Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 21

Проте він і сам розумів, що, замахнувшись так високо, не міг мати бодай найменшої надії, тим паче що й до княжни вже від пана Пшиємського, сина ленчицького воєводи, заслали сватів — пана Бодзинського і пана Лясоту. Тож нещасний пан Володийовський розповів нашому намісникові про свої нові прикрощі, втаємничуючи його в усі придворні справи, що пан Скшетуський слухав краєм вуха, бо розум і серце його були заклопотані іншим.

Якби не цей душевний неспокій, завжди супроводжуваний любов’ю, хоч і взаємною, пан Скшетуський почувався б зовсім щасливим, після довгого від’їзду повернувшись у Лубни, де його оточили доброзичливі обличчя і гамір жовнірського життя, до якого він давно звик. Бо Лубни хоч і були князівським замком-столицею і красою своєю не поступалися перед будь-якою резиденцією «короленят», та все ж різнилися від них тим, що життя тут було суворе, справжнє табірне.

Хто не знав тутешніх звичаїв і порядків, той, приїхавши навіть найспокійнішої пори, міг подумати, що тут готуються до якогось військового походу.

Вояк переважав тут числом придворного, залізо брало гору над золотом, звуки похідних сурм — над гомоном пирів і забав. Усюди панував зразковий лад і незнана ніде більше дисципліна; всюди була сила-силенна рицарства, що належало до різних хоругов: панцирних, драгунських, козацьких, татарських і волоських, у яких служило не лише усе Задніпров’я, а й охочекомонна шляхта з усіх усюд Речі Посполитої. Всі, хто хотів пройти науку у справжній рицарській школі, тяглися до Лубен; тож поруч із русинами тут були і мазури, і литвини, і малополяни, ба навіть пруссаки.

Піхотні рейменти й артилерія, або так званий «вогневий люд», сформовані були переважно із відбірних німців, найнятих за високу платню; у драгунах служили зазвичай тутешні, литвини — у татарських хоругвах, малополяни йшли найохочіше під панцирні стяги.

Князь не давав рицарству байдикувати — у таборі через це панував безперервний рух. Одні полки виходили на зміну у залоги й паланки, інші поверталися в столицю; цілісінькими днями проводилися навчання і муштра. Часом також, хоч від татар і було спокійно, князь робив далекі виправи у глухі степи й пустелі, аби вояків до походів привчити, добратися туди, куди ніхто не добирався, і рознести славу наймення свого.

Так, минулої осені він пустився лівим берегом Дніпра до Кодака, де пан Гродзицький, начальник тамтешнього гарнізону, приймав його як удільного монарха; потім подався вздовж порогів аж до Хортиці й у Кічкаському урочищі звелів могилу високу з каміння насипати на згадку і на знак того, що цією дорогою ще жоден пан не заходив так далеко[39].

Пан Богуслав Машкевич, жовнір добрий, хоч і молодий, а до того ж чоловік учений, котрий описав, як і інші князівські походи, цю виправу, розказував про неї панові Скшетуському дива, а пан Володийовський відразу ж це підтверджував, бо й він у цій виправі брав участь.

Побачили вони тоді пороги і були вражені, а особливо страшним Ненаситцем, котрий щороку, як колись Сцилла і Харибда, по кількадесят осіб пожирав. Потім пустилися на схід, у випалені степи, де через недогарки кіннота йти не могла, аж доводилося коням ноги шкурами обмотувати. Спіткали вони там безліч змій-мідянок і величезних вужів— полозів, завдовжки десять ліктів і завтовшки як чоловіча рука. Дорогою на одиноких дубах вирізали вони pro aeterna rei memoria[40] князівські герби і нарешті зайшли у такі глухі степи, де не можна було помітити й слідів людських.

— Я вже думав, — розповідав учений пан Машкевич, — що нам урешті-решт, як Уліссу, і в Гадес зійти прийдеться.

А пан Володийовський на це відповів:

— Люди із хоругви пана стражника Замойського, яка йшла попереду, теж присягалися, що бачили той самий fines[41], на якому orbis terrarum[42] кінчається.

