Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 27

27

— Тож подякуй приятелеві, — звернувся князь до Скшетуського, — і йди лаштуватися в дорогу.

Скшетуський заходився гаряче дякувати Биховцеві, а за кілька годин був уже готовий вирушити в дорогу. У Лубнах йому вже давно важко було всидіти, а ця експедиція відповідала всім його планам. Спершу йому слід було побачитися з Геленою, а згодом, щоправда, на тривалий час, із нею розлучитися, хоч саме такий час і потрібен був для того, аби після небувалих дощів дороги стали проїжджими для колісного пересування. Раніше княгиня з Геленою добратися до Лубен і не змогли б, тому Скшетуський мав би або чекати в Лубнах, або перебути в Розлогах, що суперечило домовленості з княгинею і, що найголовніше, викликало б підозріння у Богуна. У повній безпеці від його домагань Гелена могла почуватися тільки в Лубнах, але, оскільки ще довго була змушена залишатися в Розлогах, найліпше було Скшетуському поїхати, а поворітьма під охороною князівського загону забрати її з собою.

Так усе продумавши, намісник квапився з від’їздом і, владнавши справи, узявши в князя листи й інструкції, а гроші на поїздку у скарбничого, задовго до настання темряви пустився в дорогу, узявши з собою Жендзяна і сорок Семенів із козацької князівської хоругви.

РОЗДІЛ VII

е було вже у другій половині березня. Трави буйно пішли рости, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. Уранці намісник, їдучи на чолі своїх людей, ніби плив морем, рухливою хвилею якого була колисана вітром трава. А довкола повно веселості й весняних голосів: криків, щебетання, посвистів, клацання, тріпотіння крил, радісного гудіння комах; степ бринів як ліра, на якій грала рука Господня.

Над головами у вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, клином летіли дикі гуси, пропливали шнури журавлів; а на землі — гони здичавілих табунів: ось летять степові коні, видно, як вони порють грудьми трави, летять, мов буря, і зупиняються як укопані, півколом оточуючи вершників; гриви в них розвіялися, ніздрі роздуті, очі здивовані! Можна подумати: вони ладні розтоптати непроханих гостей. Але ще мить — і вони враз зриваються, і зникають так само швидко, як з’явилися, тільки трави шумлять, тільки квіти миготять! Тупіт стих, знову чути лише пташиний гамір.

Ніби й весело, та є якась журинка у радості цій, гомінливо наче, а порожньо, — гей! — а широко, а просторо! Конем не дістати, думкою теж… Хіба що смуток цей, безлюддя це, степи оці полюбити і засмученою душею кружляти над ними, на їхніх могилах спочивати, голоси їхні слухати й відповідати їм.

Був ранок. Великі краплі блищали на чорнобилі й бур’янах, свіжі подуви вітру підсушували землю, на якій після дощу стояли широкі калюжі, що розлилися озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника рухався поволі, бо важко було поспішати, коли коні часом по коліна провалювалися у розмоклу землю. Але намісник не давав їм довго відпочити на могильних буграх — він квапився водночас зустрітися і попрощатися.

Десь опівдні наступного дня, проїхавши шмат лісу, побачив він вітряки Розлогів, розкидані по пагорбах і по ближніх курганах. Серце у нього в грудях загупало, як молот. Ніхто на нього там не чекає, ніхто не знає, що він приїде: а що скаже вона, коли його побачить? А он, он уже й хати підсусідків, що потопають у молодих вишневих садках; далі розкидане село холопів, а ще далі завиднівся і колодязний журавель на поміщицькому майдані.

Намісник здибив коня і погнав його чвалом, а за ним кинувся супровід — так і летіли вони селом із брязкотом і криками. Тут і там селянин визирне із хати, подивиться, перехреститься: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не пізнаєш, хто скаче. А вони тим часом доскакали до майдану і зупинилися перед зачиненими ворітьми.

— Гей ви там! Хто живий, відчиняй!

На гомін, стукіт і собачий гавкіт поприбігали із двору люди. Від страху поприпадали вони до воріт, думаючи, що це наїзд.

— Хто такі?

— Відчиняй!

