Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 16

І все-таки йому здавалося, що він виконав більшу частину завдання: він був вільний, озброєний і сидів на піддашші як у фортеці. «Матері його ковінька! — думав він. — Невже я для того із пут вивільнився, щоб на них повіситися?»

І знову всякі витівки почали лізти йому в голову, але їх було так багато, що годі було вибрати найкращу.

Тим часом надворі дедалі дужче розвиднялося. Зникала тінь, що ховала довколишні прибудови, стріха ніби взялася сріблом. Пан Заглоба уже міг легко розрізнити окремі групи на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, що лежали біля колодязя, й овечі кожухи, під якими спали молодці біля хати.

Раптом одна постать із сонних підвелася й почала поволі йти через майдан, зупиняючись тут і там біля людей і коней; якусь хвилю поговорила з козаками, що стерегли полонених, і нарешті підійшла до хліва. Пан Заглоба спершу подумав, що це Богун, бо дозорці розмовляли з ним, як підлеглі з командиром.

— Ех! — пробурчав він, — мав би я зараз гвинтівочку, навчив би тебе, як ногами перебирати!

Цієї миті незнайома постать підвела голову, і на обличчя їй упав блідий відблиск світанку: то був не Богун, а сотник Голодий, котрого пан Заглоба впізнав одразу, бо добре пам’ятав іще відтоді, як водив із Богуном компанію у Чигирині.

— Хлопці! — спитав Голодий. — Ви не спите?

— Ні, батьку, хоч і сон зморює. Час би нас змінити.

— Зараз вас змінять. А вражий син не втік?

— Ой-ой! Хіба що душа із нього втекла, батьку, бо й не поворушився.

— О, це стріляний горобець! Ну ж бо, гляньте, що там із ним, бо він ладен і в землю запастися.

— Зараз! — відповіло кілька молодців, наближаючись до дверей хліва.

— Струсіть заодно й сіна з піддашшя — коней обтерти! Зі сходом сонця вирушаємо.

— Добре, батьку!

Пан Заглоба, мерщій покинувши свій пост біля дірки у стрісі, приповз до отвору в піддашші. Водночас він почув скрип дерев’яного засува й шелест соломи під ногами у козаків. Серце гупало молотом у грудях, а рука стискала ефес шаблі. Пан Заглоба знов поклявся в душі, що радше дасть себе спалити разом із хлівом або посікти на шматки, аніж дасться живим. Він сподівався, що козаки негайно зчинять страшний ґвалт, але помилився. Якийся час чути було, як вони ходять, дедалі швидше, по хліву, нарешті один із них сказав:

— Що за чорт! Я не можу його намацати! Ми ж його сюди кинули.

— Що він, на мишу обернувся? Викреши вогню, Василю, темно тут, як у лісі.

На хвилю залягла тиша. Василь, напевно, шукав трут і кресало, другий же козак почав тихенько гукати:

— Пане шляхтичу, озовися!

— Поцілуй пса у вухо! — буркнув Заглоба.

Та ось залізо зачеркало об кремінь, посипалися роєм іскри й освітили на мить нутро хліва і козачі голови у смушевих шапках, після чого темінь стала ще густішою.

— Нема! Нема! — волали збуджені голоси.

Тоді один із козаків кинувся до дверей.

— Батьку Голодий! Батьку Голодий!

— Що таке? — спитав сотник, показуючись у дверях.

— Нема ляха!

— Як це нема?

— Мов крізь землю провалився! Нема ніде. О, Господи помилуй! Ми й вогонь викрешували — нема!

— Не може бути. Ой, буде ж вам від отамана! Утік чи що? Проспали?

— Ні, батьку, ми не спали. Із хліва він ніяк не міг вийти.

— Тихо! Не збудіть отамана!.. Якщо не вийшов, то мусить тут десь бути. А ви всюди шукали?

— Всюди.

— А на піддашші?

— Як же йому на піддашшя вилізти, коли він був зв'язаний?

— Дурний ти! Якби він не розв’язався, то був би на місці. Шукайте на піддашші. Викресати вогню!

Знову посипалися іскри. Звістка вмить облетіла усіх караульних. До хліва, як це завше буває у таких випадках, квапливо набігло народу; почулися швидкі кроки, швидкі запитання й ще швидші відповіді:

— На піддашшя! На піддашшя!

— А ти постережи знадвору!

— Не розбудіть отамана, а то біда буде!

— Нема драбини!

— Принести іншу!

— Нема ніде!

— Збігайте в хату, там має бути.

