Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 38

— А де Скшетуський? — щойно привітавшись, запитав Заглоба.

— Нема його, — відповів Вершул.

— А тебе, добродію, комендантом фортеці призначено?

— Так. Мав бути Скшетуський, але поїхав, а мені довірив гарнізон аж до свого повернення.

— А коли обіцяв вернутися?

Нічого не сказав, бо й сам не знав, тільки перед від’їздом попросив мене: «Якщо до мене хтось приїде, скажи, щоб тут зачекав».

— Заглоба з Володийовським переглянулися.

— Давно він поїхав? — спитав пан Міхал.

— Десять днів тому.

— Пане Міхале, — мовив Заглоба, — нехай пан Вершул дасть нам повечеряти, бо яка розмова на голодний шлунок! А за вечерею і поговоримо.

— Залюбки радий служити вам, добродії, бо й сам якраз хотів до столу сідати. А втім, командування переходить до пана Володийовського, як старшого офіцера, тож я у нього в гостях, а не він у мене.

— Залишайся командувати, пане Кшиштофе, — відповів Володийовський, — бо ти старший за віком, та мені, певно, й поїхати доведеться.

За хвилю вечерю було подано. Вони сиділи, їли, а коли пан Заглоба заспокоїв перше відчуття голоду двома мисками юшки, мовив до Вершула:

— А як ти гадаєш, ваша милость, куди міг поїхати пан Скшетуський?

Вершул відіслав челядників, що прислуговували за столом, і, трохи подумавши, почав так:

— Гадки є, але Скшетуському надто вже важливо, щоб було дотримано таємниці, тому я й не хотів казати при служках. Нам тут, напевно, до весни спокійно стояти, от він і скористався слушним часом і, як мені здається, подався шукати князівну, котра у Богуна в руках.

— Богуна вже нема на світі, — сказав Заглоба.

— Як це?

Пан Заглоба уже втретє чи вчетверте оповів, як усе сталося, — і розказував він це щоразу з превеликим задоволенням. Вершул слухав і не міг надивуватися, а тоді зауважив:

— Тепер Скшетуському буде легше.

— Але річ у тім, чи він її знайде. А людей він якихось із собою взяв?

— Нікогісінько, поїхав тільки зі служкою і трьома кіньми.

— І розсудливо зробив, бо там без хитрощів не обійдешся. До Кам’янця ще якось можна дійти з хоругвою, але в Ушиці й Могилеві вже точно стоять козаки, бо там добрі зимівники, а в Ямполі їхнє гніздо — туди треба йти або з дивізією, або самому.

— А звідкіля ти, ваша милость, знаєш, що він подався саме в той бік? — поцікавився Вершул.

— Бо її сховано за Ямполем і йому про це відомо, але там ярів, байраків, очеретів стільки, що хоч і добре знаєш місце, важко втрапити, а не знаючи й поготів! Я в Ягорлик по коней і на суд їздив, то знаю. Були б ми вкупі, певно, ліпше пішло б, а самому йому — ой, не знаю, сумнів мене бере, хіба що випадок якийся допоможе, бо ще ж і дороги не спитаєш.

— То ви, добродії, хотіли з ним їхати?

— Авжеж. То що ж нам тепер робити, пане Міхале? їхати за ним чи не їхати?

— На твій розсуд лишаю, добродію.

— Гм! Десять днів, як поїхав, — не догнати нам його, а тим паче він звелів себе чекати. І Бог знає, якою ще дорогою він поїхав. Міг на Проскурів і Бар старим трактом поїхати, а міг і на Кам’янець-Подільський. Тут важко сказати.

— Не забудь, добродію, — зауважив Вершул, — це тільки мій здогад, що він по князівну поїхав, а певності в цьому немає.

— Отож-бо, отож-бо! — мовив Заглоба. — А що як він усього-на-всього по язика вирушив і невдовзі повернеться до Збаража? Адже він знав, що ми збиралися йти разом і міг нас чекати зараз, бо для цього саме час. От біда, не знаєш, що й придумати.

— Я радив би зачекати днів із десять, — сказав Вершул.

— Десять днів — ні те, ні се: або чекати, або не чекати.

— Я думаю, не чекати. Що ми втратимо, якщо завтра ж вирушимо? Не знайде князівни пан Скшетуський, може, хоч нам Бог допоможе, — мовив Володийовський.

