Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 16

16

РОЗДІЛ IV

урцевичі-Булиги були давнім князівським родом, гербом якого був Курч, що походив від Коріата, хоч насправді він ішов нібито від Рюрика. Із двох головних гілок одна сиділа у Литві, друга на Волині. На Задніпров’я ж перебрався свого часу князь Василь, один із численних нащадків волинської гілки, котрий, будучи убогим, не хотів залишатися серед могутніх родичів і пішов на службу до князя Міхала Вишневецького, батька преславного Яреми.

Укривши славою на цій службі своє ім’я і зробивши князеві чимало рицарських послуг, він отримав за це у спадщину Красні Розлоги, названі згодом через силу-силенну вовків Вовчими Розлогами, й осів на них. Року тисяча шістсот двадцять дев’ятого, перейшовши у латинство, він одружився з Рагозянкою, панною із шанованої шляхетської родини, що походила з Волощини.

Через рік у подружжя цього знайшлася на світ донька Гелена. Мати померла при пологах, а князь Василь, уже не думаючи про новий шлюб, цілком віддався господарству і вихованню єдиної дитини.

Був він чоловік сильної вдачі й незвичайних достоїнств. Досить швидко домігшись невеликих, але й немалих статків, він одразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, бідуючи на Волині, залишений без підтримки могутньої родини, змушений був ходити в орендаторах. Його вкупі з дружиною і п’ятьма дітьми перевіз Василь до Розлогів і ділився з ними кожним шматком хліба. Отак і жили у згоді обидва Курцевичі аж до кінця тисяча шістсот тридцять четвертого року, в якому Василь із королем Владиславом під Смоленськ рушив. Там якраз і стався той нещасний випадок, що спричинив його загибель.

У королівському таборі перехопили листа, писаного до Шегіна, а підписаного іменем князя і запечатаного Курчом.

Такий очевидний доказ зради із боку рицаря, який доти зажив бездоганної слави, усіх здивував і вразив. Марно Василь присягався Богом, що листа написано не його рукою і що підпис під ним не його — герб Курч на печатці знімав усякі сумніви, а в те, що перстень із печаткою він загубив, чим князь усе пояснював, ніхто не повірив.

Урешті-решт нещасний князь, pro crimine perduelienis[27] засуджений до позбавлення честі й життя, змушений був рятуватися втечею. Прибувши вночі до Розлогів, він заклинав усіма святими брата Костянтина, щоб той як рідний батько турбувався про його доньку, а сам зник назавше. Казали, ніби він написав із Бара листа князю Ієремії, в якому просив не віднімати шматка хліба в Гелени і дозволити їй спокійно жити в Розлогах під опікою Костянтина; потім чутки про нього зникли. Були звістки, що він незабаром помер, іще казали, що він пристав до цісарських і загинув на німецькій війні, — але хто міг знати щось напевно?

Мабуть, він і справді загинув, бо відтоді донькою більше не цікавився. Невдовзі про нього й говорити перестали, а згадали тільки тоді, коли з’ясувалося, що він ні в чому не винен.

Якийся Курцевич, вітебчанин, умираючи, признався, що це він писав під Смоленськом листа до Шегіна, а запечатав його перснем із печаттю, знайденим у таборі. Після такого свідчення жаль і збентеження огорнули всі серця. Вирок було змінено, князеві Василю повернули добре ім’я, але для нього самого нагорода за муки прийшла запізно. Що ж до Розлогів, то Ієремія і не думав їх віднімати, бо Вишневецькі, знаючи Василя ліпше за інших, ніколи в його провині не були цілком переконані. Коли б він був живий, то міг би навіть поглузувати з вироку під їхньою могутньою опікою, а якщо відійшов, то через те, що не зміг стерпіти неслави.

Гелена спокійно росла собі в Розлогах під чулою опікою дядька, і тільки після його смерті настали для неї важкі часи. Костянтинова дружина, родина якої мала сумнівне походження, була жінкою суворою, запальною й енергійною — тільки чоловік і міг тримати її в шорах. Після його смерті вона залізною рукою стала правити в Розлогах.

Челядь тремтіла перед нею — холопи боялися її як вогню, сусідам вона невдовзі теж залила сала за шкуру.

На третьому році свого правління, одягнена в чоловіче, верхи командуючи челяддю і найманими козаками, вона двічі вчинила збройні наїзди на Сивінських у Броварках. Коли одного разу полки князя Ієремії дали чосу татарській ватазі, що сваволила біля Семимогил, княгиня, очоливши своїх людей, знищила до ноги зграйку недобитків, які втекли аж під Розлоги. У Розлогах же вона осіла міцно і почала вважати їх своєю і своїх синів власністю. Синів вона любила як вовчиця вовченят, але, сама будучи простачкою, не подумала про пристойне для них виховання.

