Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 65

— Про це, мила панно, не бійся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку стинав, самої свічки не зачепивши. Тож кривди я тобі не заподію, хоч робити таке мені доводиться уперше.

Гелена сіла біля стовбура, перекинула через нього своє довге чорне волосся й підняла очі на пана Заглобу.

— Я готова. Рубай, ваша милость, — сказала вона.

І всміхнулася до нього трохи засмучено, бо жаль їй було волосся, котре при голові ледве можна було взяти у дві пригорщі. Та й панові Заглобі якось не хотілося цього робити. Він обійшов стовбур, щоб зручніше замахнутися, і пробурмотів:

— Тьху! Тьху! Я волів би краще бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і до катівської беруся роботи, бо відомо милій панні, що вони чаклункам волосся на голові обрізають, аби диявол туди не сховався і силою своїх чарів тортур не зіпсував. Але ж мила панна не чаклунка, тому й затія ця бридкою мені здається, за яку якщо мені пан Скшетуський вух не відріже, я йому imparitatem[98] учиню. Далебі, рука аж замліла. Замруж хоч очі, мила панно.

Пан Заглоба потягся вгору, ніби у стременах до удару готувався. Плоске лезо свиснуло в повітрі, й умить довгі чорні пасма ковзнули по гладенькій корі стовбура на землю.

— Усе, — мовив Заглоба.

Гелена швидко підвелася, і враз коротко обрізане волосся чорним кружальцем розсипалося довкола її обличчя, що взялося рум'янцем сорому, — відрізати косу для дівчини у ті часи вважалося великою ганьбою, а отже, була це з її боку чимала жертва, піти на яку змусили крайні обставини.

В очах у дівчини забриніли сльози, а пан Заглоба, невдоволений собою, навіть не втішав її.

— Мені здається, я вчинив щось ганебне, — мовив він, — і повторюю тобі, мила панно: якщо пан Скшетуський справжній кавалер, він мені за це вуха відрізати мусить. Але не можна було інакше, бо sexus[99] милої панни відразу одгадали б. Тепер принаймні можемо йти сміло. Розпитав я у діда й дорогу, коли йому ножа до горла приставив. Як він розказав, спочатку ми побачимо у степу три дуби, біля них буде вовчий яр, а повз яр дорога через Дем’янівку на Золотоношу. Сказав він мені, що й чумаки тією дорогою їздять, тож можна й возом під'їхати. Важкі хвилини ми з милою панною переживаємо, тому згадуватимемо їх вічно. Тепер от і з шаблями доведеться розлучитись, бо ні дідові, ні поводиреві не гоже мати при собі шляхетської амуніції. Засуну я їх під оцей стовбур, може, дасть Бог, колись заберу. Чимало походів бачила ця шабля і великих перемог була причиною. Повір мені, мила панно: я досі був би вже рейментарем, якби не invidia[100] і злість людська, які підозрювали мене у прихильності до міцних напоїв. Так воно на світі завжди. Нема ні в чому справедливості! Якщо я не ліз, як часом дурні, на рожен, і з мужністю, як Cunctator[101] новий, умів поєднувати розважливість, так навіть пан Зацвіліховський перший казав, що я боягуз. Добрий він чоловік, але злий на язик. Іще недавно допікав мене, що я з козаками братаюся, а якби не це братання, так ти б, мила панно, напевно Богунового насильства не уникла.

Отак розмірковуючи, повстромляв пан Заглоба шаблі під стовбур, накрив їх бур’яном і гіллям, потім почепив через плече сакви і ліру, узяв у руку дідів кий, усипаний кременями, махнув ним раз-другий і сказав:

— Ну, не такий він уже й поганий, якомусь собаці або вовкові можна каганці в очах засвітити або зуби полічити. Найгірше з усього те, що нам треба йти пішки, але нема ради! Ходімо!

І вони пішли.

Попереду чорночубий поводир, за ним дід. Дід бурчав і лаявся, бо йому було спечно йти пішки, хоч по степу й тягло вітерцем. Вітерець цей обвітрював і робив смаглявішим личко вродливого поводиря. Невдовзі вони дійшли до яру, на дні якого било джерело, несучи свої кришталеві води до Кагамлика. Біля яру, неподалік від річки, росли на узвишші три могутніх дуби. До них відразу ж і повернули двоє наших мандрівців. Тут же наткнулися вони й на дорогу, що жовтіла у степу квітами, які виросли на кінському гною. Дорога була безлюдна — ні чумака на ній, ні мажі, ні сивих волів, що йдуть поволі. Лиш де-не-де валялися кістки від худоби, розтягнені вовками й вибілені сонцем. Подорожні йшли не зупиняючись, відпочивали тільки у тінистих дібровах. Чорночубий поводир укладався на зелену мураву спати, а дід стеріг. Переходили вони й через струмки, а де не було броду, довго шукали його, йдучи берегом. Часом дід переносив поводиря на руках, показуючи дивну для жебрака силу. Але це був кремезний дід! Отак пленталися вони знову до самого вечора, аж поки нарешті поводир сів край дороги у діброві й сказав:

— І дихати нічим, і сил немає. Далі не піду. Ляжу отут і помру.

