Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 79

Справді-бо, у його залізних руках вони швидко ставали бойовою силою. Командири із навчених запорожців були готові, простолюд поділено на полки, із колишніх кошових отаманів призначено полковників, окремі загони, аби привчити їх до бою, послано на штурм замків. А хоробрий це був за вдачею люд, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звиклий, до вогню і кривавого обличчя війни завдяки татарським набігам призвичаєний.

Отож пішли два полковники, Ганджа й Остап, на Нестервар, і здобули його, а населення, єврейське і шляхетське, до ноги вирізали. Князеві Четвертинському власний його млинар голову на порозі замку відтяв, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Інші ходили в інші сторони, й успіх сприяв їхній зброї, бо страх відняв серця у ляхів, страх, «народові цьому непритаманний», що вибивав із рук зброю й сили позбавляв.

Не раз, бувало, полковники приставали до Хмельницького: «Чого ж ти на Варшаву не йдеш, а спочиваєш, із чаклунками чари відправляєш і горілкою заливаєшся, а ляхам опам’ятатися від страху і військо зібрати дозволяєш?» Не раз теж і п’яна чернь, виючи ночами, облягала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоб він її на ляхів вів. Хмельницький підняв бунт і зробив його страшною силою, але тепер він усвідомив, що сила ця уже й його самого штовхає до невідомого прийдешнього, тому часто похмурим оком у це прийдешнє заглядав, намагаючись його розгадати, і серцем за нього тривожився.

Треба сказати, з-поміж усіх тих полковників і отаманів він один знав, скільки страшної міці приховано у на вигляд безсилій Речі Посполитій. Він підняв бунт, розгромив під Жовтими Водами, розгромив під Корсунем, стер коронні війська — а що далі?

От і збирав він полковників на ради і, водячи по них кривавими очима, перед якими усі тремтіли, понуро ставив їм те саме запитання:

— Що далі? Чого ви хочете? Іти на Варшаву? То сюди князь Вишневецький прийде, дружин і дітей ваших як грім поб’є, землю і воду тільки залишить, а потім за нами ж до Варшави з усіма силами шляхетськими, які до нього пристануть, піде — і ми, опинившись між двома вогнями, згинемо якщо не в битвах, то на палях…

— На приязнь татарську сподіватися не можна. Сьогодні вони з нами, завтра від нас одвернуться і в Крим помчать або панам голови наші продадуть.

— А що далі, кажіть! Іти на Вишневецького? Так він сили наші й татарські на себе відтягне, а за цей час у самій Речі Посполитій збереться військо і на поміч йому рушить. Вибирайте…

І стривожені полковники мовчали, а Хмельницький говорив:

— Що ж вам пельки заціпило? Чого ж ви більше не прете на мене, аби на Варшаву йшов? Якщо вже не знаєте, що робити, то довірте мені, а я, дасть Бог, свою і ваші голови врятую, а для Війська Запорозького і козаків задоволення отримаю.

І справді, залишався один спосіб: перемови. Хмельницький добре знав, скільки таким шляхом можна від Речі Посполитої домогтися, сподівався, що сейми радше згодяться на значне задоволення для козаків, аніж на податки, набори і війну, яка обіцяла бути і тривалою, і важкою. Знав він, нарешті, що у Варшаві є могутня партія, а очолює її сам король, про смерть котрого звістка ще не дійшла[117]; до неї належать і канцлер, і чимало панів, котрі раді були стримати зростання в Україні величезних магнатських багатств, із козаків силу для королівських потреб створити, укласти з ними вічний мир і на сторонню війну ці зібрані тисячі використати. За таких умов Хмельницький міг і для себе неабиякого становища домогтися, гетьманську булаву з королівських рук отримати, і для козаків численних поступок добутися.

Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав люд, створював цілі армії, прибирав до своїх рук замки, бо знав, що перемови вестимуться тільки із сильним. Але у глиб Речі Посполитої не рушав.

О, якби з допомогою перемов він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю із рук Вишневецького вибив, або — якщо князь її не складе — то не він, Хмельницький, а князь стане заколотником, котрий веде війну усупереч волі короля і сеймів.

