Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 30

Сказавши це, Богун глянув на Володийовського гордовито і глумливо, а пан Міхал дуже збентежився, ніби гончак, котрий відчув, що не може наздогнати звіра, і, не знаючи, як учинити, кинув запитливий погляд на Заглобу. Настала важка хвилина мовчання.

— Так! — озвався Заглоба. — Нема ради! Раз ти посланець, заарештувати ми тебе не можемо, але шаблею перед носом у цього рицаря махати не раджу, бо якось ти від нього уже втікав, аж п’яти блищали.

Богунове обличчя спаленіло: саме цієї миті він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженої гордості скипіла кров у безстрашного отамана. Згадка про втечу з хутора пекла його вогнем. Це була єдина не змита пляма на його молодецькій славі, якою він дорожив над усе, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба спокійнісінько собі вів далі:

— Ти й шароварів тоді ледве не загубив, добре, що рицар цей тебе пожалів і живим відпустив. Тьху, милостивий молодче! У тебе не тільки личко дівоче, а й душа теж. Ти був хоробрий зі старою княгинею і хлопчиною-князем, а від рицаря накивав п’ятами! Тобі листи возити і дівчат викрадати, а не воювати! Богом присягаю, що на власні очі бачив, як ти мало без шароварів не зостався. Тьху, тьху! Як же нам із тобою битися, коли ти папірцем затуляєшся? Туману в очі тільки й умієш напускати, милостивий молодчику!.. Хмель добрий вояк, Кривоніс теж, але й волоцюг у вас чимало серед козаків.

Богун зненацька рвонувся до пана Заглоби, а той так само хутко сховався за пана Володийовського, отож двоє молодих рицарів опинилися віч-на-віч.

— Не зі страху я від тебе тікав, добродію, а щоб людей урятувати! — мовив Богун.

— Не знаю, через які причини, але знаю, що тікав, — відповів пан Міхал.

— Я всюди ладен із вашою милостю битися, хоч і зараз тут.

— Викликаєш мене? — спитав, примружившись, Володийовський.

— Ти заплямував мою молодецьку славу, ти перед людьми мене зганьбив! Хочу твоєї крові!

— Я згоден, — відповів Володийовський.

— Volenti non fit iniura[35], — додав Заглоба. — Але хто ж листа королевичу доставить?

— Нехай у вас голова за це не болить, це моя справа!

— Тоді бийтеся, як нема іншої ради, — мовив Заглоба. — Але якщо тобі пощастить, добродію отамане, з оцим кавалером, знай: я другим битимусь. А тепер вийдемо, пане Міхале, у двір, я тобі щось пильне скажу.

Двоє приятелів вийшли і відгукали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

— Милостиві панове, кепські наші справи. Він і справді везе листа до королевича, уб’ємо ми його — доведеться відповідати. Пам’ятайте: карний суд шляхти propter securitatum[36] засідає за дві милі від виборчого поля, а він усе-таки quasi[37] посол! Справа не легка! Доведеться потім ховатися, хіба що князь захистить — інакше нам не минути лиха. А відпустити його — ще гірше. Це єдина нагода визволити нашу небогу. Якщо його вколошкаємо, легше її знайдемо. Певно, сам Бог хоче їй і Скшетуському допомогти, от що! Радьте ж, милостиві панове, що робити?

— Невже ти, добродію, нічого хитрого не придумаєш? — спитав Кушель.

— Я свого домігся — він перший нас викликав. А тепер потрібні свідки, чужі люди. Як на мене, слід дочекатися Харлампа. Беру на себе переконати його поступитися чергою і при потребі засвідчити, що Богун нас сам викликав, а ми змушені були захищатися. Та й від отамана було б добре вивідати, де він дівчину сховав. Якщо на нього чекає загибель, навіщо вона йому? Може, скаже, якщо вблагати його? А не скаже, то й так ліпше, аби живим не лишився. Все треба робити передбачливо й розважливо. У мене голова як не лусне, милостиві панове.

— Хто ж із ним битиметься? — поцікавився Кушель.

— Пан Міхал перший, я другий, — відповів Заглоба.

— А я третій.

