників та булькання горілки, що лилася в горло. Часом хтось ронив якесь слівце, але воно так і лишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, під’ївши й вихиливши кілька чарок просяної горілки, раптом звернувся до воєводи і спитав:

— Хто у вас командує конвоєм?

Тривога з’явилася на Киселевому обличчі.

— Скшетуський, достойний рицар! — відповів він.

— Я його знаю у — сказав гетьман. — А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?

— Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.

— А хто йому дав такий наказ?

— Я, — відповів воєвода, — бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.

— А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.

Тут у розмову втрутився Яшевський.

— Ми драгунів більше не боїмося, — мовив він. — Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців…

— Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, — урвав його Хмельницький, — а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, від страху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі…

Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.

— Покірно прошу вас, призволяйтеся, — сказав Хмельницький, — а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.

— Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! — заволав Дедяла.

Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.

Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от-от кров бризне з обличчя.

Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:

— То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?

А Хмельницький на це:

— Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.

Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді-бо, життя полонених залежало від гетьманового настрою — варто йому бровою повести, і їм смерть — отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem et saniorem mentem[52].

У такому дусі й озвався тихим голосом кармеліт Лентовський, від природи чоловік смиренний і боязливий:

— Дасть Бог, ці новини з Литви про Турів і Мозир переміняться.

Та ледве він договорив, як Федір Вишняк, полковник черкаський, перехилившись, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, бо їх розділяло четверо бенкетників, але натомість крикнув:

— Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.

— Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? — спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.

На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:

— Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п’яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з’їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! — І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. — За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь — утнути йому шию, згріши козак — утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай-бей — брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.