Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 22

Нарешті попереду з'явився загін драгунів на чолі з офіцером. Жовніри розштовхували людей, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» — і бив плазом шаблею тих, хто розступався досить повільно.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер сердечно привітав знайомих.

— Що за часи! Що за часи! — нарікав він.

— Де князь? — запитав Скшетуський.

— Князь уже місця собі не знаходить, що тебе довго нема. Вельми йому тебе і твоїх людей бракує. Зараз він у бернардинів, мене послали у місті дати лад, але це вже робить Ґрозваєр. Я поїду з тобою до костьолу. Там рада зібралася.

— У костьолі?

— Авжеж. Князеві булаву вручатимуть, бо ратники оголосили, що під іншим проводом не оборонятимуть міста.

— Їдьмо! Мені теж треба пильно до князя.

З'єднавшись, загони далі рушили вкупі. Дорогою Скшетуський розпитував про все, що діється у Львові і чи вирішено вже готуватися до оборони.

— Саме зараз обговорюється це питання, — мовив Кушель. — Городяни хочуть оборонятися. Що за часи! Посполиті переймаються більше, аніж шляхта і жовніри.

— А рейментарі? Що з ними сталося? Невже знову в місті й невже знову ставатимуть князеві на заваді?

— Ох, якби він сам не ставав! Не віддали вчасно йому булави, тепер запізно. Рейментарі на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився тільки в архієпископському палаці й відразу ж поїхав. І добре зробив — ти не уявляєш, які люті на нього жовніри. Його вже й слід запався, а вони й досі кричать: «Дайте його сюди, ми з ним поквитаємося!» — легко б не відбувся, якби вчасно не зник. Пан коронний підчаший першим сюди прибув, ба, навіть почав наговорювати на князя, але зараз принишк, бо й супроти нього підіймається обурення. Його відверто у всьому звинувачують, а він тільки сльози ковтає. А взагалі жах, що діється, ну й часи настали! Кажу тобі: дякуй Богові, що під Пилявцями не був, що не тікав звідти, бо я дивуюся, як, побувавши там, ми всі розумом остаточно не схибнулися.

— А як наша дивізія?

— Нема вже її! Нікого майже не лишилося. Вурцеля нема, Махницького нема, Зацвіліховського теж. Вурцель і Махницький не були під Пилявцями, бо зосталися у Старокостянтинові. Там їх цей Вельзевул, князь Домінік, залишив, щоб ослабити силу нашого князя. Не відомо: чи то вони пішли, чи супротивникові в лапи попалися. А старий Зацвіліховський як у воду впав. Дай Боже, щоб не загинув!

— А війська тут багато зібралося?

— Достатньо, але що з того?.. Тільки князь міг би дати йому раду, якби згодився булаву прийняти, бо ні про кого більше воїни й слухати не хочуть. Страшенно князь тривожився про тебе і твоїх жовнірів… Єдина повна хоругва все-таки. Ми вже тут тебе оплакували.

— Тепер тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Якийся час вони їхали мовчки, розглядаючи натовп, слухаючи зойки і крики: «Татари! Татари!» В одному місці побачили страшну картину: люди розривали на шматки чоловіка, якого запідозрили у шпигунстві. Дзвони не змовкали.

— А орда скоро сюди прибуде? — спитав Заглоба.

— Лихо її знає!.. Може, ще й сьогодні. Це місто довго не оборонятиметься, не витримає! Хмельницький іде з двомастами тисячами козаків, опріч татар.

— Гаплик! — сказав шляхтич. — Ліпше нам було б далі стрімголов їхати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

— Над ким?

— Над Кривоносом, над Богуном, дідько його знає, ще над ким!

— Ого! — вигукнув Кушель і, звернувшись до Скшетуського, спитав тихенько: — А тебе, Яне, нічим не потішив Господь? Не знайшов ти, кого шукав? Не розвідав чогось принаймні?

— Не час зараз про це думати! — підвищив голос Скшетуський. — Що значу я зі своїми бідами перед обличчям того, що сталося! Усе марнота марнот, а зрештою смерть!

— Мені теж здається, що невдовзі кінець світу настане, — мовив Кушель.