Чернець грецького обряду, привезений із Києва, навчив їх читати й писати, на цьому освіта й скінчилася. А неподалік же були Лубни із князівським двором, при якому молоді князі могли набути добрих манер, навчитися канцелярської справи для світської служби або, записавшись у хоругви, рицарської науки. Проте княгиня мала свої причини, через які не віддавала їх до Лубен.

А що якби князь Ієремія згадав, чиї вони, Розлоги, і поцікавився долею Гелени, або й сам, шануючи пам’ять Василя, схотів би взяти опіку на себе? Тоді, либонь, довелося б забиратися з Розлогів,! тому княгиня воліла, аби у Лубнах узагалі забули, що якісь там Курцевичі живуть на світі. Ось чому молоді князі виростали напівдикими і виховувалися неуками, радше по-козацькому, ніж по-шляхетському.

Вже отроками вони брали участь у сварках старої княгині, у наїздах на Сивінських, у походах на татарські зграї. Відчуваючи вроджену відразу до грамоти і книжок, вони цілісінькими днями стріляли з луків або вправлялися у володінні обушком, шаблею, у майстерності накидати аркан. Вони навіть не поралися по господарству, бо мати не випускала його з рук. І жаль було дивитися на цих нащадків славетного роду, в чиїх жилах текла князівська кров, але звички яких були суворими й грубими, а розум і зачерствілі серця нагадували необроблене поле.

Тим часом повиростали княжичі як дуби; проте, усвідомлюючи свою невихованість і неотесаність, соромились чалитися зі шляхтою, натомість милішим для них було товариство диких козацьких ватажків. Вони рано зав’язали стосунки з Низом, де до них ставилися, як до своїх. Часом по півроку, а то й більше сиділи вони на Січі: ходили з козаками на «промисел», брали участь у походах на турків і татар, і такі походи стали для них найголовнішим і найулюбленішим заняттям. Мати цьому не перечила, бо вони часто поверталися із багатою здобиччю.

Проте в одному із таких походів найстарший, Василь, опинився в руках у поганців. Щоправда, брати з допомогою Богуна і його запорожців відбили Василя, але осліпленого. Відтоді йому нічого більше не лишалося, як сидіти вдома; і, наскільки досі він був найлютішим, настільки тепер став дуже лагідним, цілком віддавшись роздумам і молитвам. А молодші й далі провадили воєнне ремесло, за що кінець кінцем і дістали прізвисько «князі-козаки». Та й досить було глянути на Розлоги-Сіромахи, аби відразу збагнути, що за люди тут живуть.

Коли посол і пан Скшетуський в’їхали у браму своїми підводами, вони побачили не двір, а радше величезний сарай, збитий із товстенних дубових колод, із вузькими, схожими на бійниці, вікнами. Приміщення для челяді й козаків, стайні, амбари і комори безпосередньо тулилися до двору, утворюючи незграбну будівлю, складену то із високих, то із низьких частин, зокола таку убогу і примітивну, що, якби не світло у вікнах, її важко було б назвати людським житлом. На майдані перед будинком стирчали два колодязних журавлі, ближче до брами стояв стовп із колесом нагорі для прив’язі прирученого ведмедя. Могутня брама — теж із товстенних дубових колод — була в’їздом на майдан, весь оточений ровом і палісадом.

Певно, що це була оборонна споруда, укріплена проти набігів і наїздів. Вона в усьому нагадувала ще й окраїнну козацьку паланку, і хоч більшість окраїнних шляхетських садиб були такого, а не іншого типу, ця найбільше скидалася на хижацьке гніздо. Челядь, що вийшла зі смолоскипами зустрічати гостей, дужче схожа була на розбійників, аніж на слуг. Величезні пси рвалися на майдані з ланцюгів, ніби хотіли одірватися й кинутися на прибулих, зі стаєнь долітало кінське іржання, а молоді Булиги разом із матір’ю заходилися окликати слуг, віддавати розпорядження і лаятися. Серед такого гармидеру гості зайшли в дім, і тут пан Розван Урсу, котрий досі помічав тільки дикість і убогість садиби й майже шкодував, що прийняв запрошення переночувати, по-справжньому здивувався тому, що побачили його очі. Усередині житло зовсім не відповідало своєму занедбаному зовнішньому виглядові. Спершу зайшли у просторі сіни, стіни яких майже повністю були завішані обладуиком, зброєю і шкурами диких звірів.