Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 35

Поміж сараями тулилися також тридцять вісім курінних шинків, а перед ними серед сміття, стружок, дубових колод і куп кінського гною завжди лежали напівмертві з перепою запорожці, одні поринувши в кам’яний сон, другі з піною на губах, у конвульсіях або нападах білої гарячки. Треті, напівп’яні, завиваючи козацьких пісень, плюючи, б’ючись або цілуючись, проклинаючи козацьку долю чи плачучи над козацькою бідою, топталися по головах і грудях тих, що лежали. Тільки з тої миті, коли починався якийсь похід на татар або на Русь, оголошували тверезість, і тоді учасників походу за п’янство карали смертю. Але решту часу й особливо на Крамному базарі майже всі були п’яні: кантарей і крамні отамани, продавці й покупці.

Кислий запах браги у поєднанні із запахами смоли, риби, диму й кінських шкур вічно стояв у повітрі по всьому передмістю, яке взагалі строкатістю крамничок нагадувало радше турецьке чи татарське містечко. У них продавалося все, що де-небудь у Криму, на Волощині або на анатолійських берегах вдалося награбувати.

Це були яскраві східні тканини, парча, альтембас, сукна, оксамит, тик і полотно, бронзові й залізні лопнуті гармати, шкури, хутра, в’ялена риба, вишні й турецькі бакалійні товари, костьольне начиння, латунні півмісяці, вкрадені з мінаретів, і позолочені хрести, зірвані з церков[63], порох і холодна зброя, ратища для списів і сідла. А серед цієї мішанини предметів і барв крутилися люди, одягнені в недоноски найрозмаїтішого одягу, влітку напівголі, завше напівдикі, закіптюжені, чорні, виваляні в грязюці, укриті кровоточивими ранами від укусів велетенських комарів, міріади яких літали над Чортомликом, і, як уже було сказано, вічно п’яні.

Цієї миті в Гасан-Баша людей було ще більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, бо всі квапилися на січовий майдан, де мала відбутися рада. Пилип Захар і Антон Татарчук ішли з іншими, але останній зволікав, ішов ліниво і давав юрбі обігнати себе. З обличчя видно було, що його огортав дедалі більший неспокій. Тим часом перейшли міст через рів, далі увійшли у ворота й опинилися на просторому укріпленому майдані, оточеному тридцятьма вісьмома великими дерев’яними будинками. Це й були курені, а радше, курінні будинки, своєрідні військові казарми, у яких мешкали козаки. Однакової величини і розмірів, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, узятими від різних українських міст, такими ж назвами іменувалися й полки. В одному з кутків майдану височів будинок ради, у ньому засідали отамани під головуванням кошового. Юрба ж, або так зване товариство, радилася просто неба, час від часу посилаючи депутації до старшини, а іноді силою вдираючись до будинку і накидаючи свою волю раді.

На майдані вже була сила-силенна люду, оскільки на цей час отаманом були стягнуті на Січ усі війська, розпорошені по островах, річках і лугах, від чого й товариство стало численніше, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому раніше запалили кільканадцять бочок зі смолою; тут і там стояли також барила з горілкою, які кожен курінь викочував для себе і які чимало енергії додавали нарадам. За порядком у куренях пильнували осавули, озброєні важкими дубовими киями для вгамування тих, що радитимуться, і пістолями для захисту власного життя, яке часто опинялося в небезпеці.

Пилип Захар і Татарчук зайшли просто в дім ради — перший як кантарей, а другий як курінний отаман мали право засідати серед старшини. У приміщенні був тільки один маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні отамани і кошовий мали свої місця на шкурах попід стінами. Поки що місця ці були вільні. Кошовий ходив великими кроками по кімнаті, а курінні, стоячи купками, стиха розмовляли, перебиваючи час від часу один одного гучною лайкою. Татарчук завважив, що навіть знайомі й приятелі вдають, ніби не помічають його, тому відразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився майже в такому самому становищі. Решта поглядала на них спідлоба, що молодого Барабаша особливо не обходило, бо він навіть не розумів, у чому річ. Це був чоловік вельми вродливий і надзвичайно сильний. Саме ця сила й дала йому звання курінного отамана, бо всі на Січі знали, що розуму йому бракувало. Недарма його прозвали Дурним отаманом — кожне його слово викликало сміх у козацької старшини.