Тим часом вони доїхали до костьолу бернардинів, усередині якого яскраво світилося. Численні натовпи стояли перед ним, але зайти не могли, бо ланцюг алебардистів заступав вхід, пропускаючи тільки вельмож і військову старшину.

Скшетуський наказав своїм людям утворити ще один ланцюг.

— Увійдімо, — промовив Кушель. — Тут половина Речі Посполитої.

Увійшли. Кушель не набагато перебільшив. Уся міська знать і військова верхівка зібралися на цій раді. Тут були воєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери чужоземних рейментів, духовенство, шляхти стільки, скільки в костьолі могло вміститися, безліч нижчих військових чинів і кільканадцять міських радників на чолі з Ґрозваєром, котрий мав командувати загонами городян. Був присутній також і князь, і пан коронний підчаший — один із рейментарів, і воєвода київський, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і пан литовський обозний Осинський — ці сиділи перед великим вівтарем так, щоб publicum[18] могла їх бачити.

Рада відбувалася квапливо, гарячково, як завше в таких випадках: промовці ставали на лави й заклинали вельмож і воєначальників без оборони не віддавати міста у ворожі руки. Хоч би й ціною життя місто мусить затримати супротивника, дати оговтатися Речі Посполитій. Чого бракує для оборони? Є мури, є військо, є рішучість — потрібен тільки полководець. А поки виголошувалися промови, у громаді почалися перешіптування, які поступово переросли у гучні окрики, — запал огортав присутніх. «Загинемо! Загинемо залюбки! — волали у натовпі. — Кров'ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми затулимо вітчизну!» І почувся брязкіт шабель, і оголені леза замигтіли у полум’ї свічок. А дехто кричав: «Угамуйтеся! До порядку!» — «Оборонятися чи не оборонятися?» — «Оборонятися! Оборонятися!» — верещала громада, аж луна, відбиваючись од склепіння, повторювала: «Оборонятися!» — «Кому бути командувачем?» — «Князеві Ієремії — він вождь! Він герой! Нехай захищає місто і Річ Посполиту — віддати йому булаву! Слава Ієремії Вишневецькому!»

Цієї миті з тисячі грудей вихопився такий гучний окрик, що здригнулися мури і забряжчали шибки у вікнах костьолу:

— Князь Ієремія! Князь Іеремія! Слава князеві Ієремії! Слава князеві Ієремії! З князем Ієремією до звитяги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди звернулися до князя, а він підвівся спокійний, нахмуривши брови. Враз стало тихо, хоч мак сій.

— Милостиві панове! — почав князь дзвінким голосом, який серед цієї тиші почув кожен. — Коли кімври і тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів узяти консульської влади, аж поки це зробив Марій. Але Марій мав право її взяти, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у цю чорну годину від влади не ухилився, бажаючи вітчизні милій життя віддати, але булави взяти не можу, щоб вітчизни, сенату і верховних воєначальників не скривдити, а самозваним вождем бути не хочу. Є серед нас той, кому Річ Посполита довірила булаву, — пан коронний підчаший…

Далі говорити князь не зміг, бо щойно він згадав пана підчашого, зчинився страшний крик, забрязкали шаблі, натовп завирував і вибухнув, мов порох, на який упала іскра.

— Геть! На погибель йому! Pereat![19] — лунало зусібіч.

— Pereat! Pereat! — гриміло дедалі гучніше.

Підчаший схопився зі стільця — блідий, із краплями холодного поту на чолі, а тим часом грізні постаті наближалися до стел, до вівтаря і вже чулося зловісне:

— Сюди його подайте!

Князь, бачачи, куди хилиться діло, підвівся і витяг правицю.

Натовп зупинився, гадаючи, що князь хоче говорити, і враз принишк.

Але князь хотів тільки відвернути бурю і ґвалт, щоб не допустити пролиття крові у костьолі, тож коли побачив, що найгірша хвиля минула, знову сів на місце.

На два стільці далі, біля київського воєводи, сидів нещасний підчаший: сива голова його впала на груди, руки обвисли, а з вуст поміж схлипуваннями виривалися слова:

— Господи! За гріхи мої приймаю з покорою цей хрест!

Старий міг викликати жаль у найчерствішому серці, але натовп зазвичай жалю не знає, тож знову зчинився галас. І тоді зненацька підвівся воєвода київський, подавши знак рукою, що хоче говорити.