— Князів дома немає.

— Відчиняй же, поганський сину! Ми від князя із Лубен!

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

— А, це ваша милость! Зараз, зараз!

Ворота відчинилися, аж тут і сама княгиня вийшла на ґанок і, затуляючи очі долонею, дивилася на прибулих.

Скшетуський зіскочив із коня і, наблизившись до неї, мовив:

— Не впізнаєш мене, добродійко?

— Ох! Це ваша милость, пане наміснику? А я вже подумала, що татарський наїзд. Уклоняюся і прошу до господи.

— Дивуєшся, напевно, милостива пані, — сказав Скшетуський, коли зайшли всередину, — бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Це сам князь мене в Чигирин і далі посилає. Він звелів мені в Розлогах зупинитися і про ваше здоров’я спитати.

— Я вдячна його ясновельможності, милостивому панові і добродійникові нашому. Чи скоро він думає нас із Розлогів вигнати?

— Він узагалі про це не думає, бо не знає, що треба вас виганяти, а я що сказав, так і буде. Зостанетеся ви в Розлогах, у мене свого добра досить.

Почувши це, княгиня відразу повеселішала і промовила:

— Сідай же, ваша милость, і будь такий радий, як я тобі.

— А князівна здорова? Де вона?

— Я знаю, що ти не до мене приїхав, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від цих амурів дівка ще погладшала. Та я тобі її враз покличу, а сама теж накину щось, бо мені соромно так гостей приймати.

На княгині були сукня з полинялого ситцю, кожух і ялові чоботи.

Але цієї миті Гелена, хоч і не покликана, вбігла до світлиці, довідавшись від татарина Чегли, хто приїхав. Ускочивши, засапана й розчервоніла, як вишня, вона ніяк не могла віддихатися, і тільки очі її сяяли щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї і почав цілувати її в руки, а коли княгиня зумисне вийшла, — і у вуста, бо він був чоловік палкий.

Вона теж не дуже опиралася, відчуваючи, що знемагає від надлишку щастя і радості.

— А я вашої милості й не чекала, — шепотіла вона, мружачи свої гарненькі очі. — Та не цілуй так, бо аж незручно.

— Як же мені не цілувати, — відповів рицар, — коли твої вуста солодші від меду? Я вже думав, що всохну без тебе, та мене сам князь сюди прислав.

— То князь знає?

— Я все йому розповів. А він іще й радий був, згадавши князя Василя. Гей, чи не напоїла ти мене чим, дівчино, що я вже й світу без тебе не бачу!

— Ласка це Божа — ось засліплення твоє.

— А пам’ятаєш те знамення, яке раріг нам учинив, коли руки наші з’єднав? Мабуть, так судилося.

— Пам’ятаю…

— Коли я в Лубнах від журби на Солоницю ходив, ти мені як жива являлася, а руку простягну — зникаєш. Але більше ти від мене нікуди не дінешся, і ніщо вже нам більше, я так гадаю, на заваді не стане.

— А якщо й стане, то не з моєї волі.

— Скажи ж мені ще раз, чи любий я тобі?

Гелена опустила очі, але відповіла поважно й виразно:

— Як ніхто інший у світі.

— Коли б навіть мене золотом і почестями осипали, я волів би почути ці слова, бо відчуваю, що ти правду кажеш, хоч сам не знаю, чим зумів завоювати твою прихильність.

— Ти мене пожалів, пригорнув, оступився за мене і такі слова мені казав, яких я досі ніколи не чула.

Гелена від зворушення замовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.

— Панею мені будеш, не дружиною, — сказав він.

Якусь мить вони мовчали, тільки він очей із неї не зводив, прагнучи винагородити себе за довгу розлуку. Дівчина здалася йому ще вродливішою, ніж досі. У цій тьмяній світлиці, у грі сонячних променів, що розбивалися на веселки у скляних шибках вітражу, вона схожа була на картини пречистих дів у темних костьольних каплицях. Але водночас вона випромінювала стільки тепла й життєвості, стільки розкішної жіночності й чарів було в її обличчі й усій постаті, що можна було втратити голову, до нестями закохатися і кохати вічно.