— Бачиш, пане Міхале, тут не можна нічим легковажити… — відповів Заглоба. — Ти молодий і тобі хочеться пригод, а тут є така небезпека, що коли і Скшетуський, і ми окремо шукатимемо, у тамтешніх жителів може виникнути підозра. Козаки народ хитрий і бояться, аби їхні задумки не відкрилися. Може, вони там на кордоні під Хотином із пашею або у Задністров’ї з татарами мають таємні зносини і домовляються про прийдешню війну — хто їх знає! А вже за прийшлими людьми, та ще такими, котрі питають дороги, вони дивитимуться пильно. Я їх знаю. Виказати себе легко, а потім що?

— Тоді тим паче Скшетуський може вскочити у якусь халепу, от йому й треба буде допомогти.

— І це правда.

Заглоба так глибоко задумався, що в нього аж скроні тремтіли.

Нарешті він отямився і сказав:

— Зваживши все, я вирішив: треба їхати.

Володийовський полегшено зітхнув.

— А коли?

— Відпочинемо днів зо три, щоб тіло і душа бадьорі були, і гайнемо.

Уже наступного дня приятелі почали ладнатися в дорогу, коли це враз напередодні виїзду несподівано прибув служка пана Скшетуського, молоденький козачок Цига, з вістями і листами для Вершула. Почувши про це, Заглоба з Володийовським мерщій поквапилися до коменданта на квартиру і там прочитали ось що: «Я в Кам’янці, до якого дорога через Сатанів безпечна, їду в Ягорлик із купцями-вірменами, з якими звів мене пан Буковський. Вони мають татарські й козацькі охоронні грамоти на проїзд аж до Акермана. Поїдемо з тонкими тканинами через Ушицю, Могилів і Ямпіль, зупиняючись дорогою скрізь, де тільки є живі люди. Може, Бог дасть, знайдемо те, що шукаємо. Товаришам моїм, Володийовському і панові Заглобі, скажи, пане Кшиштофе, аби у Збаражі на мене чекали, якщо в них немає інших справ, бо туди, куди я зібрався, гуртом їхати не можна: козаки, котрі зимують у Ямполі й над Дністром аж до Ягорлика, коней у снігах тримають і дуже підозріливі. Чого я сам не зроблю, з тим ми і втрьох не впораємося, а я більше від них на вірменина скидаюся. Подякуй їм, пане Кшиштофе, від усього серця за їхню готовність допомогти мені, чого я, поки житиму, не забуду, але чекати на них я більше не міг — кожен день минав у муках, та й чи приїдуть вони, я не міг знати напевно, а зараз саме найкраща пора їхати: всі купці вирушають по прянощі й тканини. Вірного служку відсилаю, твоїй доручаючи опіці, мені він ні до чого, тільки й боїшся, щоб через юний вік не сказав чогось зайвого. Пан Буковський за доброчесність цих купців ручається, та й мені так здається. Вірю, що все у руках Господа милосердного, котрий, якщо схоче, ласку свою нам явить і муки вкоротить, амінь».

Пан Заглоба, дочитавши листа, поглянув на своїх товаришів, але ті мовчали. Нарешті Вершул сказав:

— Я знав, що він туди поїхав.

— А що нам тепер робити? — спитав Володийовський.

— А нічого! — відповів Заглоба, розводячи руками. — Нема вже чого їхати. Те, що він до купців пристав, це добре, бо всюди можна заглядати і нікого це не здивує. Ниньки у кожній хаті, у кожному хуторі знайдеться що купити, адже бунтівники майже половину Речі Посполитої розграбували. Важко було б нам, пане Міхале, за Ямпіль дістатися. Скшетуський чорнявий, як волох, і легко вірменином може здатися, а тебе твої пшеничні вусики відразу б виказали. І у хлопському вбранні було б важко… Нехай же його Бог благословить! А нам із тобою там, правду кажучи, нема чого робити, хоч мені й жаль, що до звільнення нашої небоги ми не докладемо руки. І все-таки, зарубавши Богуна, ми зробили Скшетуському велику послугу: був би живий отаман, я за голову пана Яна не поручився б.

Володийовський був дуже невдоволений. Він сподівався на подорож, сповнену пригод, а тим часом йому світило довге й нудне перебування у Збаражі.

— Може, нам хоч у Кам’янець поїхати? — спитав він.

— А що ми там робитимемо і з чого житимемо? — відповів Заглоба. — Хіба не все одно, де чекати? А чекати доведеться довго — така подорож Скшетуського відбере чимало часу. Чоловік молодий, поки ноги носять, — тут пан Заглоба понурив голову, — а від бездіяльності старіє, та іншої ради я не бачу… Хай уже там наш приятель якось без нас обійдеться. А ми завтра замовимо молебень, помолимося, аби йому пощастило. Найголовніше, що ми з його дороги Богуна прибрали. Звели, добродію, коней розсідлати, чуєш, пане Міхале? Будемо чекати.