— Е, ні! — перебив пан Міхал. — Я один битимусь, і квит. Покладе він мене — його щастя, нехай їде здоровий.

— О, я ж йому вже обіцяв, — сказав Заглоба, — та якщо ви, добродії, інакше вирішите, я відступлюся.

— Це його воля, якщо він захоче ще й з тобою битися, але більше ні з ким.

— Тоді ходімо до нього.

— Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна у світлиці — він попивав мед. Отаман був уже зовсім спокійний.

— Послухай-но, ваша милость, — почав Заглоба, — є важливі справи, які ми хочемо з тобою обміркувати. Ти викликав цього рицаря — добре, але ти маєш знати, що позаяк виконуєш місію посла, то перебуваєш під захистом закону, бо не поміж диких нелюдів, а серед політичного знаходишся народу. Отож ми можемо тобі відповісти згодою тільки тоді, якщо ти при свідках оголосиш, що сам зі своєї волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими у нас мав бути поєдинок, — от перед ними ти це й засвідчиш, ми ж дамо тобі рицарське слово честі, що коли тобі поталанить із паном Володийовським, ти спокійно собі поїдеш і ніхто тобі не завадить, хіба що зі мною ще помірятися схочеш.

— Згода, — відповів Богун. — Я повторю свої слова при тих шляхтичах, а людям своїм доручу відвезти листа і Хмельницькому, якщо загину, сказати, що сам вас викли¬ кав. А якщо мені Бог допоможе у герці із цим рицарем славу свою молодецьку відстояти, то ще і вашу милость попрошу зі мною стятися.

Сказавши це, він глянув Заглобі в очі, а Заглоба, трохи збентежившись, кашлянув, сплюнув і відповів:

— Гаразд. Спробуєш спершу з моїм учнем, тоді відчуєш, як тобі зі мною доведеться. Та це байдуже… Є другий punctum[38], куди важливіший, і тут ми вже до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі рицаря бачити. Твоя милость викрав князівну Гелену Курцевич, наречену нашого бойового товариша і приятеля, і десь її переховуєш. Знай, що якби ми тебе до суду за це притягли, тобі б ніщо не допомогло, навіть звання посла Хмельницького, бо за raptus puellae[39] судять негайно і виносять смертний вирок. Та оскільки ти стаєш на герць і можеш загинути, поміркуй сам: що буде з небогою, якщо ти загинеш? Невже ти їй зла і згуби бажаєш, ти, котрий її кохаєш? Невже залишиш її без опіки? Приречеш на ганьбу й поневіряння? Невже й після смерті захочеш бути її катом?

Тут голос Заглоби зазвучав із непритаманною йому серйозністю, а Богун поблід і спитав:

— Чого ж ви від мене хочете?

— Скажи нам, де її ув’язнено, щоб ми у разі твоєї смерті могли її знайти і нареченому віддати. Якщо ти це зробиш, Бог помилує твою душу.

Отаман підпер голову руками і глибоко задумався, а троє товаришів пильно стежили за змінами, що відбувалися на його рухливому обличчі, яке враз пойняв такий ніжний смуток, наче ніколи ні гнів, ні лють, ні якісь інші суворі почуття на ньому не з’являлися, ніби чоловік цей тільки для кохання і туги був створений.

Довго тривало мовчання, аж нарешті його порушив Заглоба, котрий із тремтінням у голосі сказав такі слова:

— Якщо ти вже її зганьбив, Господь тебе осудить, а вона нехай хоч у кляшторі знайде спокій…

Богун підвів вологі, сповнені журби очі й промовив:

— Якщо я її зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, рицарі й кавалери, кохати вмієте, але я, козак, у Барі її від смерті й ганьби врятував, а потім у пустелю вивіз — і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, до ніг припадав і чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть — і я пішов, і більше її не бачив, бо матінка-війна тримала.

— Бог тобі, добродію, на Страшному суді це врахує, — сказав, глибоко зітхнувши, Заглоба. — Але ж чи вона там у безпеці? Там же Кривоніс і татари!

— Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене до Хмельницького послав спитати, чи йти йому в Кодак, — і вже, напевно, пішов, а там, де вона, нема ні козаків, ні ляхів, ні татар — там вона у безпеці.