Намісник, своєю чергою, розказував товаришам про Крим, де провів майже півроку, чекаючи на відповідь його милості хана, про тамтешні стародавні міста, про татар, про їхню військову силу і, нарешті, про страх, який їх пойняв, коли вони почули про генеральний похід на Крим, у якому всі сили Речі Посполитої мали взяти участь.

Отак бесідуючи щовечора, чекали вони повернення князя; тим часом намісник познайомив найближчих друзів із паном Лонгіном Підбип’ятою, котрий, як чоловік приємний, відразу припав усім до серця, а показавши у володінні мечем свою надлюдську силу, здобув загальну повагу. Не одному вже розповів він і про пращура Стовейка, і про три зітнуті голови, промовчав тільки про свою обітницю, щоб його не взяли на кпини.

Особливо заприятелювали вони з Володийовським — певно, тому, що обидва мали чуле серце; вже через кілька днів ходили вони вкупі зітхати на вали — один по зіроньці, що світила високо-високо і тому була для нього недосяжною, alias[43] по князівні Анні, другий — по незнайомці, від якої його три незітнуті голови відділяли.

Кликав навіть Володийовський пана Лонгіна у драгуни, але литвин неодмінно вирішив записатися у панцирні, аби служити під Скшетуським, про якого не без утіхи довідався в Лубнах, що того всі мають за рицаря без страху й догани і за одного з найкращих князівських офіцерів. До того ж у хоругві, де пан Скшетуський був поручиком, звільнялося місце після пана Закревського, прозваного «Miserere mei»[44], котрий ось уже два тижні тяжко нездужав і на тонку пряв, бо від сирості у нього всі рани ятрилися. Тож до любовної туги намісника долучився ще й смуток близької втрати давнього товариша й досвідченого приятеля, і по кілька годин щодня Скшетуський ні на крок не відходив од його узголів’я, втішаючи, як міг, і вселяючи в нього надію, що не в одному поході вони ще повоюють.

Але старому не потрібна була втіха. Він собі весело вмирав на твердому рицарському ложі, обтягнутому кінською шкурою, і з майже дитинною усмішкою дивився на розп’яття, що висіло над ложем. А Скшетуському відповідав:

— Miserere шеі, милостивий пане поручику, піду вже я собі по свою небесну платню. Тіло на мені вже таке діряве, що я боюся, чи святий Петро, маршал Божий, котрий про охайність на небесах дбає, пустить мене у такій дірявій вдяганці до раю. Але я йому скажу: «Святий Петруню! Заклинаю тебе вухом Малхусовим, не чини ж мені перешкоди, бо це поганці так попсували мені шати тілесні… Miserere mei! А якщо буде який похід святого Михаїла на пекельне воїнство, то старий Закревський іще згодиться».

Ось чому поручик, хоч, як вояк, не раз смерть бачив і сам її завдавав, не міг стримати сліз, слухаючи старого, вмирання якого скидалося на погожий захід сонця.

Та ось одного ранку вдарили дзвони у всіх лубенських костьолах і церквах, сповіщаючи про смерть пана Закревського.

Цього ж дня приїхав із Сенчі й князь, а з ним пани Бодзинський і Лясота, весь двір і чимало шляхти у кількох десятках колясок, бо заїзд у пана Суфчинського був просторий.

Князь улаштував розкішний похорон, аби відзначити заслуги небіжчика і показати, як він любить рицарство. Тож у жалобній процесії брали участь усі рейменти, що стояли в Лубнах, на валах палили з гаківниць і рушниць. Кавалерія ішла містом від замку аж до парафіяльного костьолу у бойовому строю, але зі згорнутими стягами; за нею, тримаючи рушниці дулами вниз, ішли піхотні рейменти. Сам князь у жалобному вбранні їхав за труною в позолоченій кареті, запряженій восьмериком білих як молоко коней із вифарбуваними у червоногарячий колір гривами й хвостами і з пучками страусових пір’їн на головах. Попереду карети йшов загін яничар — особиста охорона князя, а позаду на баских конях — пажі, вдягнені по-іспанському; за ними високі придворні слуги, двірські стременні, камердинери, нарешті гайдуки й виїзні лакеї.