Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 14

Але отаман спокійним голосом повторив:

— Добрий вечір, ваша милость. «Брр! — подумав Заглоба. — Ліпше б уже спаленів».

— Не впізнаєш мене, пане шляхтичу?

— Чолом, чолом! Як здоров’ячко?

— Нівроку. А от про твоє, ваша милость, я сам подбаю.

— Я не просив у Бога такого лікаря і маю сумнів, що твої ліки мені допоможуть, але хай діється воля Божа.

— Як же це, адже ти мене виходжував, тепер я тобі віддячу. Ми ж давні друзі. Пам’ятаєш, як ти мені голову обмотував у Розлогах, га?

Богунові очі почали світитися, як два карбункули, а вуса розтяглися у страшному усміху в одну лінію.

— Пам’ятаю, — відповів Заглоба, — що я міг тебе ще й ножем шпортнути, але не зробив цього.

— А я хіба тебе шпортнув? Чи хочу шпортнути? Ні! Ти для мене любчик-коханчик, я тебе берегтиму, як зіницю ока.

— Я завжди казав, що ти шляхетний рицар, — мовив Заглоба, удаючи, ніби приймає Богунові слова за щиру монету, а в голові тої ж миті майнула думка: «Він, напевно, готує для мене щось особливе. Не помру я легкою смертю!»

— Ти слушно казав, — вів далі Богун, — хоч ти теж шляхетний рицар. Отак ми шукали один одного і знайшли.

— Щоправда, я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.

— Невдовзі ти мені ще ліпше подякуєш, і я тобі відборгую за те, що ти мені дівку з Розлогів у Бар привіз. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, але це не сьогодні й не завтра — зараз війна, а ти чоловік старий, може, й не доживеш.

Заглоба попри весь жах свого становища, в якому він опинився, нашорошив вуха.

— На весілля? — пробурмотів він.

— А як ти думав? — не вгавав Богун. — Що я, холоп якийся — дівку без попа неволити, чи мене не стане на те, аби в Києві шлюб узяти? Не для холопа ти її у Бар привів, а для отамана і гетьмана… «Добре!» — подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна.

— Звели мене розв’язати, — сказав він.

— Полеж, полеж, тобі скоро вирушати, а старому слід відпочити перед дорогою.

— Куди ти мене хочеш везти?

— Ти мій приятель, тож я тебе повезу до іншого мого приятеля, до Кривоноса. Ми уже вкупі подбаємо, щоб тобі там було добре.

— Спечно мені буде, — буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по спині.

Та ось він заговорив знову:

— Знаю, ти на мене зуб маєш, але надаремне, надаремне, Бог свідок. Жили ми з тобою вкупі й у Чигирині не один дзбан меду випили, бо я тебе як сина любив за твою лицарську відвагу — другого такого лицаря в усій Україні не знайдеш. Отак-то! Чим я тобі, скажи, дорогу перейшов? Якби не поїхав тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі були у великій приязні. А чого я поїхав, як не із зичливості до тебе? І якби ти не був такий навіжений, якби не замордував отих нещасних, бачить Бог, я ніколи не став би тобі на дорозі. Нащо мені у чужі справи лізти! Я волів би, щоб ліпше тобі, аніж кому іншому, дівчина дісталася. Але із твоїми татарськими замашками у мене совість заговорила: все-таки це шляхетський дім. Ти й сам на моєму місці вчинив би так само. Я міг тебе на той світ відправити з більшим для себе пожитком, але ж, бач, не зробив цього! Бо я шляхтич, і для мене це сором. Посоромся ж і ти, бо я знаю, що ти хочеш наді мною глумитися. Дівчина й так твоя — чого ж ти від мене хочеш? Хіба я її не беріг, як зіницю ока, для твого ж добра? Ти із нею шанобливо обійшовся, отже, маєш лицарську честь і сумління, але як же ти подаси їй руку, замазану моєю невинною кров’ю? Як їй скажеш: я того чоловіка, котрий тебе крізь полчища черні й татар провів, тортурам піддав? Посоромся ж, звільни мене від цих пут і поверни волю, яку ти в мене зрадливо відібрав. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе спіткати може, а за мою смерть Бог тебе покарає: забере те, що тобі наймиліше.

Богун підвівся зі стільця, блідий від люті, і, підійшовши до Заглоби, заговорив здушеним від шаленства голосом:

— Ах ти, веприсько брудний, та я із твоєї шкури ремінці живцем різатиму, на повільному вогні засмажу, до стіни цвяхами приб'ю, на шматки розірву!