— От лях проклятий!

— Лізьте по карнизу на дах, а звідти на піддашшя.

— Не можна, карниз широкий і підшитий дошками.

— Несіть списи. По них і виліземо. От собака!.. Драбину втяг за собою!

— Принести списи! — звелів Голодий.

Одні побігли по списи, другі, задерши голови, не зводили очей із піддашшя. Розсіяне світло крізь відчинені двері просочилося й у хлів, і в напівсутінках стало видно квадратний отвір на піддашшя, чорний і безмовний.

Знизу долинали примирливі голоси:

— Ну, пане шляхтичу! Спускай драбину і злазь. Усе одно тобі нікуди не дітися, нащо людям голову морочити. Злазь! Злазь!

Тиша.

— Ти ж мудрий чоловік! Сидів би собі, якби тобі це допомогло, але ж не допоможе — то ж краще злазь із доброї волі, соколику!

Тиша.

— Злазь, а то шкуру з макітри злупимо і пикою вниз у гній кинемо!

Пан Заглоба лишався таким же глухим до погроз, як і до лестощів, і сидів у темряві, мов борсук у норі, готуючись до затятої оборони. Тільки шаблю міцніше стискав у руці, трохи сопів і подумки шепотів молитву.

Тим часом принесли списи, зв’язали по три вкупі й поставили вістрями до отвору. Панові Заглобі враз сяйнула думка схопити їх і втягти на піддашшя, але він одразу ж схаменувся, що дах може бути занизький і повністю списів не втягнеш. Та й, зрештою, за хвилю принесуть інші.

А поки що у хліві аж кишіло козаками. Дехто присвічував трісками, дехто поприносив дрюки й решітки від возів, які виявилися короткими і їх квапливо стягали ременями, бо по списах справді важко було б вилазити. Проте охочі знайшлися.

— Я полізу! — заволало кілька голосів.

— Зачекайте драбини! — відповів Голодий.

— А чом би, батьку, не спробувати вилізти по списах?

— Василь вилізе! Він як кіт лазить.

— То нехай спробує.

А дехто відразу ж почав жартувати:

— Гей, обережно! У ляха шабля, голову зітне й не зчуєшся.

— Він тебе за чуприну вхопить і втягне, а там як ведмідь придавить.

Та Василя це не злякало.

— Він знає, — сказав Василь, — що коли тільки пальцем мене торкне, отаман йому дасть перцю, та й ви теж, брати.

Це було попередженням панові Заглобі, котрий сидів тихо й не дихав.

Але козаки, народ веселий, відразу ж упали в добрий гумор. Уся ця затія почала їх забавляти, і вони й далі кепкували з Василя:

— Одним дурнем поменшає на білому світі.

— Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Він теж не боязкіший від тебе.

— Хо! Хо! Він несамовитий. Дідько його знає, на кого він там уже обернувся… Це чаклун! Ти, Василю, не відомо кого у тому отворі знайдеш.

Василь, котрий уже поплював на руки й ухопився ними за списи, раптом зупинився.

— На ляха піду, — мовив він, — на чорта ні.

Тим часом позв’язували решітки й приставили їх до лазу. Але й по них вилазити було кепсько — вони відразу ж прогнулися й тонкі щаблі затріщали, ледве на найнижчий із них поставили ногу. Але Голодий сам поліз перший. Підіймаючись, він примовляв:

— Ти, пане шляхтичу, бачиш, що ми не жартуємо. Захотів нагорі сидіти, уперся, то й сиди, але не захищайся, бо ми тебе усе одно дістанемо, хоч би й довелося увесь хлів розібрати. Ти розум май!

Нарешті голова його досягла отвору й поволі у нього заглиблювалася. Зненацька почувся свист шаблі, козак страшно скрикнув, захитався і впав під ноги молодцям із розчерепленою навпіл головою.

— Коли його, коли! — несамовито заверещали козаки.

У хліві зчинився страшний рейвах, почулися крики, зойки, які заглушив громовий голос пана Заглоби:

— Ха, злодії, людожери! Ха, телепні! Усіх вас до ноги порішу, шельми паскудні! Знайте рицарську руку!.. Я вам покажу, як на чесних людей ночами нападати! Як шляхтича у хліву запирати… Ха! Бандити! По одному лізьте до мене, по одному або й по двоє! Ну ж бо, хто перший!

Тільки казанки свої ліпше у гною лишіть, бо постинаю, не Я буду!

— Коли! Коли його! — кричали козаки.

— Хлів спалимо!