Отоді-то він і піде на Вишневецького, але вже із королівської і Речі Посполитої згоди, і проб'є тоді остання година не лише для князя, а й для всіх українних короленят із їхніми маєтностями й латифундіями.

Так думав самозваний гетьман запорозький, таку будівлю зводив він на прийдешнє. Але на риштованнях, під цю будівлю приготовлених, частенько сиділо чорне птаство турбот, сумнівів, побоювань і зловісно каркало.

Чи досить сильна мирна партія у Варшаві? Чи почнуть із ним перемови? Що скажуть сейм і сенат? Чи позатикають вуха на стогнання й волання українні? Чи заплющать очі на заграви пожеж?

Чи не переважить вплив магнатів, що мають безмежні латифундії, про збереження яких вони піклуватимуться? І чи так уже налякана ця сама Річ Посполита, щоб пробачити йому спілку із татарами?

А з іншого боку, гриз душу Хмельницького сумнів, чи не занадто розпалився і розгулявся бунт. Чи дадуть ці здичавілі маси хоч якось себе укоськати? Добре, скажімо, він, Хмельницький, мир укладе, а головорізи — від його імені — й далі мордування і підпали сіятимуть або ж із ним самим за свої обмануті надії поквитаються. Та це ж висока повінь на річці, на морі, буря! Страшне становище! Якби вибух був слабший, тоді б із ним, як зі слабим, перемов не вели, але позаяк бунт могутній, перемови з волі подій можуть не вдатися.

І що буде?

Коли такі думки обсідали важку гетьманову голову, тоді зачинявся він у своїй квартирі й пив денно і нощно. Умить між полковниками і простолюдом ширилася чутка: «Гетьман п'є!» — і приклад його наслідували усі. Дисципліна слабшала, починали мордувати полонених, билися один з одним, грабували один, в одного здобич — починався судний день, панування жахів і страхіть. Біла Церква ставала справжнім пеклом.

Та ось одного такого дня до п'яного гетьмана зайшов шляхтич Виговський, взятий у полон під Корсунем, якого Хмельницький зробив своїм секретарем. Зайшовши, він заходився безцеремонно трясти пияка, нарешті схопив за плечі, посадив на тапчані й привів до тями.

— А це що таке, яке лихо? — спитав Хмельницький.

— Ваша милость гетьмане, вставай і отямся! — відповів Виговський. — Посольство приїхало!

Хмельницький підхопився на рівні ноги і вмить протверезів.

— Гей! — гукнув він козачкові, що сидів на порозі. — Делію[118], шапку і булаву!

А потім сказав Виговському:

— Хто приїхав? Від кого?

— Ксьондз Патроній Ласко із Гущі від пана воєводи брацлавського.

— Від пана Киселя?

— Атож.

— Слава Отцю і Сину, слава Святому Духові й Святій Пречистій! — говорив, хрестячись, Хмельницький.

Обличчя його проясніло, подобрішало — із ним починали перемови.

Але того ж дня надійшли звістки, цілком протилежні мирному посольству пана Киселя.

Повідомили, що князь, давши спочинок війську, здороженому походом через ліси і болота, вступив у бунтівний край, що він убиває, палить, стинає голови, що передовий загін, висланий під командою Скшетуського, розбив двохтисячну ватагу козаків і черні, вигубивши усіх до ноги, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і зоставив тільки землю і воду. Про цей штурм і взяття Погребища оповідали страшні речі — було це лігво найзапекліших головорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Мордуйте їх так, аби відчували, що вмирають[119]». Тому жовнірство найдикіші звірства чинило. З усього міста не вціліла жодна жива душа. Сімсот полонених повісили, двісті посадили на палі. Розповідали ще про буравлення очей свердлами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт згас відразу в усій околиці. Жителі або тікали до Хмельницького, або зустрічали лубенського воєводу навколішки, з хлібом-сіллю, благаючи про милосердя. Дрібніші ватаги усі були знищені, а в лісах, як твердили втікачі із Самгородка, Спічина, Плескова й Вахнівки, не було жодного дерева, на якому не висів би козак.