І в нестямі схопився за ніж, що висів у нього на поясі, якусь мить конвульсійно стискав у руці, ось уже й лезо заблищало у Заглоби перед очима, але отаман угамував себе, запхнув ножа назад у піхви й крикнув:

— Гей, молодці!

Шестеро запорожців ускочили в кімнату.

— Візьміть оце ляське стерво й киньте у хлів. І очей із нього не спускайте!

Козаки вхопили пана Заглобу, по двоє за руки й за ноги, один іззаду за чуприну і, витягши з хати, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною у хлів, що стояв віддалік. Після цього вони замкнули двері, й бранця огорнула суцільна темрява — лише крізь шпарини між колодами і крізь дірки у стрісі де-не-де проникало бліде нічне сяйво. По хвилі очі пана Заглоби призвичаїлися до темені. Він огледівся довкола й побачив, що у хліві не було ні свиней, ні козаків. Розмови останніх, зрештою, долинали до нього виразно крізь усі чотири стіни. Певно, весь будинок був щільно обставлений сторожею, але попри все це пан Заглоба глибоко зітхнув.

Передусім він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він був певен, що настала його остання мить, і вже заповідав душу Богові, щоправда, з величезним страхом. Але, мабуть, Богун вирішив приготувати для нього смерть далеко витонченішу. Він прагнув не лише помститися, а й натішитися смертю над тим, хто відняв у нього красуню, заплямував його молодецьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як дитину. Вельми смутна перспектива відкривалася перед паном Заглобою, але поки що він тішився думкою, що іще живий, що, найвірогідніше, його повезуть до Кривоноса і тільки там почнуть катувати, — а отже, попереду в нього кілька, а може, й більше днів. Поки що ж він лежить собі самотньо у хліву серед нічної тиші і може подумати над якоюсь витівкою.

Це була єдина добра сторона справи, але, коли він про лихі подумав, знову мурашки тисячами забігали у нього по хребту.

Витівки!..

— Якби тут, у цьому хліву, кабан або свиня лежали, — буркотів пан Заглоба, — їм було б куди легше — ніхто не став би їх прив’язувати до власної шаблі. Прив’яжи так самого Соломона — не буде він мудріший за свої шаровари чи мої закаблуки. О Боже, Боже, за що ти мене так караєш! З усіх людей, що живуть на світі, я цього лиходія найбільше уникнути хотів — і таке моє щастя: саме його й зустрів. Ох і виправить він мою шкуру — як найкраще сукно буде. Попався б я комусь іншому, відразу сказав би, що пристаю до бунту, а потім дременув би. Та й інший навряд чи повірив би, а цей і поготів! Ой, чую, як у мене серце завмирає. Чорти мене сюди принесли — о Боже, Боже, ні рукою, ні ногою ворухнути не можу… О Боже! Боже!

Однак трохи перегодя пан Заглоба подумав, що мав би руки-ноги вільні, легше було б щось утнути. А що як спробувати? От би тільки шаблю з-під колін висунути, а там би пішло простіше. Та як же її висунути? Перевернутися на бік — кепсько… І пан Заглоба глибоко задумався.

І таки надумав. Він почав розгойдуватися на власному хребті швидше й швидше і з кожним таким рухом посувався на півдюйма вперед. Йому стало спечно, чуприна змокріла ще більше, ніж у танці. Часом він зупинявся й перепочивав, часом зовсім переставав, бо йому здавалося, що котрийсь із молодців іде до дверей, — і знову починав із новим запалом, аж поки нарешті присунувся до стіни.

Тоді він почав гойдатися інакше: не від голови до ніг, а з боку на бік. Шабля при цьому за кожним разом кінчиком легенько вдарялася об стіну й потроху висувалася з-під колін, нахиляючись дедалі більше усередину, куди тяг її ефес.

Серце наче молот загупало в грудях у пана Заглоби: він побачив, що цей шлях може дати бажаний результат.

І він працював далі, намагаючись ударяти в стіну якнайтихіше і тільки тоді, коли розмова молодців заглушала стукіт ударів. Та ось нарешті настав момент, коли кінець піхов опинився на одній лінії з ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, хоч гойдайся, хоч ні, було неможливо.

Так, але натомість із другого боку звисала вже значна її частина, до того ж важча, якщо брати до уваги ефес.