— Почекаємо трохи та й, може, підемо з каменем на шиї на дно! — прошепотів йому Татарчук.

— А чого б це? — спитав Барабані.

— А ти хіба не чув про листи?

— Трясця його матір мордувала! Я що, писав якісь листи?

— Поглянь, як усі дивляться на нас спідлоба.

— Коли б я котрого в лоб, то він би не дивився — враз би очі витекли.

Тим часом із криків зокола стало зрозуміло: там щось сталося. Раптом двері радної кімнати розчинилися навстіж, і зайшли Хмельницький із Тугай-беєм. Це їх вітали так радісно. Ще кілька місяців тому Тугай-бей, найдоблесніший із мурз і пострах низових, був об’єктом страшної ненависті на Січі — тепер товариство, побачивши його, підкидало вгору шапки, вважаючи мурзу добрим приятелем Хмельницького і запорожців.

Тугай-бей увійшов першим, за ним Хмельницький із булавою гетьмана запорозького війська в руці. Звання це він носив відтоді, як повернувся з Криму із виклопотаними у хана підкріпленнями. Юрба тоді понесла його на руках і, відбивши замок на військовій скарбниці, вручила йому булаву, стяг і печатку, які зазвичай виносилися попереду гетьмана. Він неабияк змінився. Видно було, що він тепер уособлює собою страшну силу всього Запорожжя. Це вже був не скривджений Хмельницький, що втік на Січ через Дике поле, а Хмельницький — гетьман, кривавий демон, велетень, котрий помщається мільйонам за свою кривду.

І все-таки ланцюгів він не розірвав, а ще надів на себе нові, важчі. Це було видно з його стосунків із Тугай-беєм. Цей запорозький гетьман у серці Запорожжя посідав друге місце після татарина, покірно терпів його гордовитість і зневажливе понад усяку міру ставлення. Це були стосунки ленника і зверхника. Але так мало бути. Хмельницький усім своїм впливом серед козаків завдячував татарам і хановій ласці, речником якої був дикий і лютий Тугай-бей. Але Хмельницький умів поєднувати свою незмірну гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з хитрістю. Це був лев і лис, орел і змія.

Уперше відтоді, як з’явилося козацтво, татарин почував себе як господар у центрі Січі — на жаль, настали й такі часи. Товариство підкидало шапки на честь поганина. От як усе змінилося.

Рада почалася. Тугай-бей усівся посередині на найтовщу купу шкур і, підігнувши ноги, заходився лущити соняшникове насіння, випльовуючи мокре лушпиння поперед себе на середину кімнати. По праву руч від нього сів Хмельницький із булавою, по ліву — кошовий, а отамани і депутація від товариства розташувалися далі попід стінами. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гамір і глухий, схожий на шум хвиль, гомін юрби, що зібралася просто неба.

Хмельницький заговорив:[64]

— Милостиві панове! З ласки, благовоління і покровительства його світлості кримського царя, володаря багатьох народів, єдинокровного світилам небесним, із дозволу милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею відважного Війська Запорозького, упевнені в невинуватості нашій і справедливості божій, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди наші, які ми із християнською покорою, поки могли, терпіли від нещирих ляхів, комісарів, старост і економів, усієї шляхти і євреїв. Над кривдами тими ви вже, милостиві панове, і все Військо Запорозьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за невинуватість нашу і всього війська легше мені спитати було. Отож я, милостиві мої добродії, маючи це за велику ласку, його світлість царя про допомогу просити поїхав, яку він нам і подарував. Але, будучи втішений і веселий, я неабияк засмутився, почувши, що можуть бути поміж нами і зрадники, котрі з нещирими ляхами у зговір вступають і про нашу готовність їм доносять, і якщо це справді так, то покарані вони мають бути, милостиві панове, згідно з волею і розумінням вашим. А ми просимо, аби ви листи вислухали, які сюди від недруга нашого, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, а шпигуном будучи, і про готовність нашу й добру волю Тугай-бея, приятеля нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. А ще вам треба обміркувати, чи має бути й він покараний, як і ті, кому він листи привіз, про які кошовий, як вірний приятель мені, Тугай-бею і всьому війську, негайно ж нас повідомив.