Дід усерйоз затурбувався.

— От безлюддя прокляте! — мовив він. — Ні хутора, ні садиби при дорозі, ні живої душі. Але на ніч нам тут лишатися не можна. Вже вечоріє, за годину темно буде, а послухай-но, мила панно!..

Тут дід замовк, і якусь хвилю стояла глибока тиша.

Але зненацька її порушив далекий тужливий голос, що, здавалося, йшов із-під землі, а насправді долинав із яру, що лежав неподалік від дороги.

— Це вовки, — упізнав пан Заглоба. — Минулої ночі вони пожерли наших коней, а тепер до нас самих доберуться. Щоправда, я тримаю пістоль під свиткою, але чи вистачить разів на два пороху, не знаю. А мені на вовчому весіллі марципаном бути не хочеться. Чуєш, мила панно, знову виють!

Виття й справді почулося знову і, здавалося, цього разу ближче.

— Уставай, дитино! — мовив дід. — А не можеш іти, я тебе понесу. Що ж робити! Бачу, я надто полюбив тебе, мила панно, а це, мабуть, тому, що, живучи неодруженим, власних правочинних нащадків завести не зміг, а якщо й маю неправочинних, то бусурманів, бо я у Туреччині довго був. От на мені й кінчається родовід Заглоб, герба Вчелє. Хіба що ти, мила панно, про старість мою подбаєш. А поки що вставай або сідай мені на плечі.

— Ноги такі важкі, що й рушити не можу.

— А вихвалялася мила панна своєю силою! Але цить! Тихо! О лелечко! Здається, я чую собачий гавкіт. Так, це собаки, не вовки. Отже, недалеко Дем’янівка, про яку мені дід казав. Хвала тобі, Боже милосердний! А я вже думав багаття від вовків розвести, та тільки б ми напевно поснули, бо втомлені обоє. Так, це собаки! Чуєш?

— Ходімо, — сказала Гелена, до якої враз повернулися сили.

І справді, щойно вийшли вони з лісу, як удалині показалися вогники численних хат. Побачили вони також три невеличкі бані церкви, на свіжому гонті яких відсвічувалися ще у напівтемряві останні відблиски вечірньої зорі. Собачий гавкіт чувся дедалі виразніше.

— Так, це Дем’янівка! Нічого іншого й бути не може! — сказав пан Заглоба. — Дідів завжди охоче приймають, тому, може, пощастить і нічліг знайти, і повечеряти, а може, добрі люди й далі підвезуть. Постривай-но, мила панно, а це ж село князівське, отже, й підстароста тут живе. І спочинемо, і новини взнаємо. Князь уже має бути в дорозі. Можливо, й порятунок швидше трапиться, ніж ти, мила панно, гадаєш! Але пам'ятай, що ти німа. Я вже бозна-що кажу! Велів тобі кликати мене Онуфрієм, та оскільки ти німа, то взагалі до мене не звертайся. Я сам говоритиму за тебе й за себе і Бога хвалитиму. По— хлопському я так само добре розмовляю, як і латиною. Ходімо ж! Ходім! Он уже й перші хати недалечко. Боже мій! Коли вже скінчаться наші блукання! Хоч би пива підігрітого десь дістати, я і за це хвалив би Господа.

Пан Заглоба замовк, і певний час вони мовчки йшли поруч. Потім він заговорив знову:

— Пам’ятай же, мила панно, що ти німа. А якщо тебе хто-небудь про щось спитає, відразу ж показуй на мене і мугич: «Гум-гум-гум! Ня-ня-ня!». Я знаю, мила панно, що ти й так розсудлива, але все ж не забувай, що ми свою шкуру рятуємо. Хіба що випадково на гетьманські або князівські хоругви натрапимо, тоді одразу оголосимо, хто ми, особливо якщо зустрінеться ґречний офіцер і пана Скшетуського знайомий. Щоправда, як ти вже, мила панно, під князівською опікою, то жовнірів тобі боятися нема чого. О, а то що за багаття в долині горять? Ага! Кують! Це кузня! Там і людей біля неї чимало, ходім туди.